1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

Різдвяна історія (На конкурс "Різдвяне Диво")
Дмитро Бондаренко
-Алло, Богдан? Привіт, це Алла. Слухай, таке діло… Тут мій батько був проїздом у нашому місті й залишив для мене величезну сумку з гостинцями на Новий рік. Вона зараз у камері схову на вокзалі лежить. От… ну мій Ромчик уже поїхав по неї… але ж ти знаєш, що ми з ним сьогодні зібралися на вечірку. Як не як – Різдво! До речі, Богдане, то ти і досі упевнений, що не хочеш приєднатися до нас? -О, ні, ні! Я точно не зможу! – поспішив запевнити Аллу Богдан. Чесно кажучи, дружина його старого друга Ромки Марченка вже ‛дістала“ його своїми вечірками, які насправді виявлялися звичайнісінькими зводинами. Ніби зовсім випадково кожного разу там була присутня якась дівуля, яку Алла дуже наполегливо рекомендувала Богданові. І кожного разу це була саме та дівчина, ‛що треба“, як казала Алла. Але Богдан чомусь так не вважав. Оці вечори знайомств своєю неприхованою відвертістю та вульгарністю обурювали його. Їх зводили неначе якихось тваринок для спарювання! Ні, досить з нього нещодавнього спільного з родиною Марченків відзначення Нового Року. Ні, ні, ні! Може колись іншим разом, не зараз. До того ж у ці перші дні нового року він так вимотався на роботі, що просто елементарно не мав сил на жодні вечірки. Все чого Богдан зараз хотів, так це прийняти гарячу ванну і можливо подивитися нові фільми на DVD, у спокої своєї, може й не дуже доглянутої, але такої милої серцю старого холостяка квартири. -Слухай, так я подумала, - сказала Алла, – раз ти сьогодні вдома і не збираєшся нікуди йти, то може Ромчик закине до тебе ту сумку, ти ж поруч з вокзалом живеш. Бо якщо Ромчик потягне її зараз аж додому, до Придніпровська, то ми не встигнемо ні на яку вечірку… -О, звісно, Алло… Які проблеми! – у Богдана з душі впала величезна каменюка. Фух, слава Богу, цього разу, здається, пронесло. Хоча, звісно, Марченкі запросто би могли забрати свою сумку із камери схову і завтра, нічого б з нею за ніч не сталося… Та ж відомо, що Алла скоріше удавиться, ніж десь переплатить хоч копійку. -Добре, Богдане! Ромчик якраз уже повинен бути у тебе… Богдан був знайомий з Аллою уже тривалий час, але вона й досі дивувала його своєю простотою та нахабністю. Хазяїн квартири ще не встиг покласти слухавку, як у двері вже дзвонили. Ромчик з порогу ледве переводив подих. -Фух! Ну і сумака! І як тільки Аллин батько притаскав її? Це ж ніяких сил не вистачить аби доперти отаке! Богдан співчутливо дивився на свого старого друга, який ледве тягнув за собою у кімнату й справді просто здоровезну сумку. -Нехай їй. Став тут… Ну, розказуй, як справи? -Фух! Та нічого. Слухай, старий, там мене Алла чекає. Поговоримо іншим разом. Добре? Богдан невесело посміхнувся, зачиняючи за Ромчиком двері. Да-а, і ніби бачаться вони часто, але ж чи багато разів після Ромчикового весілля удавалося їм обом поговорити, як колись, по душам? Звісно, за такою енергійною супутницею життя, як Алла навряд чи коли знайдеться вільний час для друзів. То те, то се… Е-е-ех! Богдан, прийнявши ванну, умостився на дивані і увімкнув DVD-програвач. Фільм був ніби і цікавий, і захопливий, але Богдан чомусь ніяк не міг зосередитися на сюжеті. Раптом у нього виникло якесь дивне і тривожне відчуття того, що він у кімнаті не один. Богдан давно вже жив у власній квартирі сам без батьків, і тому до самотності був досить звиклий. Але зараз йому чомусь все більше й більше ставало неспокійно на душі. Він постарався відігнати від себе неприємні відчуття й перемотав фільм трохи на початок аби ще раз переглянути незрозумілий епізод. Та щойно він знову заглибився у перегляд фільму, як у кімнаті хтось дуже виразно чихнув. Богдан інстинктивно покосився на Ромчикову сумку. Він не чихав. Значить, тут у кімнаті був ще хтось. Той, хто чихнув. Богданове серце шалено забилося. Він обережно витягнув із серванту дерев’яну бутафорську булаву типу ‛Переяславська Рада“, яку ще колись давним-давно подарували на ювілей його покійному уже батькові, і міцно стис її у долоні. Затамувавши подих, хлопець повільно наблизився до сумки, яку приніс Ромчик і обережно став розкривати на ній замок-‛змійку“. Щойно сумка була відкрита, як перед збентеженими Богдановими очима предстала пара чиїхось чорних-пречорних і блискучих-приблескучих очей. * * * Це була дівчина. Дуже худенька, вона вся тремтіла від холоду. Маленька корейка чи в’єтнамка з мініатюрною азійською фігуркою. Щойно Богдан допоміг їй вибратися з сумки, як дівчина буквально кинулася цілувати йому руки і бормотати щось по-ненашому. -О, Боже! Не треба, та не треба я кажу… Богдан був майже розлючений. ‛Ну, Алла, туди її наліво, вже мабуть зовсім з глузду з’їхала зі своїми зводинами! Вже бач заради того аби запропонувати мені якусь свою чергову "дуже добру знайому“ змусила бідну дівчину навіть залізти у сумку! Боже, і до чого тільки можуть дійти всі оці непрохані свахи у своєму ентузіазмі!“ Богдану тут мимоволі згадалися усі ті численні ідіотські трюки, на які бувало йшла Алла аби лише познайомити його із кимсь. Одну дівчину вона підіслала до нього під виглядом журналістки, яка нібито готувала для журналу репортаж про життя сучасних холостяків. Інша, на одній з вечірок, повинна була знепритомніти прямо на його, Богданових, руках. Але цей останній випадок, ну це вже зовсім! Ну, Алла, дочка аксакала, ну і наробила ти ділов! Але ж хоч би навчила оцю бідну дівчину із сумки трохи розмовляти по-нашому. Вона ж ні бельмеса не розуміє, що їй говорять! Чи це теж частина сценарію? -А-а! – Богдан в серцях махнув на все рукою. -Їсти будеш? – запитав він у своєї гості. -Угу! – кивнула та енергійно. ‛Ти ба, а це розуміє!“ – Богдан спантеличено пішов на кухню. – Вибач, я давній холостяк, тому у мене тут усе по-простому: консерви, напівфабрикати… Дівчину не довелося довго вмовляти. Вона очевидячки була дуже голодною, а тому майже блискавично з’їла усе, що запропонував їй Богдан. -Ну, що тепер накажеш з тобою робити? Господар квартири почухав потилицю. -Спать! – мовила гостя. Як виглядало, це було одне із тих небагатьох слів, які вона знала по-нашому! -Ого! – Богдан мимоволі зауважив, що він іще спроможний дивуватися сьогодні. -Ну добре, я тобі постелю тут, а сам ляжу в іншій кімнаті… Та не встиг Богдан і отямитися, як дівчина вже угледівши де лежить білизна, енергійно узялася стелитися. Не минуло й хвилини, як диван було уже дуже акуратно приготовано для сну. -Ну гаразд, на добраніч! – Богдан зазбирався вже йти, але раптом почув, як його гостя тихенько заридала. О, Боже! Тільки оцього йому не вистачало! Богдан повернувся до дівчини аби заспокоїти її, але маленька азіатка несподівано припинила плакати і замість цього почала дуже ніжно гладити Богданові плечі. Вона благально дивилася на нього своїми красивими великими чорними очима і запитувала: -Масаж? -Що? Масаж? Ну добре, хай буде масаж… - погодився Богдан, побоюючись аби його гостя знову, не дай Бог, не розридалася. Худенькі енергійні пальчики ніжної азіатки дуже вправно масажували його стомлені плечі і шию. Дівчина добре розумілася на справі, і Богдан якось і не помітив того, як вона уже масажувала йому майже усе тіло, одночасно потроху звільняючи від одягу. -А-а-а! – Богдан махнув на все рукою. Він уже нічого сам не контролював. У прямому розумінні слова був зараз повністю в руках своєї несподіваної гості, а тому навіть і не помітив того моменту, коли й сам у відповідь почав пестити свою молоденьку, струнку масажистку. Можливо тому, що він уже давно не був з жінкою, можливо тому, що азійська красуня і обставини їхньої сьогоднішньої зустрічі були просто неймовірними, але Богдан був на сьомому небі. Він іще ніколи не відчував такої насолоди від зближення з дівчиною. Його чарівна партнерка зі сходу неначе на якомусь інтуїтивному рівні відгадувала будь-яку його забаганку, і спішила виконати все якнайкраще. Богданові було страшенно дивовижно й приємно від того, що він зараз абсолютно не соромиться своєї гості, як це зазвичай бувало у нього в подібних ситуаціях з іншими жінками. З нею він почував себе абсолютно вільно і розкуто. Її незвичні для європейця азійська покірливість та ледве не обожнювання свого партнера дуже збуджували та підносили Богдана. Та що там, він відчував себе неначе якийсь турецький султан! Тільки десь глибоко вночі, зморений остаточно, Богдан заснув із безмежно щасливою усмішкою на устах. Поруч з ним була надзвичайна дівчина! * * * Прокинувся Богдан пізно. Слава Богу, на Різдво завжди вихідний день. Якийсь час знадобився хлопцеві аби пригадати усі вчорашні події. Скочивши з ліжка, він побіг по квартирі. Ніде нікого не було. Богдан схопився за голову: а чи не наснилося йому усе це? Та ж - ні. Ось сумка, яку залишив Ромчик. Стоїть відкрита, як і вчора, на тому ж самому місці, що й була. Так, йому не наснилося, і все, що сталося, було насправді, але… АЛЕ ВОНА ПІШЛА! Богдану раптом стало страшенно сумно. Так сумно, що він у розпачі навіть не зміг всидіти у квартирі. Наспіх вдягнувшись, хлопець побрів кудись, без будь-якої цілі. Зазвичай, коли йому бувало аж до нестерпності одиноко, він завжди йшов на залізничний вокзал, що був недалеко від його будинку. Тут завжди були люди. Хтось кудись їхав, хтось когось зустрічав. Богдан і собі робив вигляд, що він когось чекає. І потім, коли смуток трохи попускало, він йшов у привокзальний буфет випити поганенької кави. Відвідування вокзалу було для нього ефективною терапією проти самотності. Але зараз, навіть прийшовши сюди, Богдан відчув, що й тут йому не вдасться повернути собі бажаний спокій. Йшов сніг, перед будівлею вокзалу стояла виряджена ялинка і скрізь було багато веселої молоді, яка збиралася на зимові канікули до Карпат. Усім, усім навколо було добре й тільки Богдан відчував себе глибоко нещасним. Ну чому? Чому вона пішла? Адже він нічим її не скривдив. Богдан розпачливо кружляв по вокзалу й не помітив, як очутився біля камер схову. Поруч з віконцем прийому-видачі поклажі юрмився невеличкий натовп. Хтось на когось роздратовано кричав, хтось знервовано махав руками. Збентежений Богдан мимоволі задивився на те, що відбувається. -Ой, ну ці корейці чи в’єтнамці дають! – хлопець раптом почув чийсь голос поруч. Він машинально обернувся. Якась бабуся-прибиральниця енергійно орудувала євро-шваброю у кількох кроках від нього. -А що таке? Про що ви? – запитав, сам не знаючи чому, Богдан. Але згадування про ‛корейців-в’єтнамців“ вмить оживило його. -Та я кажу, ну ці корейці дають! Ой, Боже, та тут їх ціла банда! Це ж треба, що витворяють! Здають до камер схову чемодан ніби на зберігання, а самі у той чемодан якусь свою дівчину садовлять. Вони ж такі всі маненькі-маненькі, мініатюрні. От, значить, а вночі та дівчина вилазить з чемодану, та шукає-рискає по всіх інших сумках, де у кого що є цінного, засовує все це до себе у чемодан і сама ж туди знову залазить. Зранку приходить їхній китаєць чи там кореєць і забирає поклажу. Разом із тим, що за ніч напхала туди його напарниця! А це вчора міліція хотіла піймати всю ту їхню жовтоморду банду на гарячому, але та дівчина-корейка мабуть вчасно відчула небезпеку: узяла та й влізла вночі не у свій чемодан, за яким вже полювала міліція, а у чиюсь іншу сумку. От же ж хитрюща! І спробуй тепер, знайди її… Може вже десь аж у Карпатах, чи ще де... А речі все одно у багатьох пасажирів попропадали… І як вона тільки це провернула? Я ж кажу – ціла банда їх тут. От тепер народ і нервує… Богдан ошелешено слухав прибиральницю і раптом ноги самі чомусь понесли його додому. Біля дверей на сходах його уже чекав Ромчик. -Привіт. Я по сумку. Аллі дуже не терпиться побачити, які гостинці їй батько передав. Коли друзі увійшли до кімнати, де стояла Аллина сумка, розстібнута та зовсім порожня, Ромчик спантеличено подивився на Богдана. Він очевидячки вимагав пояснень. Схвильований та дуже збуджений Богдан замість відповіді запросив свого найкращого друга присісти: -Слухай, я тобі зараз щось таке розкажу. Ти просто не повіриш…