Ольга Деркачова Українська письменниця, кандидат філологічних наук, доцент кафедри філології та методики початкової освіти педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної спілки письменників України з 2010 р.
Лауреат міської літературної премії імені Івана Франка за книгу «Синдром підсніжника». Лауреат обласної літературної премії імені Василя Стефаника за книгу "Крамниця щастя". Лауреат конкурсу «Коронація слова» за кращий твір про кохання за роман «Коли прокинешся».
Авторка монографій та навчально-методичних посібників:
• «Концепція світу в ліриці Аркадія Казки»;
• «Світ у тексті»;
• «Літературна казка Великобританії» (у співавторстві з Соломією Ушневич);
• «Літературна казка Німеччини та Австрії» (у співавторстві з Соломією Ушневич).
Книги прози:
• «Синдром підсніжника» (2006),
• «За лондонським часом» (2008);
• «Крамниця щастя» (2013);
• «Повидло з яблук» (2014)
Нестерпно боліли ноги. Точніше, вони почнуть боліти, коли вона, Теодора, встане з ліжка. Щоранку, коли вона прокидалася, їй хотілося ось так лежати цілий день і прислухатися до радіо, що цілодобово бубоніло у кухні – аби створити ілюзію пристуності когось іншого.
Колись щось трапилося з радіоточкою, і радіо замовкло на два дні. Теодора думала, що збожеволіє від тиші, їй було так, наче у хаті був покійник. Сусідська дівчина принесла Теодорі магнітофон з радіо, але то було не те, зовсім не те, бо той магнітофон весь час блимав.
Теодорі хотілося лежати ось так цілий день і прислухатися до шуму на вулиці. Він у різні пори року різний. І вставати тільки у туалет або щоб випити чаю. Але Теодора знала: не встане вона зараз, то не встане ніколи. І що тоді? Хто про неї подбає? Вона розуміла, що тоді вона зогниє у цьому ліжку. Нікого біля неї не буде. Ні, Теодора не нарікала. Таке життя. Що іншим людям до її, Теодориних, проблем? Її ж теж не обходять проблеми інших.
Теодора повільно встала. І ноги нагадали про її щоденну боротьбу називатися людиною, а не рослиною.
Зварила кави з молоком і сіла біля вікна. За вікном почався робочий ранок. Діти бігли до школи, дорослі – поспішали на роботу. Вона вже давно нікуди не поспішала. Хіба що на кухню, коли забувала, що на вогні стоїть зупа.
Теодора згадувала казку про Русалоньку і посміхалася. Вона вже давно не Русалонька. У її віці! Хоча вона іноді почувалася молодою. Їй хотілося скинути це старе тіло, вилізти з нього наче зі старої шуби, але... Зрештою, для чого їй її молоде тіло? Северина немає давно, а без нього їй нічого не потрібно.
Іноді, коли вона прокидалася, їй здавалося, що немає цих довжелезних років, що їй, як тоді, двадцять, що вона зараз вистрибне з ліжка, вдягне легку сукню з маками, побіжить наспівуючи на базар, промине Севериновий будинок, подивиться у його вікнго і гукне: «Северине!!!!!!!!». Він визирне з вікна, заспаний, і спитає: «Що?» Вона крикне йому: «Я тебе люблю!!!!!!!» Поверхом нижче визирне сусідка і сердито запитає, коли вже Северин вжениться, аби це навіжене дівчисько не кричало зранку під вікнами. Теодорі вона вкотре дорікатиме, що порядні дівчата не стоять під вікнами у хлопців. Теодора засміється і побіжить на базар, а потім нетерпляче рахуватиме години до вечора, коли має прийти Северин.
Немає Северина. Теодора пам’ятає, як одного ранку (перед тим ще був такий знаковий вечір) вона звично стала під Севериновим вікном, а сусідка злякано прошепотіла: «Тікай звідси додому, не стій. Северина забрали вночі. Не приходь сюди, бо і тебе заберуть». Теодора йшла, опустивши голову. Її Северина забрали...
Вона пам’ятає, як билася в істериці і рвалася до нього до в’язниці, а батьки не пускали. Вона пам’ятала, як вона стояла на сусідній вулиці від в’язниці і чекала, а раптом Северин вийде, раптом він покличе. Вона вночі ховалася під ковдру і намагалася відчути Северина, але відчувала тільки важкий і липкий біль. Вона кликала, а іноді нишком прокрадалася до його вікна. Воно було темним.
Северина випустили, бо він був звичайним вчителем, він не готуав заколотів, не був у партизанському русі. Принаймні Теодора нічого за це не знала. Випустили важко хворого. Теодора бачила, як він ішов вулицею, згорблений, старший на двадцять років, він глянув на неї і вдав, що вперше бачить. Це вже потім, через купу років, Теодора зрозуміє, що це і є справжня любов. Тоді вона його бачила востаннє. Вона не була з ним в останні хвилини його життя, він заборонив – боявся за неї, батьки не пустили її на похорон. Та й потім вона ходила до нього на могилу, але проходила повз неї, сідала біля сусідньої могили, клала там квіти і плакала – над Северином біля чужої могили. Ніхто її тоді не виказав.
Вона так хотіла, аби він снився, але він не снився, так наче боявся, що хтось може відстежити Теодорині сни і прийти по неї.
Вона єдина знала, що якби Северин лишився тоді, усе могло бути інакше. Принаймні їй так задвалося потім. Її батьків не було. Вони сиділи з Северином, їли яблука і обговорювали, як вони незабаром одружаться, як житимуть разом, сперечалися, кого першого Теодора народить – хлопчика чи дівчинку. Коли стемніло, Северин почав збиратися додому. Теодора попросила зачекати. Вийшла до сусідньої кімнати. За кілька хвилин вона повернулася і тихенько покликала Северина. Він обернувся і обімлів. Вона стояла голісінька і манила до себе. Северин підійшов і торкнувся її срібного, як йому тоді здалося, тіла. Поцілував у чоло і ніжно сказав: «Ні». «Чому?» - не зрозуміла вона. «Ще не можна. Давай дочекаємося весілля». Теодора розплакался і втекла. Їй було соромно і образливо. Северин замотав її у ковдру і шепотів на вушко казки. Коли вона майже заснула, тихов вийшов і пішов...
Якби він тоді не пішов!
Мама говорила, що тоді взяли би їх обох. Говорила потім, як довгими ночами вона здригалася від найменшого шурхоту, бо їй здавалося, що це прийшли по Теодору. Теодорі дивним чином пощастило. Або Северин їх просто не заціквив. Теодора не думала про це. Вона згадувала, як Северин йшов скоцюрблений вулицею, як вони їли яблука, як...
Цей ранок видався важким. Теодора ледве піднялася з ліжка. Хотілося зігнутися і спертися на якусь паличку, але вона водномить згадала Северинову зігнуту постать – таку рідну і таку нещасну і чере силу вирівнялася. Якщо Северин може бачити її з неба – хай бачить з гордо піднятою головою. Треба до нього піти на могилу. Вона вже вільно могла ходити на його могилу, але за вичкою сідала біля сусідньої. Їй так було затишніше.
Може, варто тоді було вийти заміж? Тепер би у неї були дорослі діти, онуки. Він з’явився, коли Теодорі виповнилося тридцять. Вона купляла для себе квіти, а він для когось іншого. Поцікавився, для кого вона так ретельно добирає букет, відповіла, що для себе. Він не повірив. Вона сказала, що у неї день народження. Він провів її додому. Потім кілька разів проводжав з роботи, заходив на чай. За місяць прийшов урочистий, з обручкою. Теодора попросила час на роздуми. Тоді їй вперше приснився Северин. Він нахилився до неї, як того вечора і прошепотів, що їй треба вийти заміж, що він знає, як їй важко самій, вона плакала у сні і по-справжньому і просила Северина не йти.
Увечері, коли прийшов той чоловік з букетом, вона відповіла «ні». Вона зрозуміла, що не зможе прокидатися біля чужого чоловіка. Що там прокидатися! Вона спати не зможе з ним! А тим паче родити дітей. І вона знала, що тоді Северин їй не снитиметься.
Щовечора, проказуючи Отченаш, вона прсила Бога, аби Северин їй наснився. Він направду іноді приходив, сідав на краєчок ліжка і просив, аби Теодора відпустила його і себе. Теодора плакала. А потім приходив ранок, у якому не було Северина.
Теодора пішла на кухню. Вона чула, як за вікном щебече зграйка дітлахів. Впізнала голосочки сусідчиних онуків. Вони її кликали бабусею, як і свою рідну бабусю. Вони приїжджали на кожні канікули. Спочатку Теодора сварилася, що вони своїми криками розбивають її тишу. Потім якось у магазині, купуючи хліб, вона попросила зважити їй ірисок. Дала сусідчиним дітлахам. Руденька дівчинка уважно оглянула іриски, Теодору і спитала: «А ви нам завжди будете давати цукерки чи тільки один раз?» Теодора посміхнулася і запросила їх увечері на пиріжки.
Вона знала, коли у школах починалися канікули і щоразу нетерпляче виглядала їх у вікно. Вони прибігали, хапали яблука, розповідали поспіхом про свої справи і мчали на вулицю.
Коли вони були у неї в квартирі, Теодора забувала про своє радіо. Але потім вони їхали, і Теодора лишалася один на один зі своєю тишею.
Боже, як болять ноги! Як вона піде у магазин? Як вона взагалі ходитиме? Вона вдяглася, обережно зійшла сходами. На вулиці їй стало легше. Вона йшла тими вулицями, якими колись гуляла з Северином, на хвильку забула за ноги. Їй здавалося, що вона летить над цим містом, вона шидко йшла і посміхалася. Їй вчувалася весела і світла музика. І раптом музика скінчилася. Теодора різко зупинилася і від несподіванки упала. Їй допомогли піднятися, довели до картири. Вона ніколи-ніколи не пробіжиться рідними вулицями, вона ніколи не закружляє у танці, вона ніколи не вилізе зі свого чужого тіла.
Вночі снився Северин. Він сів на краєчок ліжка.
- Ти такий сами молодий, - зітхнула Теодора. – А я вже дуже стара.
- Це тільки тіло. .тобі у ньому стало затісно, тому так боляче його на собі носити.
- А коли я перестану його носити?
- Не знаю. Я не знаю, коли закінчиться твоє життя.
- Северине, моє життя закінчилося, коли ти помер. Ні, раніше, коли ти вдав на вулиці, що не знаєш мене.
- Пробач, я не хотів, аби вони тебе скривдили.
- Я давно хотіла тебе спитати: про що ти тоді думав?
- Про тебе. Яка ти гарна. У мене серце вистрибувало згрудей. Невже ти не відчула?
Стара жінка плакала і усміхалася уві сні.
