Оксана Куценко Українська поетка, авторка книг «У зимах бажань» (1996) та «Балетна школа» (2007). Культуролог, філософ. Живе і працює в Києві.
вона могла б йому грати на нервах чи на клавесині
рік за роком родити слухняних і світлих синів
він міг би їй дарувати волошки чи апельсини
і рухатись під водою в одному із нею човні
натомість – цілунок
трохи довший за постріл
крізь балаклаву
й обійми крізь бронежилет
він швидко забуде її хвилясте волосся
ступивши у хвилі нічного азовського степу
він перемагає
йому і у школі щастило
його рятує від пекла на передовій
Повоєнне
Звичайна весна трохи довша, аніж три дні, -
таким коротким буває хіба що початок літа;
від нічного тепла і світла хрущі, неначе дурні,
і ми не кращі, поки деревам нас нічим прикрити;
піднімаю голову – голі крона, оленячі роги, -
тільки після зими, жорсткої і довгої, можна отак дивитися
і крізь них, і крізь неї,
шукати собі на небі дороги,
інших шляхів і видовищ отут, під місяцем;
всі ці весняні турботи, ремонт і його траншеї,
евакуйовані зі старого будинку меблі,
купи сміття у траві, все наше минуле, як є –
уривки шпалер, уламки тиньку і цегли..
…і легкість, через яку важко прийти до тями,
як оцій-от лозі прокидатися від важкого сну;
три найстаріші горіхи – то взагалі ветерани,
і ми виглядаємо їхнього листя,
щодня виглядаємо напередодні сутінок;
так починається травень, сусіди садять картоплю,
потім смажать шашлик і вкладаються спати;
зацвітають яблуні, і вибухає бузок,
а один із трьох не озивається – той, що далі від хати,
сусіди кажуть «пропав», а ми ще чекаємо, що не всохне;
ніщо так не змінює наших життів, як зими,
континентальні, селянські, невибагливо- грубі,
багато собі залишають – та Бог із ними,
ще так не скоро той грудень.
Не розплющуючи очей
сонце на сході, подаруй мені сон, коли ти іще низько
і прянощі світла сп’яніли між вагою і легкістю
коли вони сплять - моя дівчинка золотокоса і хлопчик-блискавка
і мій чоловік зовсім близько, навіть якщо він далеко десь
щоб я потонула, сонце,
а потім даси мені руку,
а потім навчиш ступати,
не розплющуючи очей, піднімати важкі завіси, перетинати кордони
крізь усі ці марення, сонце, важкі та солодкі,
наче крила нічних мотилів у росі і нектарі,
сонце, я вгрузла по вуха, я твоя до кісток,
поки спить ця кімната, створена із книжок
і вазонів із квітами,
цей тимчасово акваріум
поки сплять його риби – монітори, флешки, мишки, потерті джинси
сковорідки мовчать на кухні, а за стіною сусіди
дай мені сили втомитися в сонній тиші
дай мені руку, веди