Наталія Ліщинська Писати публіцистику почала під час Помаранчевої революції, в яку занурилась із головою. Переважно статті з’являлись у неті, наприклад, на maidan.org.ua, є кілька у книзі ‛Новели Помаранчевої революції‛. Випірнула із публіцистики, коли прийшло розчаруванння політикою.
Любить фантастику, також близький філософський напрям, тому обрала ці жанри.
Не релігійна, не атеїстка.
Подобається: читати, подорожувати світом, також хороша їжа різних народів, добрі музика та кіно, мотоцикли (взагалі: машини, механізми).
Дорога воїна
… а смерть ішла із сонцем на плечі.
Сталеві крила сіяли мечі,
Луна від кроків стугоніла важко.
Ти не втікав, ти - воїн-книголюб,
Твій страх поліг у посвисті шаблюк,
Між сторінок засох. І в смерті пащу
Тобі кортить зайти уже давно.
Життя? Колись зламалося воно,
Тож ліпше в пекло до пропащих,
Ніж пересіяти у сотий раз думки
Про ніжні руки-крила, стан тонкий,
Запевнити себе, що їй на небі краще…
А смерть ішла із сонцем на плечі
І танцювали радісні мечі -
В той день ти був найстаршим.
Нічне світило
У темнім небі в срібному човні
Плив янгол, задивившись на вогні:
Хотінь заколихавши круків навісних,
Міста і люди гаснули вві сні.
Поволі блідла ніч, робилася крихка.
А янгол вчив коханців жити для зітхань:
Йому не спалося о пів на п’яту,
Роса небесна лоскотала босі п’яти.
У темнім небі в срібному човні
Розжарював він у серцях вогні.
І плів із зір найдовшу волосінь,
І витяг світло. Та за ним з’явилась тінь.
Один. Одна
Незміряна журба, летальна втома
Кладуть мене у відчай, наче в гріб.
Один. Одна. На жаль, окремим томом
Є кожен в каталозі нагорі.
Я – фоліант, тобою не розкритий.
Ти – фоліант, утрачений колись.
А спільною полицею те літо,
котре спалив двірник - злий падолист…
Зміїним порухом віддам розлуку.
Що ж… Яблуко гірке, але з’їси.
З твоїх втечуть мої схололі руки -
Розтану срібним інеєм яси.
Пластилінова країна
Ми зліпили на коліні
Пластилінову країну.
Не з металу і не з глини,
Із вагань, журби та ліні.
Ми зліпили з пластиліну
Дім, роботу і родину.
Батьківщину, що єдина,
Ми зліпили з пластиліну,
Щоб гнучкі коліна й спини
Не розбили, бо не з глини.
Хто, крім нас, усе це спинить?
Ми - в проваллі, та без линви,
Нагодовані полином.
А про руту і калину
Пісні наші лунко линуть.
Ми зліпили з пластиліну
Дім, роботу і родину.
Батьківщину, що єдина,
Ми зліпили з пластиліну,
Щоб гнучкі коліна й спини
Не розбили, бо не з глини.
Хто театр абсурду спинить?
Квилимо ми безупинно:
-«Ще не вмерла…» Хай не згине.
А нас б’ють, беруть на кпини
За слабкі коліна й спини.
Ми зліпили з пластиліну
Дім, роботу і родину.
Батьківщину, що єдина,
Ми зліпили з пластиліну.
Опустились на коліна -
сіли зверху нам на спини.
Хто театр абсурду спинить?
Час потоком збоку плине
Повз країну з пластиліну.
Журавлі прощальним клином -
Наші діти з України…
Ми зліпили з пластиліну
Дім, роботу і родину.
Батьківщину, що єдина,
Ми зліпили з пластиліну.
Опустились на коліна -
сіли зверху нам на спини.
Хто, крім нас, усе це спинить?
