1

2

3

Че Гевара (фолк-балада). З Трофейного щоденника
Сергій Татчин Автор поезій
„Доля революціонера-авангардиста сумна і висока...“ ЕРНЕСТО ЧЕ ГЕВАРА Пролетіли небом чорні хмари Й синє небо застили виною. Підлі гади вбили Че Гевару, Щоб не познайомився зі мною. Відрубали білі руки-ноги Й покремсали партизанське тіло. Тільки не хватило гадам змоги Задушити Че Гевари діло. Ой, не війся, вітер, за бідою, Не стелися виораним полем, Щоб на полі дихати водою Й під дощем лежати тричі голим. Вийшов дощ осику напоїти, А вона ж тріпоче, бо невинна. Й хоч хотіли люди утаїти, Я дізнався й плакав, як дитина. Че Гевара в гості не приїде, Не постука пальцем у віконце, Й ми удвох не рушимо з обіду В ту країну, де сідає сонце. Ми б пішли по милій Україні На засмаглу тютюнову Кубу, Годувало б сонце наші тіні, Й цілувало нас в солодкі губи. Я б – у білосніжній вишиванці, Ну а він – у чорному береті. Й вітер-брат лишив би з пилом танці І пішов до сонця з нами третім. Ми б зайшли під вечір у Немирів І купили пляшку кальвадосу, Щоб пташки-серця злетіли в вирій І кружляли там щасливі й досі! Або рано-вранці на ставочку Розмовляли тихо над вудками: Він мені про сина, я – про дочку, І сиділи б, радісні, роками! Ну, а може, поспівали б просто. Я йому заграв би на баяні Й склав би пісню про далекий острів, Що пливе до мене в океані. Я не знаю і не можу знати Як воно між нами мало бути. Лиш попрошу Україну мати: Хай мені сестрою Куба буде. Хай моя мінорна пісня-туга Аж до центру Всесвіту долине! Бо не буде більше в мене друга Серцем з Куби, родом – з Аргентини. Ранній вечір вилив прохолоду На мою натомлену країну. Я сплету для Че вінок із глоду, Щоб згадав на небі й Україну. І розкину руки серед світу, Й ляжу в трави – зорі рахувати, Бо вони розбіглися, як діти, Щоб до ранку їх додому звати. З того ж боку небо – як не наше. Та нудьга від зоряного пилу, Бо ніхто з місцевих не покаже На твою заквітчану могилу. Не веде до тебе ні стежина, Ні дорога, мощена квітками, Й українська ягода шипшина Не тобі вклоняється гілками. Об твою могилу безіменну Теплий дощ зламав прозорі крила, І тебе, товаришу, без мене Чорне небо ніжністю накрило. Спи ж спокійно, романтичний друже, Бо нічого не пропало даром. Ти і звідти з кожним нашим дружиш, Й кожен з наших в серці текст– Че Гевара! 2003 з Трофейного щоденника Тобі 25 вересня Було у осені три сина – Двоє розумних, а третій Жовтень. Вона у мене за них просила, Давала гроші – багряні й жовті. Казала, що їй, загалом, байдуже, Хто їм закриє на зиму очі. Шептала вірші – виймала душу, І запевняла що жити хоче. 27 вересня ...А коли ми врозбрід відходили з рідних холонучих міст І прагнули єдиного – з на тиждень уникнути останнього бою, Порожнечу під серцем я заповняв листуванням з тобою Польовими листочками, які зотлівали й втрачали свій зміст. З висланих дозорів лиш гірша третина поверталась назад, Й римувала рапорти про давно вже вготований для кожного спокій. А зволожене небо, неначе вигнута до Бога сльоза, Від нестримного щему готувалось зірватися з земляного ока... 29 вересня В битві під Summerградом Вересень з Листопадом Були забиті в скроню. Я їх один хороню. Рию у листі яму, Згадую Осінь-маму, І зачинаю пісню, Для неживих запізню. Вкотре прибилась в місто Осінь. В віршах шукати змісту Досить. Скоро настане Dolce Vita. Серце ж, дурненьке, хоче Літа. 30 вересня ...Випуклі прожилки, мереживо павутиння, оскома слів – О, як же мені хотілося забрати оце все у кволий спомин, В якому ти все ще ніби-то чекаєш на окрайцеві землі Кілька хмар від мене, що стечуть разом з димом надвечір в комин. Ти в них сповиватимеш ті часи, коли місяць ще не був кривим, А в небесних садках достигали зірки, щоб упасти в жовтні – У майданек снів, в бабин яр дерев, в голокост трави, У насуплений холод, в якого руки по лікоть жовті... 1 жовтня Жовтень родився кволим В Осені-мами-суки: Вештає голим полем, Людям цілує руки. Дивиться в бляклі очі, Ті що поверху неба, Наче дізнатись хоче – Як я живу без тебе. А за бездонне небо Винна Осінь мені від тебе Сина. Буду гуляти з сином Парком, В небі шукати синім Хмарку. 3 жовтня ...Все що я від інших хоч коли-небудь відвойовував і затим захищав, Не розкажеш і за життя, та воно вміщається на одній долоні. Згадується липень і вагітна Осінь – іще дівча, І покусані губи, від жовтої крови на смак солоні... 5 жовтня Осінь блукає боса, Дощ заплітає в коси І для своїх співає, Що розлюбив слова я. Потім бреде у хащі, Аж до весни пропащі, Й клеїть на кожну шпарку Жовтий листочок-марку. Хмарка ж Південним Бугом Лине. Вітер штовхає тугу В спину. Скрапує з неба мокре Жито. Мертвим тепер без вохри Жити. 7 жовтня ...Полонені марили незбагненною вірою в якусь там красу, Та робились як діти, коли просипався наш ротний Каїн. І тільки-но туга здіймала до горла іржаву косу, Ми їх виводили в жовте безмежжя сільських окраїн... Наш романтик-радист поліг в лісосмузі, а ми відійшли До Південного Стіксу – відчайдушно шукати до сходу броду, Де безболісне небо все ще дивиться в воду на власну вроду... Наші позивні – відтепер і довіку – курли-курли... 9 жовтня Хилить негода долу – Впасти лицем у поле І розчинитись в Бозі – Праведні сни в дорозі. В землю лицем лежати, Стати у снів вожатим, Й дихати у ріллю: Лю – вдих і видих – блю.