Добірка поезій "Ось місто з якого ти прагнеш вийти у світ"
Олеся Мамчич Авторка поетичної збірки „Перекотиболе”, доні Іванки, блогу mamchych.livejournal.com, своїх релігійних пошуків та знахідок, а ще більше – авторка ям, у які падають вірші, сни, тексти.
***
ось місто з якого ти прагнеш вийти у світ
ось вихід із нього - стриманий як і слід
ось люди які тебе визволять чи полишать
ось мапа де всі міста постали з боліт
то ж де ж то ж де ж
усе що ти не знайшла?
то ждеш то йдеш
і несть дорогам числа
і люди - простеж! - які визволять чи полишать
зникають теж
мов дорога що завела
волати кепсько волі мало волать
во златі палати входиш а сам не злат
не зла хотілось не зі зла починалось
чи навіть:
воліли щастя - вийшло не в лад
то ж де ж то ж де ж
за чим не встежила ти?
то йдеш то ждеш
а ліпше може б не йти?
зачин хороший
вичистили болото
ну а кінець на жаль такий як завжди
***
як обридли по-правді всі ті
терористичні організації наркотики митниці
барахло, напхане - як тюки соломи
у вірш, сині очі карі очі зелені очі
бачать світ різний
за кожною іскрою стоїть вогонь
якому не вільно увійти вигинаються
дуги небес щоб вмістити більше в собі
чайка летить стрімко залишаючи
зім'яте повітря на своїх поворотах
ошмаття кисню тріпоче оголюючи
гострі кути
поезія на розі
кладе кожному в рот по
металевому льодянику
*** В. Кордуну
якось серце не дочуло:
йти? – не йти?
перепитало
потисло плечима
і лягло спати
***
Дива не стане –
диво настане потім
в час коли й дивом як чесно бути не слід
серце нестале
огризається потай
але напозір працює чемно до сліз
Кров пролилася
наче рясна порфіра
хтось усвідомить
пізно
так як завжди
ця безнадія триває довше ніж віра
якось негоже
Господи, відведи
Тиша спіткання світлом дише з-під каменя:
знаки незнані не з нами
з нами - пітьма
диво є диво
зблисло і в пам’ять кануло
віра є віра
схоче – прийде сама
Диво нестале
настане тому хто хоче
а хто не хоче то і не відає див
рветься світанок
півень тричі шепоче
тихо шепоче
кого почув – розбудив.
***
у кожного своє пекло
непоказне
заретушоване дитячим стільчиком
рушниками двома-трьома книгами
квитком у Берлін
смійся смійся смійся смійся
допоки повітря піддатливе
повторює риси твої
смійся смійся
золотий відчай хлеще дукатами по лицю
сядеш край берега
попливли роки по Дунаю
Дунай твердий як алюміній
усіх впускає
нікого не випускає
смійся смійся
тут зупиняється час
як кістка в горлі
як світло
вбите в кінці тунелю
***
з'являються перші відстані у часі
про які не соромно мовити:
отже, п'ять років тому
отже, десять років потому
мовчати так само солодко
як жити
скільки ми промовчали поряд
жаскі хвилі подиху
не розбивалися об слова
-милий!-
рука в руку вливається
волосся у волосся
це перші відстані в часі
що не роз'єднують а єднають
мовчати так само солодко
як жити
***
кажуть: мало любові в тобі
мало світла
мало життя
дівчино
а певно ж, що мало
між вогнем і вогнем чорна зацементована тьма
смокчеш сосок вогню
видобуваючи молоко
ти неласкава дитина
смерть навколо душі носиш
як затісні коралі
коли згадуєш - Господи! - коли
згадуєш - коли - Господи! - згадка б'є
в спину аж вивергаєш порох
через горло боїшся повернутися
обличчям щоб не згоріти
