Ганна Осмоловська Народилася 12 червня 1989 року в Черкасах. Закінчила Національний університет "Києво-Могилянська академія" за спеціальністю "Філологія". Має нечисленні публікації у журналі "Всесвіт", 2011 року 11 віршів Ганни Осмоловської було опубліковано в антології "Червоне і чорне. 100 українських поеток ХХ сторіччя".
Вірші із посмертної збірки Віслави Шимборської «Wystarczy» (2012 р.).
Віслава Шимборська (1923-2012) - польська поетеса, есеїстка, літературний критик і перекладачка; співзасновниця Товариства польських письменників (1989), член Польської академії знань (1995), лауреатка Нобелівської премії з літератури (1996), відзначена Орденом Білого Орла (2011).
У кожного колись
У кожного колись помирає хтось рідний,
Змушений між бути і не бути
Обрати друге.
Тяжко нам визнати, що це банальний факт.
Залучений до перебігу подій...
Узгоджений із процедурою...
Раніше чи пізніше на порядку денному,
Вечірньому, нічному, ранішньому;
Він очевидний, як символ в індексі,
Як параграф у кодексі,
Як перша ліпша
Дата в календарі.
Але таким є право і ліво природи,
Обрані навмання початок і край,
Очевидність і всемогутність.
І тільки іноді
Вона робить нам дрібну приємність:
Рідних наших померлих
Показує нам уві сні.
Рука
Двадцять сім кісток,
тридцять п’ять м’язів,
близько двох тисяч нервових клітин
на кожній подушечці наших п’яти пальців.
Цього точно вистачить,
щоб написати «Mein Kampf»
або «Вінні Пуха».
До власного вірша
В найліпшому випадку
прочитають тебе, мій вірше, уважно,
прокоментують
і запам’ятають.
В найгіршому ж випадку –
тільки прочитають.
Третя можливість –
уже написаний,
ти за мить полетиш до смітника.
А ще ти маєш четвертий спосіб застосування:
ти зникнеш, не встигнувши розпочатись,
із насолодою щось мугикаючи
сам до себе.
Мапа
Пласка, як стіл,
На котрому лежить.
Ніщо під нею не рухається
І не шукає виходу.
Над нею – моє людське дихання
Не творить вихорів повітря,
Усій її поверхні
Даючи спокій.
Її низини й долини завжди зелені.
Поля і гори – жовті і брунатні.
А моря й океани то приємна блакить
На розірваних берегах.
Все тут таке мале, доступне, близьке.
Можу кінчиком нігтя спинити вулкан.
Пестити кожен полюс без грубих рукавиць.
Можу лише одним поглядом
Осягнути кожну пустелю
Разом із річкою, он там, неподалік.
А хащі позначені кількома деревцями,
Між якими нізащо не заблукати.
На Сході і Заході,
Над і під екватором –
Тихо, хоч мак сій.
І в кожній мачинці
Живуть собі люди.
А масові поховання і несподівані розрухи –
Це не для мапи, ні.
Кордони країн ледь помітні.
Так, ніби вагаються: бути їм, чи зникнути.
Люблю мапи за їхню невинну брехню.
За те, що немає на них місця для болючої правди.
За те, що великодушно, з поштивим гумором
Розпростерли переді мною світ
Не від світу цього.
