Валерій Семиволос Біографія моя бурхлива: дитинство - сільський шибайголова; підліток - харківська (левадійська) шпана; студентство - Харківський геофак і цим все сказано; молодість - польовий геолог від Уралу і до Сахаліну із Курилами; вік Христа - польовий політик, середня - часткова вища ланка політичних, громадсько-політичних, профспілкових структур та початок журналістської роботи за сумісництвом; середній вік - трохи ангажований журналіст лише в сенсі прив'язки до штату конкретних редакцій; польові політтехнологічні та політологічні вправи та дослідження; зрілість - кайфове поселянське життя плюс серйозна публіцистична творчість вільнострілецького штибу та такі-сякі аматорські літературні вправи.
Перед тим, як запропонувати читацькій увазі, чи то нариси, чи то задокументовані мною через десятки років після почутого прадідівські спогади, змушений зробити декілька попередніх зауважень та пояснень.
Певно, я не зроблю якогось глобального відкриття якщо озвучу наступну сентенцію: свій власний погляд на історію мають право мати і мають не лише народи чи держави, або ж професійні історики, які, як їм здається, цю історичну думку формують, але й кожна окремо взята людина. І вона, ця особиста історична думка кожного формується не лише на ґрунті знань, отриманих в школі чи із різноманітних історично-літературних творів, а то й просто із інформаційних джерел масового вжитку, але й завдяки людській пам’яті, яка краще усього зберігається у родині.
І саме завдяки старовинним родинним легендам та переказам, а особливо спогадам старших за віком рідних і близьких про той чи інший відтинок нашої нещодавньої і такої бурхливої історії, свідками та безпосередніми учасниками (а, значить, і творцями) котрої вони були, в першу чергу і кристалізуються історичні погляди та оцінки тієї чи іншої історичної події кожного із нас.
В свою ж чергу ці знання кожного, збагачені особистим життєвим досвідом і передані у будь-який спосіб дітям, онукам та іншим нащадкам вкупі із подібними історичними знаннями інших пересічних і формують те, що ми називаємо історичною пам’яттю народу чи народною історією.
Але тутечки я зіткнувся із одним суто совдепівським психологічним нюансом: не дай Боже ляпнути чого-небудь зайвого. І інколи мої рідні, згадуючи ту чи іншу подію, або даючи оцінку тому чи іншому відомому сучаснику, а тепер вже історичному персонажу, відбувались парою-трійкою скупих, але напрочуд ємних фраз.
І треба мати доскональне знання совка та багатющу уяву, аби в повній мірі зрозуміти сутність мовленого. А щоби все це ще й занотувати у зрозумілому та доступному для читача вигляді, треба володіти хоч такими-сякими літературними таланами та фантазією.
Ну, наприклад, коли в присутності моєї матінки Лариси Миколаївни мова заходить про смерть Сталіна, свідком похорон котрого вона була, то її спогади обмежуються буквально наступними реченнями:
«Мене, як найкращу ученицю школи і майбутню золоту медалістку, мабуть, в якості нагороди, відправили в складі районної делегації до Москви на похорони Сталіна. Чи то у вщент забитому людом потязі, чи то у нескінченній московській товкотнечі я заразом із іншими делегатами підчепила воші і по поверненню додому, аби їх позбавитися не відрізаючи коси, тижнів зо два мила волосся керосином. Вся школа з мене реготала.»
Але й цих трьох фраз достатньо, аби зрозуміти психологічно-збочену сутність совка та тогочасні побутові умови, в яких животів пересічний совєцький люд.
Це ж які треба мати такі збочені уявлення про прості людські цінності, аби в якості нагороди відправити 18-річну дівчину на похорон, хай навіть і тодішнього вождя.
Але найприкріше, що крах Совдєпа не призвів до остаточної смерті совка в наших мізках та душах. І агонізуючи цей наш внутрішній совок так і намагається вирватися на оперативний простір, аби взяти реванш за втрачене ним і надбане нами за часи незалежності.
Як на мене, особливо це стосується того безмежного і злочинного популізму, який у боротьбі за електорат взяли на озброєння практично всі сутні в Україні політичні сили та партії. А ми, в свою чергу, суто по совковому вірячи в усі обіцянки-цяцянки наших псевдокумирів, знов і знов довіряємо їм долю держави і власну долю, замість того аби звести оту всю постсовкову керуючу владну гидоту гамузом до абсолютного нуля.
І не треба мені тут розповідати про вичавлювання раба по краплинці, як про один із методів боротьби із совком. Хто бажав, той попри все переймався цією процедурою ще за часів есесесерії, а вже опісля 91-го так і взагалі вичавлювати рабську сутність ніхто нікому не заважав – хоч по склянці кожного дня. Результат мізерний.
Тому і методи боротьби із совком мусять бути більш радикальними. Так, наприклад, мій дядько Микола, почувши в телевізії Черновецького, який в річницю голодомору поздоровив усіх „із світлим святковим днем‛ пожалкував, що його в той момент не було поруч із київським мером: „ Вгатив би цю сукадлу по макітрі - одні б вуха із асфальту стирчати залишились!‛
І вгатив би! Бо, як і я, вважає себе, хай і не по крові, але духовним нащадком легенди нашої родини, мого прадіда Чухрая Данила Івановича. А той і не на таке був здатен...
Втім, про прадідівські подвиги трохи згодом, а поки про совок, який я вважаю, треба не вичавлювати, а за дядьковим рецептом гатити , щоб і вуха навіть не стирчали.
Гатити совок заразом із його головними ідеологами та пропагандистами, котрими є не лише комуністи чи доморослі відверті та приховані москвофіли, але й за своєю сутністю практична вся сучасна пануюча українська верства.
Та, втім, повертаючись до маминих спогадів, одна її фраза про воші каже мені більше про по-справжньому жебрацькі тогочасні побутові умови пересічних будівників комунізму, а також розвіює міф про важке, але щасливе післявоєнне життя народу-переможця.
І скільки б нам сьогодні не крутили на наших національних каналах, в наші національні свята різноманітну совдепівську (на кшталт „Кубанських козаків‛) чи сучасну російську кіноагітку, я ніколи не повірю, що суцільно завошивлений народ міг бути щасливим. Бо воші і відчуття щастя два поняття абсолютно не сумісні.
Або ще один приклад. Старша сестра моєї бабусі (по матері) Поліни Федотівни баба Пріся згадуючи свого чоловіка Федора Петровича Холодного, котрий згідно офіційного папірця без вісті згинув у боях за Корсунь-Шевченківський, наприкінці 70-х розповідала про його загибель наступне:
„Коли восени 43-го знову явилися совєти, то незабаром із нашого села Булаївки загребли до війська практично усіх чоловіків призовного віку. Гребли всіх і кволих, і хворих, і немічних. Із усього того призову з війни повернувся лише один чолов’яга, котрий і розповів, як полягли булаївці. Усіх їх, як таких, що побували в окупації під німцям, дорівнявши до ворогів народу, відправили до штрафбату. Штрафбат той весь до цурки був почавлений у першому ж бою траками німецьких танків, що намагались пробитися із Корсунь-Шевченківського котла. Озброїли штрафбатівців лише перед самим боєм, видавши одну (одну!!! – авт. ) гвинтівку на десятьох і, дозволивши хильнути по чарчині, під дулами кулеметів загороджувальних загонів сформованих переважно узбеками та іншими середньоазіатами, погнали на вірну загибель. А я (як і більшість вдів та інших рідних загиблих у тому бою булаївців – авт.) отримала лише сповіщення на чоловіка, що той пропав без вісті. І де упокоїлись його кісточки я до цих пір так і не відаю.‛
Могилу свого чоловіка, не дивлячись на всі зусилля, баба Пріся так і не розшукала. Офіційні інстанції на всі її запити присилали стандартну відповідь: згідно документів пропав без вісті. Баба Пріся намагалась самотужки відшукати місце поховання чоловіка, для чого декілька разів їздила до Корсунь-Шевченківського. Але обійшовши практично пішки майже всі сутні в тих краях поодинокі та братські могили, і не знайшовши на жодній із них прізвища чоловіка, вона в останню поїздку набрала звідтам хустку землі і заповіла, коли помре сама, висипати тую земельку їй до могили. Що й було зроблено.
А для мене особисто в цих скупих спогадах баби Прісі більше правди про війну, ніж у всій радянській та й пострадянській воєнній мемуаристиці вкупі, а її вбивча характеристика Совдєпа для мене особисто набагато переконливіша, ніж розлогі критичні просторікування на цю тему будь-якого найзапеклішого дисидента.
В одному тому словосполученні „знову явилися совєти‛ замість „звільнила чи повернулась радянська влада‛ одночасно сконцентровані і біль по загиблому чоловікові, і презирство та зневага до влади, яка ставилась до її ж захисників виключно, як до гарматного м’яса, і туга за великим і заможним полтавським селом Булаївка, що колись на десяток кілометрів тяглось над затишним Тясмином, переживши три голодомори та знекровлене у війну, в 50-ті роки було поховане на дні Кременчуцького водосховища.
А оте - не забрали чи мобілізували -, а саме загребли, і не до Червоної чи Совєцької армії, а до якогось знеособленого війська, що лунає тотожним полонили ординці, висвітлює справжнє ставлення українців до так званої „армії-визволительки‛ зокрема, і до Совдєпа взагалі, як до окупантів.
І по лінії так званого пролетарського інтернаціоналізму із цих коротеньких спогадів все зрозуміло. Сутність цього поняття зводилась до того, що озброєні кулеметами представники одних, упокорених Совєцькою імперією, народів гнали на вірну загибель представників іншого народу.
І ці ж таки спогади підтверджують тезу, що московський геноцид нашого народу відбувався не лише в часи трьох перенесених підсовєцькими українцями голодоморів 21-22, 32-33 та 46-47 рр., а й у воєнний період. Бо як по іншому пояснити загибель десятків, якщо не сотень тисяч українців, які переживши німецьку окупацію потрапили у смертельні жорна штрафбатів, на кшталт вищезгаданого.
От я якось і вирішив родинні спогади, принаймні ті котрі стосуються совкового періоду, звести докупи і в міру власних убогих літературних хистів задокументувати їх під умовною назвою Моя історія совка.
Але, чи то хисти ці дійсно виявилися нікчемними, чи то із-за перманентної так званої поточної зайнятості, чи то в силу природної лінькуватості, та мого історично-літературного запалу вистачило лише на декілька так до логічного фіналу і не довершених оповідок цього опусу, до роботи над котрими я повертався не частіше двох-трьох разів на рік.
Бозна скільки б цей творчо-уповільнений процес ще тягнувся, аби якось на нещодавні Покрова зі мною не приключилася халепа.
Вгніздившись того дня біля ПК, аби після майже місячної перерви пов’язаної із поїздкою на славний острів Сахалін вставити і свій скромний п*ястук в оцінках бедламу під назвою українська поточна політика, я несподівано зрозумів, що копирсання у цій темі не надихає і я без шкоди для психіки не можу зв’язати і двох слів. Щось заважало.
Поруч бубонів телевізор, в якому на місцевому телеканалі круглопикий комуністичний товариш дискутував з національно свідомим панком із такою ж цуцикобійною фізією на предмет ролі і місця УПА в другій світовій війні та українській історії.
Товариш, потрясаючи якимось папірцями і посилаючись на Нюрнберзький процес, впевнено і натхненно ніс свою ахінею. Панок, тикаючи в бік опонента якоюсь книжечкою і теж згадуючи Нюрнберг, не менш запекло цю маячню спростовував.
Єдине, що їх об’єднувало це лазероподібні променеві погляди, якими вони одне одного намагалися спопелити. Причому, якщо погляд товариша випромінював усю правоту марксистсько-ленінського спадку, то погляд панка свідчив: цей екс-комсомолець той спадок творчо переробив.
Так і не дочекавшись поки ці два аналоги не залишать в студії одне від одного по купці попелу, я клацнув каналами.
На 5-му у Чайки з’ясовували стосунки на ту ж саму тему новоявлений спікер „Свободи‛ Мірошниченко та комнардеп Буйко. З попередніми диспутантами на харківському каналі їх об’єднувало все, навіть променисті погляди, хіба що обличчя Зінченка виглядало спортивним.
Я знову клацнув пультом і потрапив на Шустера. У Савіка все теж саме: Тягнибок у словесному клінчі із Симоненко. І лише якась біляста дівонька-журналістка задала напрочуд розумне запитання, чи дочекаємось ми коли-небудь, аби онуки чи правнуки ветеранів УПА та Совєцької армії подали одне одному руки. Відповіді я не почув.
Та, власне, вона мені була не потрібна. Бо я і є отим самим онуком, котрий мусить подати руку сам собі.
І тоді ж я вирішив сам для себе: допоки не доведу до розуму хоча би прадідівські спогади та не надрукую їх, жодного слова про поточну політику написати не зможу. Бо і моя історія совка, і народна історія без цих спогадів буде не зовсім повною...
Частина перша: Дід Данило
Почну із одного незначного зауваження.
Чухрай Данило Іванович, хоча і був якимось далеким кровним родичем, рідним дідом і прадідом нам із батьком не доводився. По цій гілці він був лише вітчимом вітчима мого батька Семиволоса Віталія Михайловича. Але і батько, і я певний час росли і виховувалися у нього під крилом. І до самої смерті мій тато вважав Данила Івановича за батька, а я і досі вважаю його за справжнього діда. Тому і надалі він буде у мене дідом Данилом.
Як тільки-но я чую в телевізорі самозневажливі просторікування різноманітних політиканів чи політологів про ницість української політеліти, або ж потрапляю в коло дискусії на схожу тему, у мене перед очима тут таки вимальовується фантасмагорична відеокартинка.
Буцімто один із клонів програми „Свобода‛ замість Савіка Шустера веде, а точніше розганяє її головних учасників, мій покійний дід Данило Іванович Чухрай.
Розгонить по-дорослому, по-козацьки – шаблюкою та канчуком.
Перелякані політбомондівські персонажі врізнобіч втікають, гублячи в цій січі, хто голову, хто руку, хто язика.
Крові, втім, немає. Замість неї, із ран розсипаються: чомусь блідо-блакитні грошові купюри; слова та знаки оклику, котрі, поєднуючись у якісь несподівані гасла на кшталт: „Бандитам краще життя вже сьогодні!‛, „Міліція порожняк не гонить!‛, „Донбас з народом!‛, тут таки ж літерними конфетті осідають на плечі публіки; випурхують на волю ластівки, лелеки і ще якісь пернаті; повільно планерують на підлогу гвоздики та троянди; гучно брякаються об подіум підкови та серпи із молотками; весело надувними кульками підіймаються до верху пульсуючі сердечка, але, тільки-но розпочавши рух, несподівано гучно лускаються, та використаними презервативами гидотно гепаються біля дідових ніг...
По завершенні екзекуції дід Данило величезним, як кущ віником вимітає усе це сміття кудись за студійні куліси, а опісля рекламної паузи, знову з’являється обійнявши за плечі явно засмученого Шустера. Дід заспокоює іноземну медійну акулу : „Ти, брате, дуже не переймайся – не варте оте усе лайно, навіть твоїх переживань. Давай краще хильнемо оковитої‛.
Вони сідають за стіл, із-під нього дід витягає на поверхню закорковану кукурудзяним качаном чверть самогону, пару гранчаків, кусень домашньої ковбаски, цибулину та хлібину. Покраявши прямо шаблюкою їжу, він наливає в гранчаки самогон, підіймає один з них, неквапливо цідить в бік Савіка „Будьмо!‛ і вихиляє горілку. Його партнер теж випиває і вони тихо співають: „Цвіте терен, цвіте рясно, тай цвіт опадає...‛
Якщо в когось виникла підозра, що автор, використовуючи примітивну алегорію, намагається показати, як простий народ може розібратися із нашою політелітою, то він помиляється. Тому що, наш народ, як це не сумно, у своєму загалі на щось схоже зараз не здатний. Тому що, як по Висоцькому, «настоящих буйных мало, вот и нету вожаков…».
А от окремо взятий дід Данило – здатен був учинити таку січу, позаяк був ОСОБИСТІСТЮ здатною на ВЧИНОК,... ...судіть самі.
Відмахавши шаблюкою громадянську спочатку за Махна, а потім у Другій Кінній за червоних, він повернувся в рідне полтавське село Пісчане. Після 34-го це село із радянських мап просто зникло. А щезло не тому що вимерло у Голодомор 32-33 рр., а як раз тому, що його мешканці уціліли.
Будучи головою колгоспу, дід ще в 32-му його розпустив. Зерно роздав безпаспортним односельчанам, більшість із котрих обзавівшись, не без дідівської участі, замість паспортів сільрадівськими та колгоспними довідками розбіглись радянськими просторами переживати важкі часи.
Багато хто із них із часом повернулись на батьківщину, але оселитися їм довелось в інших сусідніх селах, переважно в Нових Санжарах, позаяк більшовики Пісчане просто зрівняли із землею та викреслили його назву із географічних атласів. Сам дід Данило доживав дні свої теж в Нових Санжарах, де в 1988 р. на 90-му році і помер. На похоронах діда в останню путь проводжали не тільки колишні його односельчани, котрі позліталися з усіх совкових усюд, але й усі Санжари.
Одного цього дідового вчинку вистачило, аби назавжди залишитися в пам’яті людській.
Але дід Данило по-козацьки щедро накурочив за свій вік усякого різного на десяток біографій.
Подавшись услід за односельцями перебувати лихі часи подалі від рідних місць до далекої рідні на Сумщину, дід за виправленими на чуже ім’я документами влаштувався лісничим і до самісінької війни практично безвилазно прополював та прорибалив в щедрих на дичину та озерну рибу Тростянецьких лісах.
Правда, одну, так би мовити бойову, вилазку він таки здійснив.
В 1937-му році отримавши із нагодою звісточку від дружини, котру дід від гріха відіслав заразом із дітьми до її родичів спочатку в Харків, а потім в село Довжик Золочівського району, він вирішив забрати родину до себе в лісництво. Тим паче, що дружина повідомляла, мовляв, останнім часом районний енкаведіст почав виявляти до неї якісь двозначні знаки уваги.
Забирати родину дід Данило приїхав похмурим осіннім вечором підводою з двома кіньми. А з ранку, завантаживши нехитрий скарб на запряжений одним конем віз, він відправив родину самостійно добиратися на Сумщину. Сам же на пару днів затримався погостювати у родичів дружини в Золочеві.
Дочекавшись, доки за його розрахунками дружина із дітьми мусила би доїхати до лісництва, схоронившись від сторонніх очей в Тростянецьких лісах, дід Данило якось раненько навідався до місцевого, падкого до жіночої статі, енкаведіст на прізвище Ройтман.
Розмова у них відбулась небагатослівна: дід із порогу влучив чекіста кулаком в лоба та й викинув нерухоме тіло із вікна усього лише другого поверху, єдиної на той час золочівської „багатоповерхівки‛. А потім, як він сам казав, „садами-городами, лісочками-перелісками‛, із почуттям здійсненної сатисфакції, дід Данило верхи, на передбачливо залишеному коні, поспішив услід за родиною.
Втім, діду, певно, пощастило. А от, Ройтману – точно ні. Діда за здійсненний терористичний антирадянський акт особливо не розшукували, позаяк сам Ройтман виявився ворогом народу. І, внесений в розстріляні списки „берієвської хвилі‛, недобитий дідом чекіст був незабаром розстріляний. Але ж дід усього цього не знав і ризикнув по-чоловічому розібратися із представником всесильного НКВС...
Звістку про війну дід сприйняв індиферентно – воювати за совєти, а тим паче за німців він особливим бажанням не палав. Але на початку 1942 року, ставши свідком показової страти заручників, котру німці, у відповідь на несміливі партизанські вилазки, широко практикували на окупованих територіях, дід Данило подався до ковпаківців, що рейдували неподалік в Путівлівських лісах.
Воювати йому довелось в партизанській розвідці, куди діда призначили провідником. Партизанив він, певно, достойно, тому що був помічений та відзначений самим Сидором Артемовичем. Ця остання обставина з часом двічі, а то і тричі врятувала діду життя.
У відомому і далеко не беззаперечному з точки зору військової доцільності карпатському поході ковпаківців діда було важко поранено – дурна куля пробила йому легеню. Радянські історики і самі партизани-мемуаристи, той же Ковпак чи Вершигора, із зрозумілих чинників багато-які факти партизанщини замовчували, а сучасні служителі Кліо про них не згадують, певно, із-за відсутності документально зафіксованих випадків.
Але дід Данило, наприклад, розповідав, що в карпатському рейді за наказом чи то Руднєва, чи то Вершигори, і з мовчазної згоди самого Діда (Ковпака) важко поранених бійців просто пристрілювали. І все із-за бандерівців…
Взагалі-то стосунки ковпаківців із місцевим населенням та вояками УПА* під час карпатського рейду це окрема тема серйозних історичних розвідок. Із скупих же дідових спогадів можна було зробити висновок, що контакти ці були дуже непрості.
Відомо, що німці у відповідь на партизанські вилазки практикували не тільки розстріли заручників, але й просто знищували заразом із жителями цілі села, котрі підозрювались у сприянні партизанам чи, що мали нещастя знаходитись неподалік від об’єктів диверсій. Але, радянських партизанів страждання місцевого населення мало турбували.
По-перше, принаймні, партизанське командування керувалось сталінською вказівкою про те, що окуповані території мусили стати випаленою землею – і не тільки для німців. Але й для місцевого населення, що опинилось під окупантами. Представники котрого, якщо вони не співпрацювали із підпіллям чи партизанами, ототожнювались із ворогами народу. Ну, а як радянська влада ставилась до цієї категорії громадян СРСР відомо всім.
По-друге, чимало партизанських загонів формувалось не тільки із місцевих жителів, але й були значно розбавлені кадровим військовослужбовцями із числа оточенців, котрі біди та нещастя населення, яке тероризувалось фашистами у відповідь на партизанщину, сприймали не так болюче, як місцеві бійці.
По-третє, багатьма партизанськими загонами керували штатні енкаведіст на кшталт Сабурова чи Медвєдєва. А якщо загін очолював хтось із місцевих чи просто, командир, котрий не мав до НКВС жодного стосунку, то до них з Великої землі обов’язково направляли заступників-енкаведістів. Ну, а вже цим товаришам доля місцевого населення, яке дорівнювалось до категорії ворогів народу, і зовсім була паралельна.
*Можливо, читачі, історично більш обізнані, ніж автор, можуть закинути йому вільне застосування деяких термінологічних визначень. Так, наприклад, націоналістичне підпілля та партизанський рух в Західній Україні мали надзвичайно барвистий характер.
Достатньо згадати, що тут існувало як мінімум дві ідеологічні гілки націоналістів – ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців. А відповідно діяли два підпілля, і дві партизанські армії. Окрім того, існували націоналістичні підпілля та партизанські загони, що не підпорядковувались жодному із вищезгаданих ідеологічних центрів, як наприклад, бульбівці на Волині.
А якщо згадати, що тут активно партизанили радянські диверсійні групи безпосереднього енкаведешного підпорядкування (наприклад, сумнозвісний для місцевого населення та роздмуханий радянською пропагандою до рівня мусяжно-непохитної героїки загін Дмитра Медведєва із його головним героєм-терористом гауптманом Паулем Зібертом - Миколою Кузнєцовим), а також загони поляків із Армії Крайової та Армії Людової, то можна лише уявити в який вируючий казан антифашистського та антикомуністичного опору занурились ковпаківці під час карпатського рейду. І в той час їм вже точно було не до ідеологічних нюансів українського націоналістичного руху – усі його представники визначались як бандерівці або бійці(вояки) УПА.
І вже напевне, за свідченнями діда Данила, не дивлячись на чисельні сутички із бандерівцями ні в кого із ковпаківців в той час, на відміну від повоєнних радянських ідеологів-пропагандистів та істориків, язик не повертався таврувати націоналістів бандитами.
Автор же, аби не вносити термінологічну плутанину в цьому невеличкому екскурсі, в подальшому стосовно націоналістичного руху буде використовувати дідівську термінологію, тобто „бандерівці‛ чи „упівці‛, а також похідні від цих визначень.
Частина друга: Як Ковпак діду Данилу життя рятував
На відміну від радянських партизан, бандерівці – переважно місцеві уродженці, котрі не могли розраховувати на допомогу якої-небудь англійської чи американської Великої землі, а спирались на підтримку земляків, свої бойові дії та диверсії намагались здійснювати таким чином, щоб населення при цьому страждало мінімально.
Наприклад, якщо справа стосувалась диверсій на яких-небудь місцевих об’єктах, то все обставлялось так, щоб німці такі неприємності трактували, як виробничий недогляд чи недбальство, тобто, якщо горіла електростанція, то від короткого замикання, а якщо вибухав склад ГММ, то в результаті пожежі від недопалка.
А вдало провадити такого штибу бойові дії воякам УПА дозволяла надійна і розгалужена агентурна мережа, ефективності котрої могли би позаздрити і енкаведіст, і гестапівці. Ну, а окрім того, на відміну від радянських партизан, які, часто густо втікаючи в лісові нетрі, із легкістю залишали місцеве населення наодинці із карателями, бандерівці за контрольовані ними території билися відчайдушно, даючи можливість поселянам-землякам із родинами, скарбом та скотиною переховуватися в лісах та горах.
Як наслідок дотримання такої тактики партизанської війни, бандерівці на кінець 43-го -
початок 44-го рр.., спираючись на підтримку місцевого населення, фактично контролювали сотні сіл та десятки районів Західної України....
Хоча спочатку місцеві жителі і ставились до ковпаківців достатньо стримано (квітами та хлібом із сіллю, поселяни червоних партизанів не зустрічали), але й в такій-сякій допомозі харчами та фуражем не відмовляли. Упівці ж стосовно радянських колег тримали до часу нейтральну позицію.
Але, після того, як хвацькі ковпаківці провели декілька операцій, що за великим рахунком не мали жодної тактичної доцільності, розтрощивши в прах пару-трійку слабо потужних німецьких гарнізонів, націоналісти пішли з „червоними‛ на переговори, попередивши, що ті знаходяться на підконтрольній бандерівцям території і поводитися тутечки, як російський ведмідь на пасіці не гоже.
Ковпаківці спочатку поставились до цього попередження скептично і продовжували свою, як їм здавалось бойову визвольну місію в тому ж дусі. Оскаженілі ж німці почали за ковпаківські гріхи відіграватися на місцевому населенні. І тоді упівці влаштували радянським колегам показову головомийку, добряче потріпавши декілька ковпаківських авангардних загонів.
На щастя у Ковпака вистачило розуму не дослухатися до порад деяких своїх заступників, а в першу чергу комісара Руднєва **, котрі фактично пропонували війну на два фронти – і проти німців, і проти націоналістів, і він відправив до бандерівців парламентарів.
В результаті цих повторних переговорів було узгоджено, що упівці безперешкодно пропускають ковпаківців через контрольовані ними території, а радянські партизани не провадять на цих землях бойових операцій без крайньої на те необхідності. Ну, а проведення серйозних вилазок проти німців ковпаківці мусили були узгоджувати із бандерівцями, а останні в свою чергу зобов’язувались, аби запобігти накладкам, попереджати червоних колег про свої акції. Не виключались і бойові спільні антинімецькі операції.
Для координування ж подальшого бойового співіснування бандерівці та ковпаківці обмінялись своїми представниками. В їх числі опинився і дід Данило. Незабаром діда, під час однієї із бандерівських акцій, прошила дурна німецька куля. От таким чином діду довелось не тільки повоювати у націоналістів, але й затриматися у їхньому таборі десь на рік.
Поранення було важке, і дід Данило до кінця днів дякував долі за те, що біда ця трапилась в упівському загоні. Як тільки дід трохи оклигав, хтось із упівців повідомив йому, що по його душу приходили ковпаківські посланці. Але, бандерівці, червоним діда не віддали, мотивуючи відмову його тяжким станом.
Втім, їм вже тоді було відомо, що ковпаківське командування із важкопораненими бійцями особливо не цяцькалось. На вимогу Руднєва, їх не залишали на піклування місцевого населення, як це практикувалось на теренах підсовіцької України, а тягали за собою, прирікаючи таким чином на неминучу смерть. А в екстрених випадках, якщо поранені ставали надмірним тягарем в рейдовому поході, їх просто пристрілювали.
Свою ж позицію Руднєв пояснював тими обставинами, що залишаючи на бандерівській території своїх бійців, ковпаківці їх у будь-якому випадку безповоротно втрачали.
Справа в тому, що націоналісти незабаром завоювали у пересічних ковпаківців чималий авторитет, і було очевидно, що залишені у них поранені, як тільки-но одужають, увіллються до лав бандерівців. Що, до речі, і сталося із дідом.
А пізніше дід Данило дізнався, що Руднєв наказував спорядити за ним ще один, як підозрював дід, ліквідаційний загін. Але, Ковпак, дізнавшись, що у бандерівців залишився саме дід Данило, руднєвський наказ скасував. Так Сидір Артемович врятував життя Данилу Івановичу вперше.
Про те, як він партизанив у націоналістів, дід розповідав скупо, але якщо і згадував про той шматок свого життя, то обов’язково підкреслював: бандерівці були чудовими вояками і вже напевне, навіть по уявленням того часу, не горлорізами.
А на початку осені 44-го, напередодні приходу радянських військ сотник Сірий затіяв із дідом Данилом відверту розмову та запропонував тому на вибір. Дід міг залишитися у бандерівців, але при цьому мусив усвідомлювати, що йому доведеться воювати із совєтами, - ні, не з регулярними військами, фронт прокотиться на захід досить швидко, а, швидше усього, із енкаведістами, смершівцями, міліцією та іншою ГБ-шною сволотою.
Ну, а якщо діду не з руки воювати зі „своїми‛, то він міг без усяких образ з боку його нових побратимів, податися додому, до родини. При цьому Сірий пообіцяв спорядити діда Данила надійними документами, аби той помандрував додому не партизанськими манівцями, а легальними шляхами. Сірий також порадив діду, якщо той вирішить повертатися додому, дочекатися повернення червоних, аби зайвий раз не ризикувати, перетинаючи фронт.
Свою відповідь Сірому дід часто-густо потім згадував: „Які свої? Свої усі на фронті, а серед гебні в мене ніколи своїх не було, і не буде. Так що лишаюсь.‛
Але незабаром діда знову поранило, цього разу в правицю. І хоча поранення було не важке, воно все ж таки на тривалий час вибило діда із ладу. Куля пошкодила сухожилля, і дідові Данилу довелося вчитися поратися лівицею. З роками дід все ж таки розробив і праву руку, але тоді в 44-му із нерухомою правицею він почував себе тягарем у бандерівській сотні тому й вирішив рушати додому.
Бандерівці, як і обіцяли, забезпечили діда надійними документами, але він від гріха переважну частину шляху все ж торував лісовими стежками та шляхами. І тільки вже десь з Чернігівщини він ризикнув діставатися попутками, зайвий раз пересвідчившись у підпільних хистах бандерівців та їхньої агентури, котрі забезпечили його бездоганною липою, котра в жодного із чисельних патрулів не викликала і тіні підозри.
Повернувшись додому, дід Данило знову пішов працювати лісничим. А на початку 45-го його викликали до військкомату. Виявилось – для вручення Червоної зірки, що десь заблукала у військових канцеляріях ще із 1943-го року.
Потім, військком, запросивши діда до себе в кабінет, почав мучити того питаннями, від котрих за кілометр тхнуло енкаведешним духом: як був поранений, як пощастило вижити, хто піклувався і в кого переховувався від німців, як із окупованої території додому діставався?
У діда Данила була на такий випадок, висловлюючись шпигунською лексикою, своя легенда: мовляв, поранили у розвідці, підібрали та виходили місцеві, прізвищ не називали лише імена, село вказав, знаючи, що в 44-му його заразом із мешканцями спалили німці, додому ж досвідченому ліснику та партизану дістатися, „що недужому чхнути‛...
Але, розуміючи, що вислухавши за його ж висловлюванням „ці побрехеньки‛, гебісти навряд чи заспокояться, і можуть доритися не лише до його партизанщини в упівців, але й до більш ранніх антирадянських подвигів, дід вирішив підстрахуватися і подався у Київ до Ковпака.
Сидір Артемович на той час вже двічі Герой, не тільки був відомим, сьогодні б сказали, популярним в народі діячем, але й перебував у певному фаворі у самого Сталіна.
Діда, у власному робочому кабінеті члена Верховного Суду УРСР, він спочатку зустрів не дуже привітливо. Але на вечір запросив в гості до себе додому – згадати недавні партизанські часи.
В домашніх умовах Ковпак виглядав приязнішим і за чарчиною дід розповів йому не тільки, як воював у бандерівців, але й про те, як і за що вибивав дух із енкаведіст Ройтман, і як колгосп розпускав.
Відразу спохмурнілий Ковпак вислухав діда, і після мовчазних роздумів сказав: „Що у западенців проти німців воював, а проти своїх ні – добре. Вірю тобі. І хоча у мене принцип – своїх не здаю, затям – ти мені усього цього не розповідав. Тримайся того, що раніше військкому набрехав. Зайдеш завтра до мене, чим зможу – допоможу‛.
А наступного дня у себе в кабінеті Ковпак вручив діду відмінну характеристику на нього ж із власноручним підписом, переліком усіх придбаних на той момент регалій та з печаткою Верховного Суду УРСР.
Правда, вже випроваджуючи діда Данила, в достатньо просторому, аби розмістилися двійко чоловіків, міждверному отворі високопосадового кабінету, зачинивши одні двері, і тільки взявшись за ручку, аби відчинити інші, Ковпак зашепотів на вуху своєму бійцю: „Як хочеш, але цю писульку тільки покажи військкому, хай навіть копію зніме, але не віддавай. Потім знищ. Бо, у випадку чого, сам розумієш, мені теж гаплик може статися. І ці цяцьки не допоможуть...‛, і Сидір Артемович побрязкав двома зірочками на кітелі. На тім вони і розпрощались.
Дід Данило усе зробив, як домовились. Завітав до військкома, дав почитати „писульку‛. Залишити характеристику відмовився, пославшись на необхідність її пред’явлення в інших, більш високих кабінетах, але скопіювати її власноруч військкому дозволив.
Після цього тривалий час діда ніхто незручними запитаннями не діставав. Правда, ковпаківською характеристикою цікавились, буцімто для якогось стенду у військкоматі, але дід сказав, що онуки папірець десь заграли, на тому гебешні посланці до часу не чіплялися.
Дід, втім, своєї мовчазної обіцянки Ковпаку все ж таки не дотримався, і характеристику зберіг. І вже через багато років, незадовго до смерті, демонструючи чергового разу пожовклий папір із гербовою печаткою, не випускаючи її, як дорогоцінну реліквію, із тремтячих від старості рук, дід Данило вкотре говорив мені із батьком: „Треба ж, усього лише папірець, а життя мені, дякувати Сидору Артемовичу, врятував‛.
Так Сидір Артемович врятував діда Данила від більш, ніж вірогідної смерті у сталінських таборах, вдруге, а написаний ним папірець вперше.
** Звідки виникла легенда про те, що Руднєв буцімто був прихильником тісної співпраці із націоналістами, за що й поплатився заразом із своїм сином Рудиком життям, мені невідомо. Але, за свідченнями діда Данила, усе було як раз навпаки. Вже після війни його шляхи випадково перетнулися із ад’ютантом Ковпака, на ім’я, якщо мені не зраджує пам’ять, Іван. Це вже окрема історія, але цей самий ад’ютант, незабаром після війни знову подався до лісу і самостійно партизанив десь до 57-го року, потихеньку відстрілюючи гебістів, активістів-комуністів та іншу совкову наволоч. Так от Іван розповів діду, що Руднєва пристрелили за прямим наказом Ковпака із-за того, що партизанський комісар погрожував Діду доповісти на Велику землю про його зв’язки та співпрацю із бандерівцями. Заразом пустили у розхід і комісарського сина, позаяк той був в курсі батьківських намірів. За іншою ж версією, Руднєва із нащадком уконтрапупили бандерівці на прохання все того ж таки Ковпака, А історія про те, як ковпаківський комісар із сином прийняли останній бій у якійсь печері, відстрілюючись до останнього набою від цілої орди фашисті, що невідомо звідки з’явились у лісових нетрях, не більш ніж красива казка, вигадана небезталанним сценаристом та письменником Вершигорою.
Частина третя: Остання зустріч
Чергового разу діда Данила ледве не запроторили до ГУЛАГу наприкінці 1947-го.
В той час в Україні лютував третій за відліком за роки Совдепії голод, котрий за різними підрахунками забрав від 1 до 2 млн. життів українців. Не секрет, що пересічні громадяни СРСР потай розраховували хоч на якесь покращення життя та деяке послаблення жорстокого сталінського режиму опісля перемоги у війні. Особливо поширені були такі настрої в Україні. Але в Москві вважали зовсім по-іншому.
Кремлівських мрійників такі крамольні сподівання українців надзвичайно лякали. Там розуміли, що загартований жорстокою війною народ, не отримавши очікуваного послаблення, може знову взятися до зброї. Тим паче, що його в повоєнній Україні по лісам та полям залишилось безліч. А, враховуючи визвольну війну ОУН-УПА, котра охопила практично всю Західну Україну, загальнонародний вибух був цілком вірогідним. Запобігти його можна було лише двома шляхами: або хоч трохи лібералізувавши режим, або остаточно загвинтивши гайки.
Треба зазначити, що в радянському керівництві були, як прихильники першого шляху, так і, зрозуміло, адепти – іншого.
Перших, котрі пропонували деякі косметичні реформи в економіці, встановлення більш жорсткого партійного контролю над силовими відомствами, і в першу чергу, над всесильним МДБ, а також надання більших реальних прав Радам народних депутатів та керівництву на місцях, хоча б на республіканському рівні, незабаром репресували і в своїй більшості розстріляли (відома ленінградська справа).
А в намірах яструбів, що перемогли в цьому протистоянні, стосовно України передбачалось навіть тотальна депортація українців подалі за Урал і поближче до біробіджанських євреїв. Принаймні, про це свідчить, датований початком 1946-го р., відомий лист Сталіну із такими людожерськими пропозиціями за підписами Берії і Жукова.
Втім, депортацію Сталін, певно, вважав надзвичайно клопітким, із-за надмірної чисельності українців, і небезпечним заходом – могли і повстати. А тому чергового разу комуністами в Україні був спровокований Голодомор.
Проти голоду українці були безсилі, їм тільки й залишалося, що вимирати, а тим хто вижив глухо ремствувати.
От свідком такого негучного ремствування і став дід Данило, повертаючись якось нічним потягом із Сум до Тростянця (чи ім’ям якого там сталінського сокола це містечко тоді іменувалось).
В темному вагоні обличчя людей ледве вгадувались, і більш розкуті, певно, цією обставиною пасажири пошепки обговорювали біду, що вкотре охопила Україну. Правда, зміст почутого дідом обмежувався усього лише трьома-чотирма питаннями: де і скільки вимерло люду?, як вижити?, голод – це підступи ворогів народу чи результат неврожаю?, і чи відає Сталін про те, що коїться в Україні, чи місцеве начальство переховує пошесть від вождя?
Дід Данило, слухаючи все це, тривалий час мовчав, але вже на самому під’їзді до Тростянця усе ж таки провів роз’яснювальну бесіду. Сенс її зводився до наступного: хоча останні роки і були не зовсім врожайними, але зібраного хліба цілком вистачило би, щоби не пухнути від голоду; а шкідники чи місцеве начальство тут зовсім ні до чого – без команди із Москви, ніхто б не ризикнув влаштовувати таку голодуху; а щоби вижити, треба порозпускати колгоспи к лихій годині чи тікати із них усіма можливими шляхами, тоді може і пощастить уціліти – поділився на кінець власним досвідом Данило Іванович. Завершивши цей політлікнеп, дід поспішив на вихід і сплигнув з вагону потяга, що вже починав пригальмовувати перед Тростянцем.
Але, не дивлячись на усі партизансько-конспіративні хитромудрощі, гебісти його все ж таки вирахували. Десь через тиждень діда викликали до районного МДБ, де й влаштували йому чотириденний безсонний допит.
Звичайно ж, дід Данило геть усе заперечував, мовляв, так, тоді-то і тоді-то в такому-то потязі їхав, але ніяких антирадянських розмов не вів, і ні від кого нічого схожого не чув. На залякування ж слідчого, що, мовляв, і свідки тому маються, дід лише пхикав: „Обізналися. Та й не дивно, бо ж у потязі було темно, як у цигана в дупі‛.
Чотири дні та ночі слідчі змінюючи одне одного, ставили одні і ті ж питання, а дід Данило лише віднікувався. Нарешті наприкінці четвертої доби, коли дід був готовий чорту душу закласти, хоча б за півгодинки сну, слідчого несподівано викликали із кабінету, Допитів більше не було, а на ранок діда відпустили.
Як виявилось, поки діда Данила тримали в гебе, вдома у нього влаштували тотальний трус і таки розшукали ковпаківський папір, який, як здавалось діду, він приховав у надійному місці. Ознайомившись із її змістом, гебісти, певно, дещо ошаліли – наявність у заарештованого такого високоповажного покровителя в їхні плани зовсім не входило.
Тим паче, що Ковпак був явно номенклатурою не по зубам районному чи навіть обласному МДБ. Так саме ім’я Ковпака в третє мимоволі врятувало діда Данила, якщо не від розстрілу, то вже від буцегарні напевне.
Але скуштувати арештантської баланди діду Данилові усе ж таки довелося. Трапилось це десь в середині 60-х, на зорі брежнєвського застою. Втім, відсидка була нетривалою – знову діду допомогли добрі люди і все той же Сидір Артемович.
Незважаючи на похилий вік, дід в той час все ще працював лісником, і до його угідь часто-густо завітало пополювати чи порибалити місцеве, а інколи і обласне начальство.
Того разу заразом із начальством прибула і якась, ну, дуже поважна особа із Києва. Позаяк, гості приїхали добряче на підпитку, обмежились риболовлею.
Конфлікт трапився вже після усіх рибальських звитяг. Фінальну частину програми вирішили провести під відкритим небом, на березі мальовничого озера. Гість виявився якийсь некомпанійський, і поки дід із начальством „стелили галявину‛, поважна особа осторонь милувалась пейзажами.
Потім гостю приспічило поплавати озером на човні, і він наказав начальству: „Ви тутечки доварюйте, досмажуйте, а ти, - хитнув він головою у бік діда, - сідай за весла, я поплавати озером хочу. Освіжитись треба‛.
Дід Данило спробував бути ввічливим і під три чорти поважну особу відразу ж посилати не став. Але, вичиняючи трофейним фельд’єгерським тесаком щуку, нагадав важняку, що він – Чухрай Данило Іванович – взагалі-то лісник, а не човняр, а гість не в себе в кабінеті, а в рибальській компанії, де усі рівні, а тому нехай візьме ножик та й луску з рибки пошкребе, чи дрівець для багаття натягає.
Ошелешений гість тільки й забуркотів в бік начальства, мовляв, порозпускали ви тут народ, але до гурту приєднався і пару окуньців пошкріб.
Продовження ж сталось вже в самий розпал застілля. Гість поводив себе потворно: пив без краю, слова вставити нікому не давав, перериваючи нескінченними похвальбами про свої високосферні знайомства та зв’язки будь-чию традиційну у таких випадках рибальську чи мисливську байку на самому початку.
Важняк часто-густо дзюрився, але щоб його не перебили від „галявини‛ відходив усього на пару кроків, і, поливаючи найближчий кущик, продовжував слововивергатися. Потім гість обблювався, і начальство потягло керівне тіло занурюватися в озеро. Малопитущий же дід Данило, хильнувши пару-трійку чарчин, в компанії залишався лише із ввічливості, як приймаюча сторона, мовчки спостерігаючи за цим дійством.
Завершилось усе це тим, що гість опісля купання побажав випити за батьківщину, радянську владу і партію. Дід пити відмовився, мовляв, свою норму прийняв. І тут поважна особа оскаженіла – „батьківщину не любиш, радянську владу і партію зневажаєш‛.
У діда Данила терпець теж увірвався, і він розповів важняку, що, якщо радянська влада та партія має у своєму керівництві таких гівнюків, як той, то і партія із владою теж гівно, а за непотріб він пити не бажає. Батьківщину ж, повідомив дід Данило важній особі, він любить, але з усілякою сволотою, котру ще в громадянську до стінки становив, пити наміру не має.
Важняк же вихиливши чарку, зовсім втратив залишки розуму і поліз до діда Данила із кулаками. І треба зауважити, абсолютно даремно. Дід, не дивлячись на те, що йому давно вже минуло сімдесят, був ще достатньо міцним, аби впоратися із будь-яким 30-40-річним дядьком, тим паче із розбещеним спецпайками п’яним чинушею. Вистачило одного ляпаса, аби гість гепнувся розбитою носопиркою в землю.
Діда Данила спочатку, за образу дією партійного чинодрала запроторили до буцегарні на 15 діб адмінарешту. Дід від відсидки не заперечував, але на роботи заразом із п’яничками та дрібними бешкетниками виходити категорично відмовився, мовляв, не козацька це справа на сміх людям вулиці мітлою замітати. Начальник же міліції, в минулому теж ковпаківець, наказав діда залишити в спокої, тобто в камері.
Але, дуже поважній особі, що виявилась не тільки „зам завом‛ якогось ЦК-івського відділу, але ще й до того ж і депутатом Верховної Ради України, такого покарання діду здалося малувато і він, підключивши усі свої зв’язки, почав тиснути на прокуратуру, щоби та перекваліфікувала дії діда Данила із дрібної хуліганки в напад на представника радянської влади. Про що через пару днів після арешту і повідомив діду начальник міліції. І констатував, що лише термінове втручання більш впливової, ніж ображена дідівським ляпасом поважна особа, людини може врятувати бойового товариша від більш серйозної відсидки.
Такий знайомий у діда Данила був лише один – Ковпак. І він попрохав начальника міліції відпустити його під чесне слово на тиждень до Києва, побачитись із Сидором Артемовичем. Партизанський побратим погодився, але в Київ діду їхати не довелось. По своїм міліцейським каналам товариш з’ясував, що Ковпак якраз в той час мандруючи у справах Полтавською областю, як раз мав навідатися на батьківщину до Котельви. От туди-то дід і подався.
Ковпака дід Данило примудрився перехопити, коли той чимось розлючений в оточенні переляканого котелевского начальства залишав місцеву цитадель влади. Діду партизанський командир зрадів, розцілував, і, обійнявши того за плечі, потягнув до авто, що чекало неподалік. А вже сідаючи в членовоз, Ковпак роздратовано кинув райкомівсько-райрадівському начальству, що оточило машину: „Ноги моєї більш тутечки не буде, зажерлися, героїв не шануєте, - і вже звертаючись до водія, розпорядився, - жени звідси, де мені на голову серуть, чимдалі‛.
Виявилось, Сидір Артемович проїжджаючи повз власний пам’ятник, установлений йому на батьківщині в Котельві ще в 1948 році, звернув увагу на те, що у його мусянжового аналога хвацько задерта набакир папаха, і накинута на плечі бурка мають якийсь зухвало білявий відтінок.
Як з’ясувалось, сквер навколо монумента був улюбленим місцем котелевского вороння, а сам пам’ятник слугував для пернатих відхожим місцем.
От розгніваний Ковпак і влаштував місцевому начальству показову головомийку, свідком фіналу котрої як раз і став дід Данило. Коли ж Ковпак, вислухавши діда, з’ясував, що героїв-партизан, не тільки не поважають і потурають паплюженню їхніх пам’ятників ворожою галичою, але й усілякі знахабнілі чиновники руку на них підіймають, а потім справу шиють, партизанський командир пообіцяв: „До самого Шелеста звернусь, але ображати свого бійця нікому не дам!‛
Чи турбував Ковпак українського генсека Шелеста, чи вистачило власного авторитету легендарного партизанського командувача і впливу посади заступника голови Верховної Ради, невідомо. Але справу проти діда Данила зам’яли і залишили його в спокої. Через пару років Сидір Артемович помер, а дід, пішовши на пенсію, вирішив повернутися добувати дані йому Богом роки на батьківщину – у Нові Санжари.
Певно, ця оповідка буде неповною, якщо я наприкінці не додам пару життєвих епізодів, що безпосередньо пов’язують мене і діда.
В нашій родині, одним із пращурів котрої був Іван Богун, побутує легенда про відомого полковника. Якийсь шляхтич настрочив на Івана донос до гетьманської канцелярії. Ця кляуза потрапила до Генерального писаря Івана Виговського, а той віддав її Богуну. Славетний полковник, довго не розмірковуючи, викликав поклепника на герць. А перед тим, як взятися до зброї, поцікавився у шляхтича, якою рукою той писав донос. Почувши, що правицею, тільки й мовив: „Шкода, вона тобі більше не знадобиться!‛, вихопив шаблю і відсік поклепнику руку. А на прощання додав: „Дякуй Богові, що тільки рукою водив, а язиком не плескав. А то й без нього б залишився.‛
Дід Данило дуже полюбляв цю байку, а себе вважав прямим нащадком шибайголови-полковника. А коли батько якось у моїй присутності наскаржився дідові на мене ж, мовляв, дуже норовистий хлопчина росте (того разу я полаявшись із класною керівницею, грюкнув дверима і майже місяць не ходив до школи), то у відповідь ми почули: „То кров, кров Богуна грає. Із цим нічого не поробиш.‛ А коли батько обережно зауважив, що ми не зовсім той рідні по крові, то дід аж скипів: „Ми усі українці, а тому вже рідні!, - а потім трохи заспокоївшись додав, - Тим паче, що ми з одного старого села, а в таких селах усі одне одному рідня.‛
А мені , коли я пригадую цю історію, відразу ж видається, що про якісну зміну нашої політеліти ми зможемо говорити лише тоді, коли в тому ж таки парламенті з’явиться хоча б із десяток безруких та без’язиких та побільше нашої із вами української рідні!
А ще я пригадую, коли ми з дідом виходили на вулицю, то майже всі зустрічні не просто здоровкались із ним, а низько схиляли голови, а той навіть вклонялися.
Тож хай ці спогади і стануть моїм поясним уклоном дідовій пам’яті...
