1

2

3

4

5

6

7

він перемагає
Оксана Куценко Українська поетка, авторка книг «У зимах бажань» (1996) та «Балетна школа» (2007). Культуролог, філософ. Живе і працює в Києві.
вона могла б йому грати на нервах чи на клавесині рік за роком родити слухняних і світлих синів він міг би їй дарувати волошки чи апельсини і рухатись під водою в одному із нею човні натомість – цілунок трохи довший за постріл крізь балаклаву й обійми крізь бронежилет він швидко забуде її хвилясте волосся ступивши у хвилі нічного азовського степу він перемагає йому і у школі щастило його рятує від пекла на передовій Повоєнне Звичайна весна трохи довша, аніж три дні, - таким коротким буває хіба що початок літа; від нічного тепла і світла хрущі, неначе дурні, і ми не кращі, поки деревам нас нічим прикрити; піднімаю голову – голі крона, оленячі роги, - тільки після зими, жорсткої і довгої, можна отак дивитися і крізь них, і крізь неї, шукати собі на небі дороги, інших шляхів і видовищ отут, під місяцем; всі ці весняні турботи, ремонт і його траншеї, евакуйовані зі старого будинку меблі, купи сміття у траві, все наше минуле, як є – уривки шпалер, уламки тиньку і цегли.. …і легкість, через яку важко прийти до тями, як оцій-от лозі прокидатися від важкого сну; три найстаріші горіхи – то взагалі ветерани, і ми виглядаємо їхнього листя, щодня виглядаємо напередодні сутінок; так починається травень, сусіди садять картоплю, потім смажать шашлик і вкладаються спати; зацвітають яблуні, і вибухає бузок, а один із трьох не озивається – той, що далі від хати, сусіди кажуть «пропав», а ми ще чекаємо, що не всохне; ніщо так не змінює наших життів, як зими, континентальні, селянські, невибагливо- грубі, багато собі залишають – та Бог із ними, ще так не скоро той грудень. Не розплющуючи очей сонце на сході, подаруй мені сон, коли ти іще низько і прянощі світла сп’яніли між вагою і легкістю коли вони сплять - моя дівчинка золотокоса і хлопчик-блискавка і мій чоловік зовсім близько, навіть якщо він далеко десь щоб я потонула, сонце, а потім даси мені руку, а потім навчиш ступати, не розплющуючи очей, піднімати важкі завіси, перетинати кордони смуга світанку звечора перекопана тисячами солдатів паруватиме там, попереду, ще незвідана, невідома крізь усі ці марення, сонце, важкі та солодкі, наче крила нічних мотилів у росі і нектарі, сонце, я вгрузла по вуха, я твоя до кісток, поки спить ця кімната, створена із книжок і вазонів із квітами, цей тимчасово акваріум поки сплять його риби – монітори, флешки, мишки, потерті джинси сковорідки мовчать на кухні, а за стіною сусіди дай мені сили втомитися в сонній тиші дай мені руку, веди