Ольга Титаренко Докторантка університету Торонто на кафедрі славістики. У вільний від наукової діяльності час займається перекладами, пише новели.
Її бабця лежала на пуховій подушці, і на її обличчі вже не було ні смутку, ані страждань. Воно все світилося, ніби над нею в головах молилося кілька янголів і щось час від часу до неї промовляли. Може вони розповідали їй про її життя, про те, що глибоко заховалося в зморшках пам’яті. Вона знову була молодою, сивина спала з коси, життя до неї повернулося, і вона увібрала його, як спрагла птаха. Може вона вся перетворилася на птаху, обросла пір’ям, і полетіла високо в хмари, де живуть міфи і мрії.
Голос горобця за вікном повернув онучку до реальності, в якій помирала її бабця. Ні, не помирала, а відходила десь далеко, де давно вже чекає на неї її Михайло. Він застелив рушником стіл, назбирав цілий оберемок волошок і прикрасив ними свою оселю і дорогу до нього. Він вже давно чекає на неї, чекає, щоб розповісти свою історію. Вона розпочалася того далекого дня, коли війна, як крадій, забрала його від неї. І вона теж зараз ступає за поріг і йде широким полем туди, куди ведуть її волошки. Поле повертає їй його листи, що загубилися серед сторічних дубів, і вона визбирує з них його любов, немов малину. І ось те місце, де історія закінчилась, все встелене голівками маків. Але за ним на неї чекає Михайло. І страх її відпускає. Її відпускає біль, що проріс в її серці. І ось там на краю поля – він. Роки його зовсім не торкнулися, і тепер вони відпускають і її, спадають з неї білим вельоном. Сльоза онучки скотилася з її щоки на весільну фотографію бабці. Вона колись була щаслива, а він забрав те щастя і розсипався на маки. А тепер і вона розсипається квітом на вітрі.
Бабця ніколи не розповідала онучці про свою любов. Вона завжди казала, що любов – то червона рута, не кожен її знаходить, бо вона живе високо в Карпатах, і можна на неї натрапити лиш один день у році. Тому, певно, стільки чоловіків бігли в гори, коли в їх село непрохано прийшла війна. Онучка пригадує, що бабця тримала засушену головку волошки серед пожовклих пелюсток книги. Часом, коли забіжить до хати, бачить схилену бабцю над тою квіткою, і лиш сльози їй котяться на вицвілий квіт. От вона все своє дитинство і думала, що то не волошка, а рута. Її знайшов дід, коли з усіма чоловіками був у Карпатах і приніс бабці вже після того, як війна полишила село. Якби ж бабуся посадила ту руту в саду, думала дитина, її чари б ніколи не осипались. А так книга увібрала всю їхню любов і не лишила ні крихти. І лиш зараз, коли янголи схилилися над бабцею, дід розказав онучці про Михайла. І сльози покотилися йому щоками. Він тепер дивився на свою жінку і бачив, що її обличчя випромінювало більше щастя, ніж за все їхнє життя разом. Він знав, що в ту хвилину вона йшла до свого Михайла.
А коли янголи прийдуть за дідом, хто ж чекатиме на нього? Лиш самотня хата в Карпатах, де він так ніколи і не знайшов свою руту. Від тієї думки серце онучки защемило, вона пригорнулася до старого, і вони самі вже не знали, чи оплакують смерть, чи життя, чи самотність…
Яблудень
«Задовго до того, як три старці сіли рахувати і називати місяці, був час в році, коли дощ випадав яблуками. Дванадцять днів поспіль дощило білим наливом. Ніхто не знав, звідки приходять ті соковиті хмари і випадають на землю кисло-солодким фруктом. Ходила легенда, що то голос бога розсипався спогадом про гріх наших предків. Інші казали, що то Євині сльози осіли росою в райському саду і опадали яблуками, коли в ньому раз в рік ставався землетрус. Інші не вірили, що в Едемському саду можуть бути землетруси, адже вони тільки бувають на землі, від того і прозвані так, а які ж землетруси на небі? Хіба що неботруси. А від чого там бути неботрусам? «Це Бог трусить яблуню, бо гілля гнеться додолу від надміру плоду, який в Едемському пустирі ніхто не зриває» - казали одні. «Це янголи чухають крила об стінки саду і розхитують його як човен» - казали інші. Були і такі, що намагалися знайти цьому феномену раціональне пояснення: буцімто, то вихор визбирував яблука з одного боку земної кулі і підкидав до іншої. Скільки яблук випадало того місяця, стільки і легенд ходило про цей пахучий дощ. Цей місяць вже потім назвали яблуднем, і був він, кажуть, між серпнем і вереснем. Яблука випадали рано вранці ще до сходу сонця. Ніхто ніколи не бачив, як хмари розсипалися на яблука, а бачили їх вже потім, вийшовши в двір, густо встелений біло-зеленими ціленькими і неприм’ятими з жодного боку кульками, так ніби вони скочувалися в долину стінками веселки. І тоді всі дружньо закочували рукави і ставали до роботи, і довкола стояв запах яблучного варення».
«А що стало з яблуднем?»
«А цього вже ніхто не знає. Кажуть, не поділили люди між собою яблук і сусіди почали відгороджуватись одне від одного… І перестало дощити яблуками, а лиш холодними краплинами, що досі нагадують людині, що вона сама…»
