Пошук
 
Історичний портал
Силуети
Під Штандарами
Пентакль
А К Т
Переклади
Просторове
Intermezzo
Пігмаліон Studio
№ 2 (01.05.2008)
Новини
29.07.2014 - 21-й Міжнародний книжковий «Форум видавців у Львові» відбудеться 10 – 14 вересня 2014 р.

Країна – Почесний гість: Країни Дунайського регіону
Фокусна тема – Коротке 20-е століття – велика епоха (1914–1989)
Спеціальна тема – UkrainEUkraine (культура і демократія)

У межах Форуму видавців (10–14 вересня 2014 р.):

• Книжковий ярмарок.
• Видавничий бізнес-форум.
• Львівський бібліотечний форум. Проводиться спільно з Українською бібліотечною асоціацією
• Урочиста церемонія вручення книжкової Премії «Найкраща книга Форуму-2014» (Проведення конкурсу на здобуття Премії: 1 червня – 10 вересня 2014 р.)
25.03.2014 - До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в серії «Приватна колекція» видавництва «Піраміда» вийшло друком двомовне видання «Кобзаря». Повний переклад книжки англійською мовою здійснив професор Михайло Найдан (Пенсильванський державний університет, США). Ілюстрації до текстів зробили Володимир Лобода і Людмила Лобода.
01.07.2013 - Презентація факсимільного видання поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» у книгарні «Є» (вівторок, 2 липня, Київ)
20.06.2013 - Форум видавців запрошує літературних критиків і журналістів на “Контекст”
03.04.2013 - 18 квітня 2013 року о 17 годині у прямому ефірі програми "Радіо "Культура" представляє" в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України на вулиці Первомайського, 5-А, у місті Києві відбудеться сьоме вручення Мистецької премії "Глодоський скарб". Цьогорічними лауреатами Мистецької премії "Глодоський скарб" стали Віра Вовк (Бразилія), українська письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач, учасниця Нью-Йоркської літературної групи, та Ліда Палій (Канада), українська поетеса, прозаїк, малярка і графік, археолог, член Національної спілки письменників України, ПЕН-клубу, Canadian Writers Union, редколегії журналу «Сучасність» (до 1992)
3477147
livejournal

Анна Хромова
http://knugoman.org.ua
Автура - сучасна українська література
Культреванш - Богемний Вісник
УЛГ
http://www.meridiancz.com/
Вас вітає ансамбль української аутентичної музики “Божичі”
Видавництво Жупанського
ТЕКСТ_кОНТЕхТ
ДАК Укрвидавполіграфія
Видавництво Кріон
Грані-Т
TEZA
Буквоїд
Літ Акцент
Січкарня - портал української молоді! Програми, фільми, музика, українізації та багато цікавого на нашому порталі!
АртВертеп
Сайт Тетяни Мельник
Google PageRank Checker
Индекс цитирования
Історичний портал

ВИШИВАНІ ДУМИ ІРИНИ СЕНИК
Люба МариновичЛюба Маринович
Літредактор, референт з видавничих питань.Член Cоюзу українок.Просто дружина.
Розгортаю життя,
як сувій полотна:
ось мережка гріхів
і низинка падінь,
верховинка жадань,
яворівка притаєних прагнень.
Далі – хрестики чорні
страждань і терпінь
та червона стебнівка
палкого кохання.
Ось гладинка жіночої ласки,
перетиканка пестощів з ніжністю...
Ці нитки, ці голки,
незаручені пальці в наперстках.
Все життя у шитті
і шиття, як життя.
Необвінчане моє життя,
мов сувій полотна




Ірина Сеник – скромна й героїчна жінка, талановита майстриня українського слова і вишивки, в’язень сумління – відбула у сталінських і післясталінських тюрмах і таборах 33 роки. За що? За те, що хотіла бути українкою на українській землі...



Народилась вона в багатому національною славою княжому Львові, в сім’ї колишнього січового стрільця. Змалку була начитана в патріотичній літературі, тому обрала шлях вірного служіння Україні, рідному народові. Утверджувалася на цім шляху в колі своєї родини, а також працюючи в митрополичій консисторії, де майже щодня бачила видатного християнського праведника Андрія Шептицького, від якого ще більше засвітилася вродженими рисами шляхетності і благородства.
Більшовицький режим знищив її батька, а матір, сестру й брата було арештовано й вислано у мерзлоти Заполяр’я й Сибіру, де вони й загинули. За вірші, а також за вишивки та збирання зразків народного мистецтва була арештована й Ірина Сеник. Вперше – у сталінські часи: її (тоді студентку англійської філології) забрали просто з університетської аудиторії й на зорі її юності повезли на довічне сибірське заслання. Через 23 роки усе ж вона вернулася в Україну – без права жити в рідному Львові. Жила в Бориславі. А 1972 року, в часи брежнєвського “застою”, коли розпочався новий покіс української інтелігенції, її знову арештовують – за те саме.
В незалежній Україні репресованій поетесі, довголітньому політв’язневі, почесній членкині англійського ПЕН-клубу було повернуто її арештовані вірші.

Не тільки в Україні, а й усьому світі, виходять її поетичні збірки: “Нездоланий дух” (1977, Балтимор–Чікого–Торонто–Париж, видавництво українців у діаспорі “Смолоскип”), “Взори для вишивання” (1982 р., США, видав Союз Українок Америки), “Сувій полотна” (1990, Нью-Йорк), “Біла Айстра Любові” (1992, Гонконґ), “Загратована юність” (1996, Дрогобич, фірма “Відродження”), “Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини” (1997, Львів), “В нас одна Україна” (1999, Дрогобич, «Відродження»).
На з’їзді Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (США, 1998) Ірину Сеник визнано однією зі 100 світових героїнь.
(За мотивами передмови Михайла Шалати
до книги «В нас одна Україна»)

Із вироку судової колегії в кримінальних справах Івано-Франківського облсуду 26 січня 1973 року:
“...Протягом 1946–1970 років підсудна Сеник з метою підриву та ослаблення Радянської влади виготовила ряд віршованих творів антирадянського змісту... Всі вірші містять у собі наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний лад. В них зводиться злісний наклеп на національну політику радянської держави, на радянську дійсність, а у віршах “Я собі нічого не оставлю”, “Живу у невимовній тузі”, “Что, товарищ” автор закликає до боротьби за повалення Радянської влади...”
........................................................................

За такі вірші було засуджено Ірину Сеник:

Что, товарищ,
мечетесь от счастья?
Взгляните-ка быстрее
на подвиги советской власти,
что всем “свободу” сеет.
Вам бы в Сибирь,
чтобы кругом
увидеть “отчий дом”
миллионов заключенных,
на голод обреченных,
где гнут годами спину
под хохот властелина.
Тошно, товарищ?
Это точно.
Вы убедитесь не заочно
о том, что здесь скрывают.
Ибо вся Сибирь большая
с каждым месяцем
и годом
пополняется народом,
власть советов украшая...

Покраснело. Взошла заря Кремля
позолотить иллюзии
в демократии странах...
Народ! Вставай, борись!
Не верь тирану с Грузии!


А такі вірші й вишивки творила Ірина на тюремних нарах:

Мамо!
На Твоє горе
Біле море,
На Твої очі
Білі ночі...

Мамо-голубко,
Як же Ти терпіла
І передчасно
побіліла.

А коли їхала в Сибір,
Не бачила
У небі зір,
Бо Твої сльози
Зорями тремтіли...

Боже!
За сльози
й муки Матерів
Скарай хоч раз
Усіх катів.

……………….
О Ти, Мадонно із Мадонн,
Яка пройшла крізь всі Голгофи,
Тобі кладу, як квіти, строфи
Моїх зажурених пісень.

Ти знала серця ніч і день,
Усі життєві катастрофи.
Тобі кладу, як квіти, строфи,
О ти, Мадонно із Мадонн.

Часом здається, життя – сон,
Який ніколи не здійсниться.
О Ти, Мадонно із Мадонн,
Нехай ім’я Твоє святиться.

Надія Світлична: "Як сувій полотна" (короткий спогад про Ірину Сеник)

Розгортаю життя,
Як сувій полотна...
Цей вірш Ірина Сеник (або Орися, як називають її близькі) написала після того, коли за нею вдруге зачинилися двері тюремної камери восени 1972 року...
Коли її арештували, в її торбинці було розпочате вишивання сукенки городенківським безконечником, а також нитки й голка. Звичайно, все вилучили під час обшуку, бо до камери жодних металевих речей брати не дозволено. Орися оголосила голодівку, вимагаючи своєї роботи. Ціною кількаденної голодівки вона домоглася свого і вишила ту сукенку, сидячи на параші (це було найбільш освітлене місце в камері).
Вишивала вона й під час першого ув’язнення, коли все було “не положено”. Не було ниток – висмикувала з панчіх чи з подертого одягу, не було голки – вишивала риб’ячою кісткою...
У мене є дорогі подарунки від Орисі: три клаптики зі взорами, які Орися вишивала в Тайшеті. Простого глядача вразить незвичайна техніка вишивання: таких дрібних і рівних хрестиків, здається, не можна вишити навіть зі збільшувальним склом, а не те що в таборі, після каторжної роботи на лісоповалі, закоцюблими від морозу пальцями. Мене ж вражає в тих вишивках інше: вони зроблені не просто на клаптиках, а на нашивках для невільницьких номерів, що їх носили в’язні на спині й на грудях (іншої тканини для вишивання не було).
Коли мене привезли до Мордовії (Орися прибула туди рівно за місяць переді мною), я мала два найсильніші враження: багато квітів, що їх відвоювали в адміністрації Дарка Гусяк і Катерина Зарицька та плекали їх, як немовлят, і вишивки скрізь: на вікнах і над грубкою в бараці, біля нар і на комірцях табірних смугастих суконок у всіх українок.
Орися була з-поміж нас найбільш вигадлива. Особливо це збагачувало нам свята. На Миколая, крім традиційних різок, кожна з нас знаходила під подушкою щось вишите від Орисі. Перед Великоднем Орися обкладала якийсь горшик змоченою ватою, висівала насіння жежухи – і на Великодньому столі, хоч не було ні паски, ні жодної писанки, крім намальованих, зате був зелений городець, а на ньому – якесь жовте курчатко з ниток. Не було свічок на Різдво – кожна з нас діставала від Орисі по вишиваній свічечці, і ми прикрашали ними соснову гілочку, яку вдалося сховати від наглядачів. Над столом у так званій їдальні чіпляли декоративну Різдвяну закладку, яку вишила Орися за композицією Стефи Шабатури і колядували аж до відбою...
В таборі я вчилася від Орисі працьовитості, щедрості, любові до вишивання, постійного неспокою і віри в день прийдешній.
Різноманітні захоплення оволодівали Орисею цілком, витісняючи одне одного. Коли Орися зацікавлювалася скитами чи антами, вона запоєм читала про них усе, що вдавалося видлубати в обмежених можливостях концтабору, і тоді все забарвлювалося в “античний” колір: компонувалися закладки зі скитськими оленями чи баранцями, викликалося на безконечні дискусії Ірку Калинцеву, що найбільше “хворіла” пракоренями, і навіть ім’я мого брата, яке часто згадувалося між нами, звучало, як “Івант”.
Потім приходив шал вишивання (якого Орися взагалі ніколи не кидала). Забувалося все інше. До неї зносили найменші клаптики – і з них виходили дивовижні мініатюрки: вишивані закладки для книжок, дитячі обереги і пам’ятні монограми-екслібриси...
Пізніше голку витісняли олівці – Орися компонувала узори. В такий час, здається, весь світ вона сприймала, як плетиво орнаментів. Серед ночі щось її підхоплювало, і вона, не помічаючи хрипів і стогонів бараку, навпомацки занотовувала ескізи майбутніх узорів, які їй чи то приснилися, чи пригадалися, чи то придибали до неї з далеких Карпат, незважаючи на хуртовину, табірні дроти і тупіт наглядачів попід вікнами.
За якийсь час усе інше витіснялось віршуванням, і вже вона вишивала механічно, і, мабуть, вишивка лягала перед її зором римами, тріолетами і словесними образами... Ось ми почули якусь російську пісню по радіо (в таборі був так званий “брехунець” – гучномовець) і беремося перекладати її українською на змагання: хто краще. Щокілька хвилин біля моєї машинки в цеху з’являлася Орися зі своїми варіантами перекладу. Переклади виходили різні, ми гарячкували, обстоюючи свої знахідки і сперечаючись за наголоси. Наші арбітри не завжди були об’єктивні, і ми гарячкували ще більше. А за якийсь час кепкували самі зі своїх “шедеврів”... А то раптом з’являвся біля моєї машинки якийсь гостинець “від зайця” з написом: “Киці-Мурлиці, що шиє кляті рукавиці”...
Мій табірний термін був короткий – 4 роки. Про такий термін табірні старожили кажуть: “Можна на параші пересидіти”. І тепер у моїх спогадах про ті роки переважають ясні кольори. Вдома був син, видно було кінець терміну, і на місцях умерлих ілюзій народжувалися нові.
В Орисі було позаду 10 років сталінських концтаборів плюс 13 відбутих років “довічного” заслання, а попереду 6 років нового табору і 5 років заслання – з болячками, травмами і ранами на душі. Її кольори переважно темні: вишневе з чорним, чорне з жовтим або просто чорне. В минулому – постійне хилитання між життям і смертю, тяжка хвороба, що в неповні 30 років зробила її непрацездатною, всілякі злигодні й непосильні труднощі, смерть сестри на засланні, а незабаром і матері. Про них, найрідніших і безповоротно втрачених, Орися писала:
Не одно Різдво згоріло скорботною свічкою у вікні мого життя без маминого “Христос родився!”... Але я знала, відчувала, що вона з проскурою святою в руці бажає мені так, як наші прадіди за святково-різдвяним столом. А цього року – вона в засвітах... Осталася там, у чужій землі. А мені так хотілося видерти її з обіймів Сибіру, перевезти на Янівське. Та, як бачите, сама попала під чуже небо... Життя вимагає від нас жертв, даючи взамін пригорщі скупих радощів
Ті скупі радощі – це львівські спогади пластового дитинства, а пізніше п’ять років життя на волі поблизу рідних Карпат. Про них вона постійно думає, говорить і пише:
Десь там Синєвидне, від якого справді голубієш сам, далі Тухля, Тухолька... Мої щедрі Карпати – я благословляю червневий день мого Львова, коли вперше побачила його красу, коли закохалася в рідну землю, за те, що маю можливість постійно повертатися думками в нашу рідну ранкову Галичину – без неї я ніхто і ніщо.
Перед другим ув’язненням Ірина Сеник обходила багато сіл на Гуцульщині, збираючи народні взори. Була в неї мрія – видати альбом “Сто взорів Космача та його присілків”. Мрія не здійснилася, хоч вона зібрала 100 взорів. Арешт перекреслив усі її мрії.
Прочитавши на початку 70-х збірку ліричних віршів Ірини Сеник, В’ячеслав Чорновіл написав до тієї збірки передмову і назвав її “Жінка, створена, щоб кохати”. Єдиними читачами й критиками і збірки, і передмови, були слідчі КГБ, які заплатили обом авторам однакові гонорари: по 6+5 (тобто по шість років таборів і п’ять років заслання)...

У храмі, що куполом йому
в’язнична стеля,
іконостасом – помарнілі лиця
жінок, страждаючих надміру,
проси всепрощення.
І день, і ніч проси.
Проси, проси за ту недосконалість,
що ткалася роками довгими
і павутиною обмотувала душу.
На вівтарі із чорних нар
у суєтливий темний час
проси прозрінь, очищення проси.
Проси пройнятися довготерпінням
у храмі, що куполом йому
в’язнична стеля.

…………………………
У моїй батьківщині,
найдорожчій у світі,
як учора, так і нині
льон цвіте білим цвітом.
Я Тебе, як святиню,
ношу в серці щоденно
і стає синьо-синьо,
ніжно так, небуденно.
Гасне день і чорніє.
Як завулочки львівські,
Ти у серці світлієш,
моя земле вітцівська.


«КАЗКИ БАБУСІ ІРИНИ ДЛЯ ЧЕМНОЇ ДИТИНИ»
В ОДУХОТВОРЕНОМУ «СВІТЛЯЧКУ»


Ідея відзначити 74-й день народження Ірини Сеник оживленням її книжечки для дітей належала Дрогобицькому осередкові Союзу Українок, зокрема його голові п. Лесі Процик. А втілили цю ідею з великим натхненням працівники дитячого садочку №11 «Світлячок», що знаходиться на затишній зеленій вулиці Зварицькій (зав. дитсадком – п. Орися Небелюк). Вони вклали в цю справу дуже багато своєї душі й таланту. Сценарій продумували і втілювали в життя методист п. Леся Блищак і музичні керівники п. Орися Мількович та п. Ліля Новак.
День був чудовий: гарячий, сонячний. У цій одноповерховій – зеленій і квітучій – частині Дрогобича наливалися соком фрукти і буяли квіти. Ірина Сеник прийшла до садочка, як завжди, скромно одягнена, спираючись на ціпочок, бо розболілась її багатостраждальна нога. Коли батьки дітей, союзянки та всі, хто хотів її привітати, заходили до музичної зали, вони розуміли, що недаремно саме цей садочок було обрано для вшанування цієї надзвичайної українки, бо тут справді живе й дихає українська душа. Великий напис на стіні зали: «Мамо рідна, Україно, хай святиться Твоє ім’я, я краплинка маленька Твоя», скрізь чудові вишивані рушники й серветки, гарні квіткові композиції, діточки у вишиванках. На стіні висять вишиті дітьми зі школи № 16 сторіночки книжки «Казки бабусі Ірини для чемної дитини» – на кожній малюночок і віршик на рядок-два. На підставці стоять такі ж сторінки, але намальовані у великому форматі у вигляді картин…
І пульс цієї живої душі дитсадочка відчувався протягом усього вечора – у щирих словах вихователів, у зворушливих піснях і танцях маленьких господарів цього закладу. Дуже часто стискало горло від зворушення й захоплення і думалося: «Дітки, ви навіть не розумієте ще, які ви щасливі від того, що живете у Дрогобичі – в силовому полі Ірини Сеник та інших свідомих і талановитих українців; що виховують вас люди, які закладають вам добру основу національної й людської гідності – безкорисливо, часом тільки за добре слово подяки, бо в цей нелегкий час не завжди зарплату дочекаєшся… Аби тільки, дай Боже, не розгубили ви це багатство на ваших життєвих дорогах, щоб ваш «Світлячок» не згасав у ваших душах і допомагав залишатися завжди справжніми українцями».
Люди!
По спільному шляху життя
В любові й злагоді йдіть
І у далеке майбуття
Все, що ВКРАЇНСЬКЕ,
Проносіть!

Хочеться детальніше описати те дійство, що відбувалося в дитсадку, і назвати його учасників поіменно. Вітали пані Ірину спершу союзянки (п. Леся Процик та голова Дрогобицької міськрайонної філії СУ п. Ольга Сятецька), а потім п. Михайло Богаченко, заступник голови дрогобицької «Просвіти», незмінний соратник союзянок. Ведуча Марія Дюкарєва не тільки завжди знаходила потрібні слова, щоб провадити дійство, а й прочитала власні два вірші з глибокими й проникливими думками. Пані Леся Душик гортала картини-сторінки книжки, намальовані вихователями Іриною Калапач та Людмилою Сов’як, й коментувала – іноді навіть проспівавши сторінку, яка наче просилася в пісеньку, – а діти й вихователі оживлювали їх: то піснею, то танком, то грою на цимбалах та інших дитячих музичних інструментах, то маленькою сценкою із заснулим ведмедиком, то спортивними вправами (як це зробили два маленькі акробати під керівництвом п. Наталі Шарун).
Неможливо описати все дійство: зворушливе, вигадливе, різноманітне. Але ось хоча б один момент, який просто вразив: п. Леся Блищак прочитала вірш пані Ірини Сеник «Чого сумуєш, скрипко Паганіні?», а потім п. Ліля Новак зіграла на скрипці «Контабль» Паганіні у супроводі гри на піаніно музкерівника Ірини Мількович. Твір Паганіні в дитячому садочку – оце рівень!.. Так і виростають у нашому краї таланти.
Окрасою цієї зустрічі були й пісні запрошеної союзянками скромної й талановитої бардеси п. Лілі Кобільник. Ця співачка-композитор зі своєю гітарою – ще одне радісне й виняткове явище нашого міста. Вона доповнила надзвичайну атмосферу сердечності на цій зустрічі.
Співали тут і старші діти з хору при церкві Різдва Богородиці на вул. Івана Франка, яким диригувала п. Ліля Новак. Усі ці пісні були на слова віршів Ірини Сеник. Лунало, звісно, і дружне «Многая літа». Зворушена пані Ірина кілька разів стиха промовляла: «Я того не сподівалася…»
Оплесками зустріли всі присутні величезний багатоповерховий торт, який викотили на візочку двоє хлопчиків у козацьких шароварах. Його спекла для пані Ірини вихователька п. Орися Романишин. Звісно, що ним посмакували всі, хто на частуванні, влаштованому союзянками, за чаєм і кавою продовжили цю зустріч…
Це щастя – сказати добрі слова гідній людині, коли вона ще може їх почути. І багато добрих і високих слів було сказано не тільки Ірині Сеник, а й нею самою та союзянками до виховательок «Світлячка», які влаштували велике свято – свято розкутої, вільної, творчої української душі. Дуже добрий колектив цього дитсадка заслужив цього визнання, бо є добросовісним, творчим і талановитим. Атмосфера високості й глибокого зворушення панувала на цій зустрічі. В такі хвилини дух підноситься над землею, над мирськими клопотами – людина відчуває себе гідною образу Божого і свого призначення на землі. Ці миті не забуваються і додають сил і віри для дальшої праці.
Сонечко почало хилитися до виднокруга, коли союзянки на прохання пані Ірини поклали всі подаровані їй квіти до пам’ятника Івану Франку.
Щастя –
Це крапелинки
Міцної приязні
Що падуть дощами
Табірних років
У серце спрагле.
Щастя –
Це ТИ
Моя УКРАЇНО
Опромінена сонцем
Рідного неба.