1

2

3

4

Юродивий
Тетяна Мельник За освітою - літературознавець, критик. Закінчила Національний університет "Києво-Могилянська Академія" за спеціальністю "Теорія, історія літератури та компаративістика"; аспірантуру Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (спеціальність "Порівняльне літературознавство"). Лауреат конкурсу рецензій "Книга року БіБіСі 2009". Авторка двох поетичних збірок. Сфера творчих та професійних осягнень: проза, поезія, драматургія, переклади. Нинішній пункт земного перебування – Deutschland, Bonn.
«Вовкулака… вовкулака…» - шепотіла знавісніла мати, кидаючи немовля під колесо водяного млина. 1 Новонароджені брати-близнюки лежали в одній колисці. Були вони настільки подібними на вроду, що навіть служка, яка щоденно допомагала матері з немовлятами, часто плутала їх. За святого хрещення нарекли хлопчиків Фомою та Калеником. Щасливе народження синів, двох міцних здорових немовлят, за кілька днів змінилось тривожним плачем дружини, а ще через місяць – материнськими прокльонами та спробами убивства одного з новонароджених. Знали парафіяни, що діялось у родині Горенковських: домисли та плітки про маленького Фому розповзалися по всій окрузі. - А казала ж тобі-і-і, що хрестити дітей в один день треба! Ось відьмачка і підмінила дитинча на вовкулаку… - голосила Фросина на всю хату. - Та що ж ти таке кажеш таке, матушко, схаменися! Христом-Богом молю, не гнівай Вседержителя. На все воля Його і знамення Його… - намагаючись заспокоїти дружину, мовив отець Андрій. - Воля?! – Євфросинія кинулась до люльки й схопила Фому, - Щоб оце чортеня мені слави на всю округу додавало?! Змилуйся, забери його від мене… - жінка з такою силою жбурнула немовля на лавку, що воно, вдарившись голівкою, зайшлося пронизливим плачем. Якби отець вчасно не підхопив сина на руки, то скотилося б дитинча на підлогу. - Дай мені сили, Господи… - тамуючи сльози, тільки й зміг вимовити батько. ……… - Та де ж тебе, нечисті, стільки набралося?! Нехай воскресне Бог! Іноді блаженний Феофіл вбігав до храму наприкінці служби, а, якщо богослужіння було літургійним, то на початку «Херувимської пісні» і, розштовхуючи людей, ставав попереду юрби навколішки, піднімав руки догори, голосно молився… Сила молитов монаха мала надзвичайну силу: святим словом виліковував людей від смертельних недугів. Часто можна було зустріти нужденного старця, що чимчикував в оточенні юрби вулицями Києва. Люди вже знали дороги, якими ходив Феофіл, тому заздалегідь збиралися у тих місцях, де любив бувати старець. Кожного ранку йшов блаженний до Дніпра. Сідав у будь-який човен і переправлявся на протилежний берег, де, забрівши у гущавину дикої зелені, читав Святе Слово. Господарі рибацьких суденець знали про такий звичай блаженного, тому не те що не боронили Феофілові брати їхні човни, а навпаки – вважали за гарну прикмету, коли старець сідав до котрогось із суденець. Дивним був Феофіл: піклуючись про спасіння людської душі, він ніби навмисно спотворював власне тіло брудом та мотлохом. Був швидше схожий на якого обірванця, ніж на ченця: ряса – латана-перелатана, ще й позашивана різнокольоровими нитками, одна нога була взута у порваний чобіт, а інша – у валянок. Голову пов‘язував дірчастим рушником. Люди часто сміялися над ним. Особливо, завбачивши оту пов‘язку на голові старця, молоді братчики брали на глум: - Отець Феофіл! А що, Ви, може, чимсь хворі? - А ти хіба лікар?! – суворо відповідав Феофіл і йшов від веселої братії геть. А іншим разом, навпаки, бажаючи видаватись здоровим-здоровеньким, ніби в докір тлустим та ненажерливим людям, клав собі на живіт пухову подушку і поважно проходжувався по монастирському подвір‘ю. Послушники, помітивши величезний штучний живіт, сміялися з такої витівки, але старець лише з докором дивився на них і суворо запитував: - За що осудили митаря та фарисея? Але дивнії діла Господні… Неохайність Феофіла мала своє пояснення. Ота нарочита бруднота, спотворення зовнішнього вигляду була ніби дзеркальним відображенням недосконалості, гріховності світу мирського, від якого відрікся старець. Та ніколи не відрікався Феофіл від тих, хто залишився потойбіч монастирських воріт. Постійний внутрішній неспокій за своїх братів та сестер втілювався у молитвах святого старця. 2 Чи не з самих перших днів свого життя, смоктало немовля картопляну юшку та варену ріпу. На цицьку матері верещало так, що ту аж кидало в холодний піт, і вона в істериці віддавала його служці. Сусідки, які по доброті сердечній провідували сім‘ю Горенковських, тільки й торочили позаочі, що один із братів-близнюків і не людина зовсім. Нібито існувала в народі дуже давня прикмета: новонароджений, що відмовлявся від материнського молока, мав звірине походження, а ще таких називали вовкулаками. Молода мати спочатку била поклони перед образами, аби Господь дарував їй терпіння і смирення, але минуло кілька місяців по народженню синів і розпач запаморочив здоровий глузд. З кожним днем вона все більше й більше стала помічати в маленькому Фомі тваринячих звичок. Безум опанував матушкою. Одного дня, дочекавшись, доки чоловік піде до Служби, наказала служці: - Завтра, удосвіта, бери Фому і йди до ріки… - Змилуйтесь, матушко! – служка впала на коліна і заплакала. - Підеш до ріки, кажу! І вкинеш цього виродка у воду. Тобі ще люди подякують, що знехтували вовкулаку, - сердито крикнула жінка. - Але він зовсім крихітний… Якщо його гріх тільки в тому, що не їсть материнського молока, то таких дітей вистачає на білому світі. Може болять його нутрощі від молока, чи таким він собі вродився, - намагалася захистити хлопчика служка. - Отож я і кажу – вовкулакою вродився! Жінка штовхнула служку в плечі і наказала замовкнути. - Матушко Євфросиніє, не візьму я такий гріх на душу! - голосила на всю хату Марфа. - Візьмеш… Бо як не виконаєш моєї волі, то ще сьогодні ввечері розкажу отцеві Андрієві про твої відьмацтва. - А чи ж отець не знає, що і бабка і мамка мої повитухами були та не одну жінку з того світу витягнули, - перелякано промовила служка. - Про бабку і мамку знаю, а от чого ти голяка по городі бігала та якоїсь трави вишукувала позаминулої ночі?! - Та чи не ви самі вигнали мене серед ночі з хати шукати на городі деревію, щоб малому Каленикові було на купіль зранку. - Нічого я не наказувала, ти, скотино! – матушка, ніби голодна сука на м‘ясо, накинулася на Марфу. – Та за такий наклеп до Сибіру тебе спекаю! Перелякана жінка, затуляючи руками обличчя, бо Євфросинія гелмесила по чому бачила, прохрипіла: «Вто-о-о-оплю...» Наступного дня, удосвіта, взявши Фому на руки, пішла служка до річки. Міцно замружила очі й кинула малюка у воду. Відразу, як зробила свою справу, хотіла тікати геть від злочинного місця, та ноги ніби хто сплутав міцними мотузками – не могла ступити й кроку. Вона бачила: як річка поглинула дитя, як розходились кола по воді, як розпласталася руда хустка, якою був покритий хлопчик. Тихо було навкруги, аж моторошно. «Втопила, Господи, втопила… Загубила неповинну душу…» – прошепотіла Марфа і впала на землю. Коли отямилась, знову глянула на воду, по якій, ніби кров‘яна пляма, повільно-повільно пливла хустка. Жінка перехрестилася і вже збиралася йти геть. Та раптом тишу пронизав немовлячий крик - на протилежному березі річки лежала дитина. ……. Схима для монаха була мала стати як початком його тілесної смерті, так і початком духовного сходження. З великою радістю ступив блаженний Феофіл на свій непростий путь земний, аби пройшовши його достойно, стати істинним воїном Христовим. Відрікшись від суєти мирської, нікого не впускав до храму душі своєї, а лише молитва відкривала його вуста, щоб говорити зі Спасителем. Аби підсилити свій подвиг юродства, поставив блаженний у своїй келії стару труну. Та не лягав до неї на ніч, як то робила більшість монахів, а зберігав у ній їжу та посуд. Вважав, що навіть сон у труні – то завелика поблажка для плоті. Готуючись до нічного сну, він ставив посеред келії вузеньку лавку так, щоб ледь задрімавши, падати і відразу вставати до молитви. А в день свого постригу обшив свій чернечий одяг клаптиками ганчір‘я і носив його аж до самісінької своєї смерті. Брати дивувалися такій причуді Феофіла, та коли по його кончині відпороли все те лахміття, то виявилось, що його чернечий габіт був цілим-цілісіньким – у ньому і поховали старця. А ще дивувало монахів і те, що келія старця була вщент засипана сміттям та усіляким мотлохом. Коли ж браття ставили це у докір і запитували, навіщо забруднює свою обитель, Феофіл з усмішкою відповідав: - А для того, браття, аби все те, що мене оточує, нагадувало про безлад у моїй душі. Незадовго до смерті монаха, двадцять третього квітня 1853 року, блаженний Феофіл перейшов із Китаївської пустоші до Голосіївської. Хоч здоров‘я його в останні роки помітно погіршилось, та не хотів старець поступатися хворобливій немочі власної плоті. Щоденно ходив старець до лісу, аби там, в тиші, біля предковічного старезного дуба молитися. Переказували, що старець навіть заночовував у величезному дуплі того дерева: у жарку та спекотну днину скидав одяг і молився у дуплі улюбленого дуба, віддаючи на поживу плоть ядучим комахам. Бо вважав Феофіл, що духовний шлях людини – це страдницький та скорботний шлях хреста, який можна здійснити лише тоді, коли в людській душі оселяються мир та спокій, а всі спокуси життєві відступлять геть. В останні місяці свого життя старець багато спілкувався з людьми, що навідувались до нього і просив не забувати в молитвах своїх старця Феофіла: - Любіть одне одного і не тримайте зла ні на кого, - часто повторював монах, - не спокушайтесь нічим, не переймайте серце своїм земними спокусами: як приходить людина на світ гола-голісінька, так і йде вона до Бога, все полишаючи на землі. 3 … Марфа скинула з голови хустину і замотала у неї мокре немовля. Бігла додому щосили. - Хоч убийте мене, хоч ріжте живу-живісіньку на шматки, та не піду я більше топити дитини! – Служка упала на коліна перед матушкою і розповіла про дивне спасіння немовляти. - Не вірю, чуєш, не вірю! – кричала матушка. – Це ти сама пожаліла виродка і дістала з води! З цими словами Євфросинія схопила Фому і вибігла з хати. Не покладаючись на жодне провидіння, жінка вирішила сама убити сина. Неподалік від їхнього дому стояв водяний млин. Підійшла до нього, огляділась довкола, щоб бува не було якогось небажаного свідка, й жбурнула немовля під самісіньке колесо. Здійснивши задумане, не озираючись на те прокляте місце, побігла додому. Жорна зупинились. Потужне шумовиння води примусило мірошника вибігти на вулицю. Вражений побаченим, чоловік перехрестився і кинувся рятувати немовля. Та ледве встиг він витягти дитя, як водяне колесо рушило з місця. Марфа, яка йшла в назирці за своєю господаркою, тут же розповіла мірошнику про ті нелюдські випробування, які довелося витримати новонародженому від власної матері. Чоловік вирішив розповісти про все побачене та почуте батькові маленького Фоми. Та як не умовляв отець Горенковський свою дружину змилостивитись над власним сином, Євфросинія була невблаганною. Залишати немовля наодинці з матір‘ю отець Андрій більше не наважився. Напитавши у людей про годувальницю, відніс сина до тієї жінки. Кожного дня навідувався батько до маленького Фоми, аби на власні очі бачити, що росте хлопчик у теплі та достатку. Та недовго судилося піклуватися про власного сина отцеві. Невдовзі Горенковський вмер, а маленького Фому забрав до своєї господи мірошник за волею покійного батька. Залишившись круглою сиротою за живої матері, малолітній хлопчик виховувався у сім‘ях чужих людей. Якийсь час жив він в домі одного заможного господаря із сусіднього села, а після смерті селянина вдова віддала хлопчика на виховання до сільського священника. Звикшись із поневіряннями та самотністю, хлопчик дуже рано відчув потребу у Слові Божому - храм став його улюбленим притулком. Не пропускав жодної служби, часто заставали односельці хлопчика біля церковної брами, заглибленого в молитву. Та доля готувала все нові та нові випробування. Коли Фомі виповнилося сім років, священник помер і хлопчикові довелося шукати нового притулку. Староста церкви вирішив відвести його рідної матері з надією, що за сім років розлуки Євфросинія таки не відмовиться від власної дитини. *** Жінка саме поралася на подвір‘ї. Сина навіть не відразу побачила, бо стояв він за спиною старости. - Ти … Це знову ти… - тільки й змогла вимовити. Хлопчик нерішуче підійшов до матері. Її долоні завмерли в повітрі. Руки жінки помітно тремтіли, пальці судомно перебирали повітря, все ще не торкаючись сина. Та раптом вона метнулася до дрівника, вихопила сокиру і пожбурила її у хлопчика. Лезо розрубало дитині плече. Скривавленого Фому староста забрав до себе додому і доглядав малого. Коли ж хлопчик одужав, відвіз його до Братського монастиря, в якому жив рідний дядько Фоми. Там, при монастирі, вступив Фома до Духовної Академії. Був він старанним учнем та добрим працівником: випікав у пекарні хліб, прибирав на кухні, незабаром його призначили помічником палатного, а згодом – дзвонарем. На світанку забирався на дзвіницю і натхненно молився: увесь суєтний світ лишався внизу, а перед очима – безкрає небо, в якому вбачав хлопчик свого Спасителя. Так минуло кілька років… Для отців обителі став Фома взірцем покори та покаяння. Одинадцятого грудня 1821 року настоятель монастиря сподобив Фому бажаного ним чину монаха. Під час постригу нарекли його Феодоритом. Новий духовний стан був поштовхом до більшого заглиблення в молитву та суворих фізичних обмежень. Той невеличкий монастирський прибуток та харч, який отримував кожен монах, Феодорит віддавав убогим й калікам, а сам залишався без їжі по кілька днів: - Що мені плоть та кров, коли вони є тлінними, - казав монах і посилював свій піст. Феодорит прагнув самотності. Аби уникнути спілкуванню з навколишнім світом та досягти абсолютного усамітнення задля молитви, просив дозволу у настоятеля обителі покинути монастир та оселитися у печерах поблизу Києва. Коли ж отримав відмову, обрав монах спосіб особливого подвижництва – великий подвиг Христа заради юродства. Приховуючи у своєму удаваному божевіллі працю над власним духовним удосконаленням, Феодорит наслідував вчення великого Апостола: «Якщо хтось із вас надумає бути мудрим у часі цім, нехай ним опанує безум, аби осягти мудрість» (1 Кор.3:19). Дев‘ятого грудня 1834 року Феодорит прийняв схиму – це був шлях найсуворішого випробування фізичного та духовного життя монаха, і був наречений іменем Феофіл. 4 Особливо посилив свій молитовний подвиг святий отець за часів кримської війни. Перед кожною печальної звісткою того братовбивства, святий зачинявся у келії і довгі години молився без їжі та води. А одного разу, аби оповістити братію про чергову поразку, оперезав своє тіло та обличчя колючим терновим гіллям. Колючки глибоко ранили його плоть, та старець не зважав на біль. - Боже мій, що з вами сталося, отче! – злякано промовила ігуменя Агнія, побачивши старця. - Нічого, нічого… Це я сто п‘явок на моє грішне тіло присмокталося. Іди собі з Богом! Іди! - Та навіщо ж такі страсті, Феофіле? - Так треба, так треба. Це моя жертва за наших воїнів, що сьогодні вночі полягли за землю нашу. До власної кончини блаженний почав готуватися заздалегідь: було йому одкровення про дату свого земного відходу. Одного дня покликав він келійника та й каже: - Дивися, Пантелеймоне, он на монастирському подвір‘ї над могилою хрест стоїть, бачиш? - Ні, не бачу, - здивувався Пантелеймон. Адже на тому місці, куди показував старець, насправді не було ані хреста, ані могили. І тільки після кончини старця, коли келійник повертався із паломницької подорожі до Китаєва, то згадалися слова покійного Феофіла – бо побачив на тому місці, на яке колись показував блаженний, могилу та хрест. За кілька днів до смерті умовив старець китаївських послушників навозити від Дніпра землі і насипати її біля келії у вигляді могили. А затим послав келійника Димитрія до намісника Лаври Іоанна з проханням передати йому смирни та ладану. Намісник був дуже здивований такими дарами і вирішив навідатися до Китаєва, аби провідати старця. - Отець Феофіл, ти навіщо смирни та ладану передав мені? – ступивши на поріг келії блаженного, запитав Іоанн. - Бо в середу будемо ховати. - Кого це? - Кого Бог обрав. Може й мене. - Господь з тобою, що це ти надумав?! - Охопили мене хвилі смерті, і тенета смерті оповили мене… - Якщо ж насправді надумав покинути нас, то я для тебе хоч труну замовлю. Кажи, яку хочеш: соснову чи дубову? - Жодної не потрібно. Моя труна вже давно чекає на мене. - І де ж вона? - А там, - Феофіл махнув рукою, - біля дзвінниці стоїть. Коли ж послушники принесли до келії те, що старець називав труною, то виявилось - це був довжелезний дерев‘яний ящик, в якому зберігалися колись церковні свічки. - Невже насправді хочеш, аби у такій труні поховали тебе? – здивувався Іоанн. - У ній, наставнику мій, у ній… Такий заповіт мій. Амінь. Після від‘їзду намісника, наступного дня, заходився Феофіл прибирати свою келію від сміття та різного непотребу. Потім наказав келійнику розпалити в печі, покласти на жарівню з вугіллям ладану та смирни, засвітити біля образів лампадку. - Ось так, тепер гляди, аби лампадка не згасла, - наказав своєму келійнику, Димитрію. Потім він ліг на лавку, яку сам поставив через поріг келії, велів приліпити до одвірка дверей дві воскові свічки, подати хрест і, охрестивши ним своїх келійників, наказав одному з них іти до начальника пустощі, ієромонаха Анатолія, аби сповістити про смерть. Отець Анатолій згарячу і не розібрав у чому справа і наказав дзвонарю негайно ударити у дзвін, щоб сповістити братію про відхід праведника, але потім одумався і запитав: - Димитрію, а хто ж тебе послав до мене? - Як хто… Сам отець Феофіл. - Своїми вустами він вимовив слова ті? - Своїми, - підтвердив монах. - Так чого ж ти вирішив, що отець Феофіл помер?! - тієї ж миті Анатолій вибіг з обителі та подався до келії блаженного… *** Помер блаженний Феофіл в день великомучениці Парасковії, двадцять восьмого жовтня 1853 року. Звістка про смерть старця скликала багатотисячну жалобну панахиду, бо йшли люди проститися зі святим отцем з найвіддаленіших куточків України. Жаль і радість водночас переповнювала душі людей, адже, як сказав святий Василій Великий: «Не плачем супроводжуємо смерть святих, а радістю, адже смерть для праведних – то лише сон, що символізує життя вічне». Згідно із заповітом Фефіла, поховали його у тій дивакуватій труні, про яку мовив святий перед своєю смертю. Обряд погребіння здійснював сам намісник Києво-Печерської Лаври архімандрит Іоанн разом із начальником Китаївської пустощі, отцем Анатолієм. Могила Христа заради юродового ієросхимонаха Феофіла знаходиться в Китаївській пустощі поблизу Свято-Троїцької церкви з північного боку, поблизу могили Києво-Лаврського затворника Досифея. Смерть Феофіла не стала перепоною для тих неземних подвигів, які творив старець ще при житті. Звертаючись до імені його у святій молитві, навіть нині болящі та страждущі отримують чудесне зцілення. 5 - Прости мене, сину … - вже на смертному ложі, через багато-багато років Євфросинія міцно притисла Фому до серця. - Не проклинай своєї жорстокої та божевільної матері, а молися за її грішну нікчемну душу. Останні роки свого життя жінка страждала від смертельного невиліковного недугу: вдень вона мучилась від болю, а вночі страждала від жахливих видінь. Жодної хвилини не припиняла вона думати про сина, від якого відмовилась і якого сама прирекла на поневіряння та самотність. Господь пожалів жінку. Відчуваючи смерть Євфросинії, син сам прийшов до батьківського дому. По благословенню свого дитяти, душа грішниці упокоїлась.