Катерина Єгорушкіна Поетка, казкарка, казкотерапевт. Народилась у м. Броварі Київської області. За освітою - магістр філології, аспірантка Національного університету «Києво-Могилянська академія» (кафедра психології та педагогіки). Працює з дітками у царинах казкотерапії та книготерапії за авторськими методиками. Катерина є авторкою проекту «Майстерня Казки «Синій Птах»», серії «Музична казкотерапія для малят».
На грант президента України видала поетичну збірку «Пульсація миті» (Київ: «Пульсари». – 2006), друкувалась у періодичних виданнях та альманахах («Гранослов», «Незглибима «Криниця»» тощо). Є членом літературних студій «Криниця», «Радосинь», «Свіча-до-слова». Лауреатка та дипломантка кількох літературних конкурсів («Гранослов», «Кришталеве перо» та ін.). Переможець Всеукраїнського конкурсу творів для дітей про професії. Півфіналістка престижного конкурсу літератури для дітей «Великий Їжак».
У 2010 р. вийшла друком перша книжка казок Катерини Єгорушкіної – «Музична подорож Золотого Каштанчика», а у 2011 – друга – «Країна Сніговія» (+ CD, з музичним оформленням Стефана Недериці). Того ж року вийшла книга «Будиночок з Води» (+ CD). Обидві книги вже витримали по два видання.
Цю книжку я присвячую маленькому музикантові Сергійку,
який з дитинства називає себе японським ім’ям – Кая
Подорожуючи різними світами, якось я потрапила у країну Сніговію. Там майже все, окрім людей, було зроблено зі снігу. Снігові будинки, снігові вулиці, снігові підйомні крани і мости, снігове небо і навіть сонце було геть засніжене!
У тій країні дуже любили Музику. Особливо любили її діти (адже вони завжди люблять усе найцікавіше!). Кожна людина грала на якомусь музичному інструменті. А Королева Сніговії щодня влаштовувала концерти, і всі жителі збиралися, щоб зіграти свої мелодії та послухати мелодії інших.
Та ж от клопіт! Музичні інструменти також було зроблено зі снігу. І коли музикант грав від щирого серця – після останнього акорду його інструмент танув і перетворювався на маленькі краплинки. А через те, що в цій країні завжди був сильний мороз, краплинки, поки долітали до землі, замерзали і ставали маленькими бурульками. І бурульками не простими, а у формі ноток і скрипкових ключів!..
Це вельми дивувало усіх гостей країни Сніговії. І мене теж здивувало. Адже, куди не глянь – скрізь лежали кучугури ноток-бурульок. Музиканти часто їх брали і складали нові мелодії…
Тож уявляєте, якою дивовижною була Музика у тій країні! Люди тільки й говорили, що про Музику, обмінювалися новими мелодіями, витесували з льоду нові інструменти.
Якось я стояла біля кучугури ноток і почула, як у моєму серці народжується Музика… Надзвичайно красива, легка і глибока…
– Як шкода, що я не вмію перекласти цю Музику на нотки і зіграти її!.. – сказала я сама собі.
– Як це – не вмієте? – визирнув з-за кучугури хлопчик із довгим волоссям.
– Я не знаю ноток, – розгублено відповіла я.
Хлопчик неабияк здивувався, адже в їхній країні усі від народження знали нотки. Так у них повелося: немовлятко кричить та усміхається – а батьки вже кладуть йому в долоньки нотки. Маля їх уважно вивчає. А потім – увесь свій сміх, плач, голоси батьків і мелодії снігового будинку перекладає на нотки. Так твориться перша дитяча Музика…
Хлопчик із довгим волоссям підійшов до мене ближче і сказав:
– Мене звуть Кая. Я вчитиму вас нотної грамоти. Бо якщо найкращий у світі Музикант знову подарує вам свою мелодію, то ви її не зможете записати і забудете!
Так почалася моя дружба із хлопчиком на ім’я Кая. Він учив мене записувати Музику серця чарівними нотками-бурульками.
КАЯ І НОТНА ЗАВІРЮХА
Мій маленький друг розповідав мені багато історій про Музику і видатних композиторів Сніговії. Це було так цікаво, що я не пропускала жодної нашої зустрічі!
Та одного дня у країні Сніговії почалася справжня нотна завірюха. Вітер був таким сильним, що здіймав у небо цілі кучугури ноток і переносив їх з місця на місце, з дерев – на будинки, з країни Сніговії – в інші країни. Так скрізь – по всьому світу – дізналися про нотки і про те, що Музику можна записувати. Щоправда, на екваторі про це дізналися не всі й не одразу, адже нотки так швидко танули від гарячого сонця!
Коли нотна завірюха трохи вщухла, я побачила Каю, який ловив сачком ноти.
- Я тільки-но сів писати нову Музику, як здійнялася хуртовина, і мої нотки кудись полетіли… Тож мушу їх тепер ловити, – розповів мені Кая.
Я хотіла допомогти маленькому другові, та не розуміла, які нотки потрібно ловити, а які – ні.
Коли Кая впорався і його сачок був заважким від ноток-бурульок, я підійшла і допомогла хлопчику.
- Ху-у-ух! – сказав він. – Тепер доведеться починати все спочатку.
Кая дістав із кишені клубочок срібних ниток і натягнув нитки між двох дерев. Вийшло п’ять рівних лінійок, на яких хлопчик заходився розвішувати свій нотний «урожай».
Перша нотка була такою важкою, що весь час падала з лінійки.
- Як звуть цю нотку? – спитала я в Каї.
- Це – ДО. Вона завжди хоче втекти ДО-ДО-му і наїстися ДО-схочу соло-ДО-щів. Тому вона не тримається лінійки, і ДО-водиться підставляти їй стільця.
Кая далі розповідав мені про нотки, дістаючи їх із сачка і акуратно розвішуючи:
- Нотка РЕ – дужа поважна пані, тож любить їсти в РЕ-сторані. І то – не в усякому. А лише в такому, де подають салат із РЕ-дьки чи РЕ-диски. Ця нотка теж ось-ось втече з нотного стану…
- Нотка МІ в усьому знає МІ-ру. Тому досить МІ-цно тримається першої лінійки.
- Нотка ФА їсть лише з ФА-рфорового посуду і дуже любить печені райські яблучка, ФА-ршировані родзинками. Вона розсілася між першою та другою лінійками.
- СОЛЬ обожнює все пересолювати і перекислювати. Інколи їй стає так кисло-солоно, що вона підстрибує вгору і хвостиком тонким махає над нотним станом!
- ЛЯ дуже ЛЯ-клива і тому заховалась у середину нотного стану. – між другою та третьою лінійками. Скажу по секрету: ЛЯ страшенно боїться зробити якийсь ЛЯ-псус, і тому тримає хвостик високо та гордо!
- Нотка СІ – найменша у СІ-м’ї. Тому їй усе дозволено. Навіть ви-СІ-ти перевернутою догори дриґом і лузати СІ-ре на-СІ-ння!
У той час, як Кая розповідав мені цю історію, маленькі нотки оживали, веселішали і навіть підморгували одна одній. Тільки-но історія хлопчика скінчилася, нотки набундючились, як справжні товсті бурульки, і поховали очі додолу.
- А що сталося з нотками? – звернулась я до Каї.
- Вони дуже люблять, коли про них розповідають усілякі історії. Тому в нашій країні цих історій – сила-силенна! Є і про те, як нотки подорожували в теплі краї; і про те, як каталися на крилах птахів; як ходили по гриби; як сховались у скрипку самої Королеви… І багато-багато інших.
- А-а-а… – з розумінням зітхнула я. – Однак тепер я їх усі запам’ятала!
- Нарешті! – зрадів Кая і почав стрибати від радості так, що рипучий сніг змушений був видати одразу всі свої мелодії! Мабуть, я була першою дорослою ученицею Каї…
- Так, друже, – не втрималась я. – Нотки називаються дуже просто:
ДО РЕ МІ ФА СОЛЬ ЛЯ СІ
і їх усього сім! Мені аж трохи сумно стало, що їх так мало…
- Не сумуйте, – заспокоїв мене Кая. – Ноток і справді сім, але в них повно не менш цікавих друзів та родичів!
Цієї миті нотки по черзі підморгнули мені і почали тихесенько звучати… Ми з хлопчиком сіли під деревом і заслухались… А з гілля звисали гірлянди засніжених ноток, які чекали своїх музикантів.
Продовження повісті читайте в книжці:
К. Єгорушкіна, С. Недериця. Країна Сніговія + СD. – К.: Видавничий дім «Класика», 2011. – 29 с., іл. (серія «МУЗИЧНА КАЗКОТЕРАПІЯ ДЛЯ МАЛЯТ»).
