Ольга Деркачова Українська письменниця, кандидат філологічних наук, доцент кафедри філології та методики початкової освіти педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної спілки письменників України з 2010 р.
Лауреат міської літературної премії імені Івана Франка за книгу «Синдром підсніжника». Лауреат обласної літературної премії імені Василя Стефаника за книгу "Крамниця щастя". Лауреат конкурсу «Коронація слова» за кращий твір про кохання за роман «Коли прокинешся».
Авторка монографій та навчально-методичних посібників:
• «Концепція світу в ліриці Аркадія Казки»;
• «Світ у тексті»;
• «Літературна казка Великобританії» (у співавторстві з Соломією Ушневич);
• «Літературна казка Німеччини та Австрії» (у співавторстві з Соломією Ушневич).
Книги прози:
• «Синдром підсніжника» (2006),
• «За лондонським часом» (2008);
• «Крамниця щастя» (2013);
• «Повидло з яблук» (2014)
Рівно о дванадцятій ночі дня ойе ти вийдеш зі своєї клітки і станеш під небом. Буде злива, інакша, ніж ти звик бачити. Більш нервова, прохолодніша. Тоді ти згадаєш давню історію про людей, які люблять танцювати під дощем і співати – без рими і слів. Співати тілом, співати жестами, радістю на обличчях, так наче цього дощу не було півжиття. Хоча дощі тут не рідкість, втім як і сніг.
Рівно о дванадцятій ночі дня ойе ти востаннє відчуєш дотик тієї, що любила тобі розповідати казки про золотих рибок (до неї ти ніколи не знав, що вода блищить не від сонця, а від того, що там живуть золоті рибки, які час від часу пробують звільнитися від водяного полону). Ти зітхнеш. І небо не знатиме, чи ти зітхаєш полегшено, чи від туги за тим, чого ніколи не буде.
Рівно о дванадцятій ночі дня ойе розступиться небо, і чужа земля заговорить голосом тієї, яка пішла, так ніколи і не прийшовши. Тієї, яку ти так і не спізнав. Хоча ти спізнав її погляд, а це важливіше за тіло. Тобі було легше, коли вона не дивилися на тебе. Ти говорив, говорив, говорив, вона віджартовувалася і легенько відштовхувала, більше дражнячи, ніж кажучи «ні». Але «так» вона ніколи не сказала. Лише раз дозволила тобі дивитися, як вона танцює під дощем. На ній була довга біла сукня з мереживами. Вона скинула білі босоніжки і простягнула руки до неба, як колись це робили жерці стародавніх культів. Вона стидалася свого голосу, тому вона ловила краплі мовчки. Тобі стало жаль її, і ти заспівав їй. Вона зловила твою мелодію, як нитку величезного мотка, і закружляла. Ти міг її тоді легко вхопити. Але ти знав, що ти не маєш права відбирати її у дощу. Вона зараз тільки його.
Вона була мудрою, як жриця.
Вона була спокусливою, як мавка.
Вона була наївною, як маленька дівчинка.
Вона була спокійною, як земля після зливи.
Вона була чужою, як незнайомка зі снів.
Вона була.
Дощ поволі закінчувався.
«Ні! - прокричала вона. – Я ще не натанцювалася». Вона простягнула руки до неба і щось йому прокричала. Що саме ти не зрозумів. Вона у той момент теж, мабуть, не розуміла, що робить, бо коли злива повернулася назад, вона підбігла до тебе і злякано прошепотіла: «Якщо мольфари дізнаються, вони мене вб’ють. Ти ж не розкажеш?» Не дочекавшись відповіді, вона пірнула у зливу. І ти раптом побачив, що злива лише над нею. «Ідеш?» - покликала вона. Ти заперечно хитнув головою. Не можна йти до жінки, яка тобі не належить. Потім ви викручували її коси і сушили сукню під зорями, які з’явилися невідомо звідки.
Ти міг її легко мати, як мав жінок до неї і матимеш після неї, але не можна брати жінку, яка належить дощу.
Ти пив біле вино, вона пила каву з молоком. Тоді вона вперше подивилася тобі в очі. По-справжньому. Тобі стало моторошно, бо досі ніхто не дозовляв собі шпортатися у твоїй душі. Вона зайшла не постукавши, не скинувши білих босоніжок, зручно вмостилася і слухала. Ти спитав, чи їй не страшно. Вона відповіла, що ні. А ще сказала, що в її душі багато вільного місця і ти теж там можеш поселитися. Ти спитав, чи не боїться вона людей. Вона відповіла, що не боїться, бо люди ніколи не зазирають у душі одне одного і не знають, що там твориться. Але ти відчув, що їй трохи лячно.
Якось вона відкрила тобі таємницю про кольори, запахи і смаки слів. «Слова можна їсти?» - здивувася ти. «Авжеж, - засміялася вона, - і ковтати, і нюхати і просто оглядати, як на виставці світлин».
Ти знав: один твій крок – і все закрутиться у шаленій круговерті. І ти відступив. Увечері дзвонив батькові (він завжди давав усім мудрі поради) і питав, що робити, якщо відчуваєш, що любов тебе може вбити. Батько перепитав, чи ти не встиг прирости до неї. Ти сказав, що поки що ні, але воно от-от може статися. Батько порадив відпустити її, доки не пізно, бо якщо не відпустиш зараз, то потім вона не відпустить тебе.
І ти відпустив. Ти боявся її сліз. Бо знав, що тоді ти попливеш за течією. Вона не заплакала. Сльозину, що зрадливо скотилася її щокою, заховала у кулачок, вдавши, що це випадковість. Вона поцілувала тебе у щоку і прошепотіла: «Якщо когось любиш, але не можеш йому нічого дати, тоді найкраще відпустити. Я відпускаю тебе, Адаме». «Я відпускаю тебе, Єво».
Рівно о дванадцятій ночі дня ойе ти зрозумів, що справжня любов дає свободу, що це щастя, коли ти можеш відпустити кохану людину і нічого від неї не вимагати, що не можна торкатися того, що є найдорожчим. А душу й справді ніхто не побачить. Ти знав, що вона у тобі живе, але вона ніколи не турбувала різким болем. Тобі було добре, що вона там живе.
Мине ще безлічі днів ойе, афо, нкво, еке. Іноді ти проклинатимеш себе за те, що відпустив, іноді дякуватимеш долі, що ти зустрів її і вона живе у твоїй душі, іноді відчуватимеш страшенну самотність і порожнечу, іноді не відчуватимеш нічого. Коли буде злива, ти благатимеш Бога, аби вона не застудилася під дощем.
А потім буде так, як вона і обіцяла (вона пообіцяла наворожити тобі долю).
Ти стоятимеш і дивитимешся на ніч. Тебе покличе твоя молода дружина. Ти відчуєш, як вона хвилюється у вашу першу шлюбну ніч, бо її ще не торкався чоловік. Ти обіймеш її і почнеться нове щастя.
