Юрій Рудницький Народився на Чернігівщині. Займається журналістикою понад 20 років.
Деякий час жив у Полтаві, де співпрацював з місцевими виданнями. Шість років вів музичні програми на обласному радіо «Лтава-2». Грав у рок-групі «Ордер на арешт», де був лідер-гітаристом і автором більшості пісень.
Працював в інформаційно-аналітичному агентстві "ЛІГАБізнесІнформ" політичним оглядачем, пізніше - в газеті "Вечірній Київ". Один з дописувачів отжневика «Дзеркало тижня», сайту "Історична правда".
Сфера інтересів – українсько-польські стосунки, полоністика, скандинавістика
Автор книги «Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації» («Піраміда», Львів, 2008 р.).
Учасник літературних фестивалів «Гоголівка», «Севама-фест», «Трипільське коло», «Бандерштадт», «День незалежного поета».
Вільно володіє англійською і польською мовами.
Від автора
Завдяки можливості, наданій мені редакторкою порталу «Захід-Схід» Даніелою Рудик, маю честь презентувати читачеві уривки зі своєї другої книги. Так би мовити, «обкатати» свій опус на публіці перш ніж він вийде друком, сподіваюся, на початку наступного року.
З того часу, як вийшла моя перша книга, «Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації», минуло шість років. В «Ієремії» я намагався бути радше дослідником, по крупицях збираючи все, що стосувалося цієї непересічної постаті нашої історії. Намагався робити це, за словами класика, «не відаючи жалості, ні гніву».
Зрештою, журналіст, котрий пише на теми історії і історіографії, не маючи відповідної освіти, завжди ризикує, бо ступає на чужу територію. Відтак фахівці його сприймають як чужака – бо ж останнім часом істориками вважають себе всі, кому не ліньки: від тих же журналістів до політиків, від фізиків до пенсіонерів-містобудівників.
В моєму випадку брак історичної освіти доводилося компенсувати журналістським досвідом і практикою роботи з інформацією. Не завжди це вдавалося, що зрештою і відзначали мої доброзичливі критики. Але, попри це, вони визнали право книги на існування (тут я хотів би висловити щиру подяку доктору історії Наталі Яковенко і доктору філософії Петрові Кралюку). Можливо, це сталося через те, що мені свого часу трапилися хороші й розумні книжки з тематики, яка мене цікавила.
Нова книжка, уривки з якої я подаю на розгляд і суд читача – річ навмисне суб’єктивна. Жанр її я для себе визначив як «суб’єктивно-обивательське есе». Можна назвати й по-іншому – «диванна стратегія», «міцність заднім умом» абощо. В ній я дозволив собі те, що не можу дозволити собі як дослідник – поміркувати над українським державотворенням з точки зору сучасного обивателя і дещо дати волю емоціям.
Одразу хочу застерегти: факт існування української державності і необхідності боротьби за неї ніколи не ставився мною під сумнів. Це речі не до обговорення. Але до обговорення – те, що багато чого можна було зробити по-іншому. Або ж узагалі не робити. І книга, назва якої винесена в заголовок – мій власний погляд на цю проблему.
Здається, ще Юрій Винничук писав, що українську історію рухають дві сили: ті, хто будує, і ті, хто руйнує. Від себе додам: причому руйнівники – більшою мірою. І в цьому найбільша драма нашої історії.
І в цій драмі винний переважно не хтось – а ми самі.
І про це теж ця книга.
«В нас тисячі воль замість одної яскравої думки,
що лучила б усіх в одну цілість»
Дмитро Донцов
«Без ясності мислення всякий рух сходить на манівці
і перетворюється мимоволі й несвідомо
на свою протилежність»
Юрій Шевельов
Скільки доводиться читати праці наших і закордонних істориків, присвячені аналізу причин поразок українських визвольних рухів, стільки напрошуються одні й ті самі банальні і невтішні висновки. Причому взаємопов’язані, як у тій приказці про дурного і бідного. Перший – основною причиною всіх поразок є хронічна безсистемність у питаннях державотворення; другий, що логічним чином випливає з першого – в усіх поразках українців винний насамперед не хтось, а вони самі.
«Я – Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя», – цими словами починається «Декалог українського націоналіста», написаний ідеологом ОУН Степаном Ленкавським.
Цитована преамбула цього документу, призначеного на момент появи для суто внутрішнього партійного користування, як не дивно, попри свій показний і манірно-містичний пафос, дуже точно і образно відображає суть явища, що його намагається осмислити автор цих есе.
Оця клята одвічна, всюдисуща стихійність… Найбільша українська біда. Альфа і омега всіх поразок і невдач.
Наявністю чіткого плану здобуття і – що найголовніше – подальшого облаштування самостійної держави, міг похвалитися далеко не кожний український лідер. Бодай навіть не плану – а простого розуміння що робити і як. А головне – навіщо. А той, хто таки мав план або розуміння і намагався втілювати, неодмінно в кінцевому підсумку ставав жертвою стихії. Одвічної стихії соціуму. В одних випадках – керованої, в інших ні, але завжди присутньої як неминуча і фатальна реальність.
Тут – ліричний відступ: як на мене, фахового філолога, дивно звучить це словосполучення «визвольні змагання». Немовби йдеться про якийсь спорт, а не боротьбу за незалежність. Чи може, ця боротьба у нас уже й справді перетворилася на національний вид спорту, де, як закон жанру, головне не перемога, а участь?
Якщо так – то чому?
Автор цих рядків, на жаль, не може стверджувати, що він знайшов відповідь. Але деякими своїми спостереженнями і міркуваннями узяв на себе сміливість поділитися…
* * *
Хмельниччина. Між абортом і ампутацією без наркозу
Історики погоджуються, що власне Україна (не Русь, не Велике князівство Литовсько-Руське, не Річ Посполита, а саме Україна, як територіально-адміністративне утворення –породження ранньомодерного часу) почалася з Війни за незалежність 1648 року, очолюваної Богданом Хмельницьким. Подобається нам це чи ні, але, як наголошує доктор історії Ярослав Грицак, «козацьке повстання XVII століття мало вирішальне значення для утвердження української ідентичності». З усіма, так би мовити, випливаючими.
Це ж саме повстання викликало небезпечну стихію, яка пізніше значною мірою визначила перебіг, а для пізніших нащадків – і саме обличчя Хмельниччини. Йдеться про стихію народної люті...
Розкручена вона була українським козацтвом, котрому насамперед ішлося про повернення відібраних вольностей після поразки повстань 1637-1638 рр. на Задніпров’ї. Війна проти Туреччини, яку король Владислав IV (1595-1648) планував у обхід сейму, розраховуючи при цьому на українське козацтво, вочевидь трактувалася останнім як, можливо, останній шанс, котрий не можна було втратити. Сейм натомість був проти намірів короля. Тому на Запоріжжя, де вже почали були споруджувати «чайки» для рейнджерської атаки на Крим, аби дати туркам привід до війни, була відряджена каральна експедиція на чолі з польним гетьманом Мартіном Каліновським і великим коронним – Миколаєм Потоцьким. Результат відомий: козацтво, котре після смерті короля було фактично надане саме собі, в підсумку накинуло свою владу решті населення, що опинилося на підбитих козацькою шаблею територіях.
Сильна рука і майже одноосібна влада українського гетьмана як військового диктатора фактично не стала цій стихії на заваді. З одного боку, і сам Хмельницький оцінював свої шанси приборкати її не дуже високо («Учинив би мир, та чернь мені того не дозволить»). З іншого, не дуже й хотів то робити, вважаючи її, цю стихію, річчю надзвичайно корисною для себе («В цій війні поможе мені вся чернь, по Люблін, по Краків!»), особливо за умов дефіциту «старинного козацтва», погромленого під час повстань першої половини XVII ст.
Спровокував зрештою цю стихію, ніде правди діти, уряд Речі Посполитої. Спровокував тим, що так і не спромігся встановити зрозумілі, сталі, а відтак – ефективні стосунки з козаками. Не спромігся, по максимуму, визначити права і статус козацтва як особливого «різночинного» військового стану; по мінімуму ж – бодай дотримуватися взятих на себе зобов’язань вчасно і повною мірою платити козакам грошове утримання.
Ці зволікання з платнею, що супроводжувалося забороною козакам самовільно ходити в походи на турків і татар, аби здобути засоби до існування, були, в ґрунті речі, основною причиною більшості козацьких повстань до Хмельниччини. Пізніше до цих причин додалося утискання козацьких прав і вольностей внаслідок поразки саме тих повстань. Решта – як-то, питання «православної віри» чи право гнати горілку для власних потреб – було справою третьою, якщо взагалі не десятою. Pacta servanta sunt – недотримання королівським двором і урядом цього правила для всіх часів і народів, натомість закручування гайок шляхом позбавлення козаків права вибору старшини та інших привілеїв, зумовило вибух «ребелії» 1648 року. Річ Посполита в підсумку дорого розплатилася за використання козацтва як дешевої військової сили, котру по закінченню війни немовби гріх вважалося не «прокинути» в плані грошей, прав і вольностей.
Але козаки, вибачте – це не донецькі шахтарі, які в 1990-х роках стукали касками об асфальт під Верховною Радою, а потім бадьоро поверталися ні з чим. Це люди, у яких на руках була зброя. І заробляли вони собі на хліб єдине вбивством собі подібних на численних війнах.
Іншого способу заробітку на прожиття козаки не знали – зрештою, не хотіли знати.
Та, за великим рахунком, і не мусили – як «люди рицарські»…
Для порівняння візьмемо Московське царство – там підходили до своєї козаччини більш продумано. Царський двір методом «проб і помилок», але все ж таки зміг вибудувати з козаками в цілому урівноважені стосунки і зробити їх частиною свого регулярного війська. Лише тричі російська козаччина по-крупному відбивалася від рук – за часів Степана Разіна (1670-1671 рр.), Кіндрата Булавіна (1707-1709 рр.) і Ємельяна Пугачова (1773-1775 рр.). Але то скоріше винятки, ніж правила – за великим рахунком, вірніших слуг «государю и отечеству», ніж російські козаки, годі було шукати. І не лише на війні, де вони виступали як повноцінна регулярна армія. Коли треба було розігнати мирні демонстрації або робітничі страйки, самодержавство робило безпомилкову ставку на козачі нагайки і шаблі. Це було необхідно, бо переважна більшість російських армійських офіцерів відмовлялася під тими чи іншими приводами іти проти свого народу. Натомість російські козаки, як вірні «цербери на підхваті» московського царату, брали на себе усю брудну роботу.
Залишається лише фантазувати, як би склалося у наших козаків, коли б Річ Посполита поставилася до них за прикладом бодай Московщини. Хтозна, може, вони б теж розганяли мирні маніфестації…
Загальновідомо нині, що козаки користувалися попитом у Європі як наймана військова сила. Якби хтось знайшов на дозвіллі час скласти щось на зразок «найманського рейтингу», українське козацтво, я впевнений, посіло би в ньому далеко не останнє місце. В цьому немає нічого ганебного: війна на боці того, хто більше заплатить – цілком природна складова «козацького хліба». Але от питання: чи здатні побудувати і облаштувати державу люди з успадковуваною з покоління в покоління психологією кондотьєрів?
В українському випадку, як свідчить історичний досвід, відповідь видається радше негативною. Опанувавши владу на відвойованій великою кров’ю території, розплатившись з кримськими союзниками ясиром із «визволеного» населення, козацька еліта бездарно витрачала час на «розборки» за те, «під ким бути», не гребуючи інтригами, доносами, підкупами, які стали звичними в «джентльменському наборі» тодішньої української політики.
І саме тому українська еліта середини XVII – початку XVIII століть не здужала запропонувати не те що посполитим – своїм же «панам-братам» чіткого, зрозумілого а відтак мобілізуючого майстер-плану (повторимося: а) що робимо, б) як робимо, а головне – в) навіщо), кінцевим підсумком якого мала би стати нова і повноцінна держава. Саме, підкреслюю ще раз, держава – а не більш чи менш куца автономія, котра є лише однією з форм васалітету.
Цікава деталь: на початку війни Богдан Хмельницький так наполегливо проситься «під високу государеву руку», що в противному разі погрожує напустити татар на Московщину (от і говори після цього, що його союз із московитами був вимушеним). Блискучі перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, полонення найвищого військового керівництва Речі Посполитої – рідко кому з політичних гравців вдавалося подібним чином кинути кості з такою вдалою комбінацією. Проте, за влучною метафорою Михайла Грушевського, український гетьман нагадував вершника, який, замість осідлати коня, перескочив через його голову. І річ не лише в тому, що, підбивши під себе більшу половину території сучасної України і проголосивши себе «самодержцем руським», він ментально та і залишився чигиринським сотником. Стихія народна виявилася сильнішою.
Якщо попервах полковники Хмельницького відправляли хлопів додому сіяти гречку, то згодом потреба в дешевому «гарматному м’ясі» змушувала не лише миритися з масовим «покозаченням» хлопства і люмпенів (за оцінкою російського історика Тетяни Таїрової-Яковлєвої, «йшлося вже про десятки, якщо не сотні тисяч осіб»), але й заохочувати його. А коли й цього виявилося мало – то навіть удаватися до тотальних примусових мобілізацій на Задніпров’ї (через триста років цей досвід візьме «на озброєння» Українська повстанська армія – щоправда, в далеко менших масштабах). Від тих мобілізацій люди тікали в Московщину – такий от своєрідний прояв «прагнення до поєднання з братнім російським народом».
Що ж до так званого «покозачення», котре видається нашим традиціоналістам проявом волелюбності українського народу, то насправді роль цього явища в українському державотворенні виявилася винятково деструктивною. І справа не лише у відомому прислів’ї «з хама не буде пана». Насамперед, «покозачені» суспільні низи, попервах заохочені запорожцями, почали вважати себе рівними до козацтва і шляхти і вже тиснули на гетьмана Хмельницького, вимагаючи від нього продовження війни. Руйнівні наслідки цього проявилися вже після Зборівського договору (1649 р.) – в принципі вигідного для України, хоча й компромісного через його автономістський характер. На той момент і «статечним» козакам, і присталим до них шляхтичам, втомленим війною, Зборівських умов було цілком досить; під козацьку самоуправу відійшли цілих три воєводства – Київське, Чернігівське, Браславське, а також частина Волині й Поділля. А проте саме ті «покозачені» люмпени і їхні проводирі були тією силою, що підірвала дотримання договору з української сторони й не дала українцям ані вирішити спірні питання миром, ані, якщо вже на те, накопичити сили для нового протистояння. Бо іншого способу добування засобів до прожиття, аніж війна і грабунки, «покозачені» вже не знали і ледве чи хотіли знати. Відтак роль української черні у зриві Зборівського миру була не менш деструктивною, ніж річпосполитської магнатерії, котра не бажала миритися із перспективою втрати України і для якої навіть автономія українська була як остюк за коміром. І ті, і інші кликали до війни. Що ж, бажали – то й отримали…
* * *
Козацтво тому й не стало реальною державницькою силою, що замість побудови повноцінної держави щоразу обмежувалося автономією під чиїмось протекторатом. Більш чи менш широкою за різних політичних умов і під різними володарями – але автономією, не державою.
Але в літературі, причому як історичній, так і публіцистичній, нерідко проходить думка, що Богдан Хмельницький зовсім не збирався будувати нову державу.
Справді, таке враження, що ідея «вибити з лядської неволі весь народ руський» спала йому на думку (не досить тверезу, якщо почитати звіт Адама Киселя про переговори з українським гетьманом на самому початку 1649 року; однак нема сенсу гетьманові в цьому дорікати – зрештою, хто ж тоді боровся за тверезість?), як видається, несамохіть – коли постала проблема якось облаштувати управління відбитими у Речі Посполитої територіями, а маховик хлопського насильства був розкручений так, що назад уже шляху не було.
Варто вочевидь узяти до уваги й фактор «інформаційного шоку»: вчорашній чигиринський сотник, хай навіть певною мірою «особа, наближена до імператора» (пардон, короля) опинився несподівано для себе в ролі українського лідера, до якого, як писав Богуслав Машкевич у своєму щоденнику, «почало горнутися все, що тільки жило».
Чи міг український гетьман виробити за таких умов «майстер-план» більш креативний, ніж просто загнати «ляхів» за Віслу і Краків?
Чи думав він, що з усім тим «щастям», котре так несподівано звалилося на голову, робити? А головне – чи думав про майбутнє хоча б тих трьох відбитих у Речі Посполитої і закріплених у Зборівському договорі воєводств, коли замовкнуть гармати і віддзвенять шаблі? яким воно буде років через двадцять, п’ятдесят, сто?
В силу зазначених вище обставин – сумнівно, що Хмельницький взагалі над чимось таким замислювався.
Зрештою, всі зусилля козацької автономії за тих часів були спрямовані на війну, тому про якесь економічне пожвавлення і новації в тодішній Україні, про розвиток науки, освіти і мистецтв, коли вирішувалися питання елементарного виживання «тут і зараз», говорити не доводилося. Ну хіба що торгівля місцями сягнула передвоєнного рівня (у своїх подорожніх нотатках Павло Алепський досить докладно змальовує один з ярмарків у Прилуках у той момент, коли Хмельниччина ще була в розпалі).
Можна, звичайно, посилатися на несприятливі зовнішні фактори – на те, що Україна перебувала у ворожому оточенні, тому більшість часу займала війна; говорити про зворотній бік союзу козаків з Кримським ханством, котре насправді саме мало свої апетити на Річ Посполиту і вело проти неї з 1648 року виключно власну війну, а інтереси союзного йому козацтва враховувалися ханським двором рівно настільки, наскільки вони не суперечили його власним інтересам, і таке інше тощо…
Все це правда.
Правдою однак видається нам і те, що системне, планове бачення майбутнього своїх володінь як держави – не як підконтрольної території зі змінним на кондотьєрський манер васалітетом (якою власне й було Військо Запорозьке), а саме як держави! – у Хмельницького було відсутнє. Хай через країну хоч щороку орда бігає, хай Стефан Чарнецький творить такі жахи, у порівнянні з якими «пацифікації» Ієремії Вишневецького – дитячі забавки в пісочниці, але якщо не думаєш про те, що завтра, що буде з економікою, освітою, державним будівництвом, правом, громадянськими свободами, зрештою з військом – який взагалі сенс затівати дорослі ігри?
До речі, щодо війська. Ось вам приклад «державницького мислення» Богдана Хмельницького, який направду можна вважати «українським класичним». Після Переяславської ради козацький реєстр – тепер уже «царскаго пресветлаго величества» - був роздутий до 60 тисяч (для порівняння: за умовами Зборівської угоди, він мав становити 40 тисяч, за Білоцерківською угодою – вдвічі менше). Згідно з умовами договору з Москвою, фінансування цього війська брала на себе виключно українська сторона. І тут з’ясовується, що платити всій цій братії, значною мірою знову ж таки «покозаченій», виявляється нічим. При щорічному доході казни Хмельницького в 600 тисяч польських злотих (таку цифру наводить Тетяна Таїрова-Яковлева, посилаючись на підрахунки українського історика Івана Крип’якевича) сума на оплату реєстру мала сягати 2 млн польських злотих – таким чином, платня козакам з’їдала більш ніж три доходних частини річного бюджету! Мало того: гетьман несподівано пропонує «союзничкам»… доходи від оренд. А оренди млинів і шинків давали на той час половину прибутку української казни – і без того куцої.
Така от нічим не пояснювана щедрість нашого національного героя на тлі різкого просідання бюджету української автономії…
Виглядає на те, що Богдан Хмельницький, плануючи статті договору з Московією, не рачив подбати, хто ж саме має нести на собі фінансовий тягар такого незвично великого для України війська. А може просто не хотів про це думати (Пам’ятаєте у Маргарет Мітчел? – «Я подумаю про це завтра»), бо ж тепер ледь не кожен «покозачений» хлоп про податки і повинності взагалі чути не хотів – без різниці чи на нове українське військо, чи на казну його царської величності (до речі, до 1722 року, коли царем Петром була утворена Малоросійська колегія, Москва не отримувала з України жодної копійки). Тож годі дивуватися, що це лише заохочувало грабунки обивателів і монастирів з боку неоплачених «визволителів», без розбору етнічної чи конфесійної належності.
Коли ведеш війну, завжди треба думати про те, що буде після перемоги. Бо власне війна ведеться не стільки для перемоги (хоча і без неї ніяк), скільки заради того, що має бути ПІСЛЯ неї. Що ж натомість?
В економіці – банальний перерозподіл власності. Замість латифундій князів і магнатів постали латифундії старшинські. Панщина не була скасована – лише дещо послабшала, натомість змінилися пани. Ото й усе.
Політична система нового територіально-адміністративного утворення являла собою оригінальну суміш козацького звичаєвого права, полкового адміністративного поділу, що зародився в середовищі реєстрового козацтва і (за словами Наталі Яковенко) фактично копіював інститут староств Речі Посполитої; при цьому продовжували діяти норми Литовського статуту. Права і привілеї торкалися лише українського «політичного народу» – козацтва і присталої до нього шляхти; хлопи і навіть міщани, так само як і в Речі Посполитій, як рівні не трактувалися (це при тому, що ті ж міщани були одним із основних джерел поповнення козацтва). Однак навіть у такої форми адміністративного устрою була перевага у порівнянні із Запорозькою Січчю, яка взагалі не визнавала будь-якої верховної влади і тим немало попсувала крові всім подальшим після Богдана Хмельницького гетьманам, включно з Іваном Мазепою (про це пізніше).
Прориву в науці й освіті не сталося – населення в більшості своїй залишалося масово неграмотним. Написані в захваті рядки архідиякона Павла Алепського про нібито повальну грамотність українського простолюду, на котрі так люблять посилатися наші «почвєнніки» – скоріше наслідок побіжного, поверхового погляду подорожнього, який перебував у «козацькому краї» проїздом і не мав часу на докладніше вивчення чи бодай ретельніше спостереження стану речей. Згадуване в архідияконських нотатках правильне переказування українськими дітьми молитов і інших релігійних текстів були, як видається, наслідком не стільки систематичної освіти, скільки частого відвідування ними церкви, де ці тексти постійно повторювалися, так що не хочеш, а все одно запам’ятаєш. Школи таки справді існували, але їх було занадто мало, в них училися переважно старшинські, шляхетські і козацькі діти, а хлопам грамотність взагалі була ні до чого; все, що від них вимагалося – орати землю, порати худобу і не ставити зайвих запитань.
Та й взагалі, церковні проповіді – кепський замінник нормальної освіти, бодай церковно-приходської.
Освітні ж заклади, відкриті ще Петром Могилою, як, наприклад, Києво-Могилянська колегія, не розвивалися – принаймні до часів Івана Мазепи. Це й не дивно, оскільки контакт з «латинськими єресями», завдяки котрим власне митрополиту Могилі і вдавалося рятувати православне шкільництво і взагалі православ’я в Речі Посполитій від остаточної деградації, був припинений українськими релігійними фундаменталістами від козацтва. І хоча за Мазепи був зроблений істотний прорив у викладанні в Могилянці (за його часів там викладали навіть фізику), хоча вплив мазепинських часів зберігався настільки, що великий російський вчений Михайло Ломоносов, котрий там учився, ще встиг застати її далеко не в найгіршому стані, але ані українського Коперника, ані українського Гевеліуша, не кажучи вже про Ньютона чи Лейбніца, звідти так і не вийшло. Григорій Сковорода, котрий спромігся створити власну оригінальну філософську систему – то радше виняток, котрий лише підтверджує правило.
І таке становище зберігалося до самої ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі. Організація ж масового навчання на більш «продвинутому» рівні (з ґрунтовним вивченням точних і природничих наук), в тому числі, масове відкриття гімназій і університетів почалося лише в ХІХ столітті, за Російської імперії. Це однак мало і зворотній бік – русифікацію залишків української еліти.
На ще одну обставину мало люблять звертати увагу наші історики: ледь не з самих перших років існування «козацької держави» в ній оселилася корупція. Українська старшина за хабарі залюбки видавала право панам, вигнаним з маєтків під час «ребелії» в 1648 році, повертатися до своїх маєтків і навертати хлопів до «звиклого послушенства». «Подарунки» робив навіть гордий Ієремія Вишневецький. «Форменно торгували цим визволеним народом, і це дуже дратувало людність», - обурювався видатний український історик Михайло Грушевський, наводячи ці факти.
Що ж до зовнішньої політики, то, як бачиться, основною помилкою українського гетьмана є те, що, замість політики поступових, хай невеликих, але успіхів, Хмельницький, не маючи ані відповідного досвіду, ані зв’язків, ані освіти, ані, зрештою, статусу, обрав дипломатичні комбінації, логіку яких і по сьогодні важко зрозуміти.
Приміром, породичався з великим гетьманом литовським Янушем Радзівілом (1612-1655) через свого сина Тимофія, оженивши його з Росандою – рідною сестрою Радзівілової дружини Марії. Обидві були доньками молдавського господаря Василя Лупула. У такий спосіб український гетьман сподівався зрівнятися з найвпливовішим на той час литовським родом і, як вважають наші історики, започаткувати для України монархічну лінію.
Насправді ж, як бачиться – згаяв дорогоцінні час і зусилля цим нікому не потрібним шлюбом.
Річ, на наш погляд, не лише в тому, що литовський гетьман за статусом апріорі був вищий – його предки отримали князівський титул від цісарів Священної Римської Імперії; Хмельницькі ж були за походженням дрібні шляхтичі (Іржи з Подебрад (1420-1471), який з простого шляхтича вийшов на чеського короля – це настільки рідкісний виняток, що мабуть має з’явитись окреме порівняльне дослідження, чому у Іржи вийшло, а у Хмельницького – ні). Найголовніше, що Радзівіл, вдаючись до слів персонажу одного популярного радянського фільму, «сам похотел царствовати и всем владети». І якщо Богдан Хмельницький прагнув лише «вибити з лядської неволі весь народ руський», то плани Януша Радзівіла були масштабніші…
Ще в молодості, в 1636 році, на зустрічі короля Владислава IV з сенаторами в Вільні, Януш кинув монархові в очі: «Настане час, що пани-поляки до дверей не потраплять – через вікна їх викидатимемо» (явний натяк з боку князя-протестанта на події в Чехії, які мали місце в 1618 році, коли католицькі намісники Габсбургів були викинуті міщанами-протестантами з вікон Празького Граду). Поступово у князя визріла ідея виходу Литви зі складу Речі Посполитої. А хто зна, чи не йшлося Радзівіллові про реанімацію ідеї Литовсько-Руського королівства, котру за двісті з гаком років до того не вдалося втілити великому князю литовському Вітовту (1350-1430). Тоді питання з коронацією від імператора Священної Римської імперії було вирішене, але поляки викрали корону, котру йому вже везли з Нюрнберга; доки вирішувалося питання про виготовлення нової корони, старий Вітовт помер. А до складу Литовсько-Руської держави Вітовта свого часу входила і підбита пізніше козацькою шаблею територія (себто згадувані нами раніше Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства), і Волинь з Поділлям, і Вільно, і Білорусія, і Жмудь, і Київ. Відтак Хмельницькі – старший і молодший – зі своїм родичанням і своїми апетитами просто плуталися у великого гетьмана литовського під ногами.
Апетити Хмельницького в підсумку зіпсували йому стосунки і з потенційними шведськими союзниками, і з московськими сеньйорами. В 1655 році, на початку «шведського потопу», королівський двір Карла Густава провадив переговори з Військом Запорозьким про союзницькі відносини. Наприкінці літа була, здавалося б, досягнута попередня домовленість. Проте каменем спотикання стали правобережні і західні руські землі, а також східні польські, куди доходили козацькі війська. На них розраховували після планованого розподілу Речі Посполитої і український гетьман, і Шведське королівство. Претендувала однак на ці землі й Москва, із якою в союзі на той час воювало Військо Запорозьке проти Речі Посполитої. Причому козаків було трактовано не як союзників, а як підданих, котрі виборюють ці території не для себе, а для «царского пресветлого величества». Відтак Хмельницький мав більш ніж досить можливостей, аби переконатися, що бути «під високою государевою рукою» – це перетворитися з союзника на звиклого підданого. Навіть у тодішніх московських документах українського гетьмана звали вже «Богдашкою» – відповідно до традицій московської «політичної культури», де навіть нащадки Рюриковичів іменували себе царськими холопами перед боярами Романовими на троні.
Проблема була ще й у тому, що з початком шведського нашестя серед тих, хто присягнули Карлу Густаву, були шляхтичі облюбованих українським гетьманом Люблінського, Белзького, Руського воєводств, і навіть Волинського і Київського (гаразд, принаймні останнє Хмельницький мав усі підстави вважати своїм, згідно зі Зборовським і Білоцерківським пактами – за «правом меча»). Саме у короля Швеції та шляхта – і, до речі, не стільки польська, скільки руська й литовська – сподівалася знайти захист і від козаків, і від московитів – чого не зміг забезпечити король Речі Посполитої Ян Казимир. Чи були би вони лояльними стосовно української автономії?
Питання це видається авторові риторичним.
Політика, як відомо – мистецтво можливого. Амбіції амбіціями, але не можеш узяти своє (чи те, що вважаєш своїм) зараз – відклади на потім, щоб згодом повернутися до того. Поляки, приміром, чекали на повернення деяких своїх одвічних територій не те що роками – сотні років (йдеться про «відзискані землі»). Та Хмельницький вирішив вочевидь отримати від Швеції все і одразу. Пошукати, так би мовити, добра від добра. І продовжував наполягати на своєму праві на згадані воєводства, не розрахувавши власного статусу – хто був, зрештою, Карл Густав і хто він. При цьому український гетьман так і не виконав – ані тоді, ані пізніше – головну умову шведів: звільнитися від шкідливих для Швеції зв’язків. А таким зв’язком уважався альянс України з Москвою.
В підсумку домовитися не вдалося. Крім усього іншого, далися взнаки тогочасні військові успіхи Карла Густава у завоюванні Речі Посполитої – отож шведський монарх вирішив, що може вповні обійтися без занадто вередливих союзників, котрі, як мало йому видаватися, й самі не розуміли, чого хотіли. Як писав Михайло Грушевський,
Шведський король підбивав останки Польщі, як здавалося – цілком успішно і тривко, і в міру того як «спільного ворога» ставало все менше, тим менше лишалося спільного ґрунту для кооперації з козаками. А спілкування козаків з Москвою, відбирання присяг на московського царя і руїнні рейди з участю московського війська все менше лишали місця для толерування козацьких планів.
Щоправда, в жовтні 1656 року Карл-Густав запропонував козаччині протекторат. «В таких інтенціях треба козаків намовляти, щоб вони утворили цілком самостійну державу від нікого незалежну, в союзі з шведським королем і під його протекцією», – йшлося в тодішніх королівських інструкціях до шведських послів в Україну. Цього разу король, за оцінкою Михайла Грушевського, «… весь час старався мати неприятелів козацтва своїми неприятелями, а приятелів-своїми приятелями». Від козаків вимагалося: знову ж таки звільнитися від усіх міжнародних зв’язків, які могли би нашкодити Швеції; підтримувати короля військовою силою, хоча й не за плату, але за здобич («утримувати себе збройно») – що, в принципі, цілком вписувалося в козацькі традиції (підживлювані, слід розуміти, хронічними неплатежами з королівської казни з часів Сигізмунда ІІІ, а пізніше – зі скарбу Війська Запорозького). Крім того, не починати на власну руку воєн і не вести за спиною короля переговорів і перемир’я з його ворогами. Король брав на себе зобов’язання: підтримувати козаків проти їхніх неприятелів, сприяти вільній торгівлі між Україною і Швецією, дозволити вільно вести дипломатичні зносини з краями, що лежать між двома країнами, проводити з Україною спільну політику стосовно Москви і Речі Посполитої.
Щодо політичного майбутнього України, то тут було запропоновано кілька варіантів на вибір. Перший: король дає волю Україні, підбивши під себе за допомогою козаків Річ Посполиту. Другий: якщо Річ Посполиту завоювати не вдається, король робить все, аби домогтися у Варшави незалежності для України. Третій: якщо Україна все ж таки захоче залишитися в складі Речі Посполитої, шведський король має домогтися для козаків найвигідніших умов їхнього подальшого перебування в Польсько-Литовсько-Руській державі.
Найцікавіше, що король навіть натякав на те, що навіть якщо Хмельницький висловить бажання приєднати до володінь Війська Запорозького якісь іще руські землі, то, мовляв, нема нічого неможливого.
Щоправда, у шведського протекторату була і своя ціна: Карл Густав вимагав для себе територію над Дніпром, де він міг би ставити фортеці – під приводом захисту від татар.
Все б нічого, якби не та обставина, що король Карл похопився досить пізно – коли протягом 1656 року Річ Посполита завдала шведам кілька істотних поразок. Невідомо, чи пішов би він в іншому разі на поступки – підкріпити які однак йому було все одно нічим.
Прагнення українського гетьмана, говорячи сучасною мовою, «тримати всі опції відкритими» насправді виявилися більше схожими на спробу всістися одним задом на кількох возах, що йдуть у різних напрямках.
Хай там як, будь-який протекторат – більше чи менше, але зло, бо передбачає часткову політичну залежність, а протектор завжди може дозволити собі «покласти ноги на стіл» протегованого. Але якщо вже обирати зло – то, безумовно, менше. Хмельницький проте так і не зміг зробити вибору. Натомість кидався то до Туреччини, то до Семигорода, то до Москви, то знову до Речі Посполитої, то до Швеції. Суперечлива тактика, як правило – свідоцтво відсутності стратегічного бачення обраного шляху. Це правило є дійсним однаково і для бізнесу, і для політики…
Зрештою, договір про шведський протекторат (так звана «Корсунська угода») був укладений. Сталося це в жовтні 1657 року – вже після смерті Богдана Хмельницького. Цікаво, що цього разу Карл Густав визнав кордони України «не тільки до Вісли, але й до границь Пруссії». Це, якщо за сучасними мірками, десь включно з сучасним Вармінсько-Мазурським воєводством; за іронією долі, саме туди було виселено чимало українців під час операції «Вісла»…
До логічного завершення справу з Корсунською угодою довели наступники покійного гетьмана – Іван Виговський і Юрій Немирич. Але знову ж таки угода ця була укладена вже тоді, коли Річ Посполита досягла помітних успіхів у боротьбі проти шведського панування і король Карл Густав хапався за будь-яку можливість, хай і примарну, аби переламати ситуацію на свою користь. Гарантіям його і обіцянкам була вже тоді гріш ціна. З таким же успіхом він міг, за прикладом пана Заглоби з Сенкевичевого «Потопу», подарувати наступникам Хмельницького Нідерланди.
Полемізуючи з В’ячеславом Липинським, котрий вбачав у діяльності Богдана Хмельницького майстер-план побудови національної держави, Михайло Грушевський писав:
Насамперед, оця сама теза, поставлена вище — одноцільний політичний план в Хмельниччині. Скільки-небудь уважний і об'єктивний перегляд подій Хмельниччини промовляє проти неї.
І далі:
В суперечних борсаннях українського уряду трудно вхопити яку-небудь тактичну лінію. В цих скоках з одної орієнтації в другу я власне бачу доказ того, що Богдан досить легко підпадав впливам близьких людей; в цій затяжній кризі спиралися суперечні гадки різних близьких йому людей і він давав себе вести то в один бік, то в другий. Я думаю, що був тільки один пункт, на котрім він не давав себе збити з орієнтації, яку йому давала його інтуїція — там де панував інстинкт самозаховання (Самозбереження – Ю. Р.) — себто заховання своєї влади. Тут Богдан був безоглядний і рішучий і не піддавався нікому.
Додати можна хіба що думку Наталі Яковенко, яка оцінювала дипломатування Хмельницького таким чином:
Кожний із його дипломатичних ходів зрештою переріс у братовбивчу війну між прихильниками полярних зовнішньополітичних орієнтацій.
Дозволимо собі висловити і власну скромну думку: кінцевим і то довготривалим наслідком гетьманування чигиринського сотника, його хаотичної внутрішньої і зовнішньої політики стала банальна зміна українцями підданства королю Речі Посполитої на холопство «царского пресветлого величества». Як зрештою і всієї «національно-визвольної війни українського народу».
* * *
Згадана вище «Корсунська угода», хоча й по праву може іменуватися мертвонародженою дитиною «українсько-шведської дружби», нам цікава власне заради лише однієї деталі. Крім традиційних сентенцій про політичну і військову взаємодію, в ньому йшлося про двосторонню безмитну торгівлю (тут варто згадати, як ми зараз домагаємося від ЄС договору про зону вільної торгівлі. – Ю.Р.), а ще містився один цікавий пункт (далі – цитування за М. Грушевським):
Скільки потрібно буде війську Запорізькому зібрати і найняти на свою потребу офіцерів і вояків, також майстрів і ремісників в королівстві і в землях короля, він то йому дозволить (Посилання).
В цьому пункті для нас цікавою є згадка про «майстрів і ремісників» – за життя Богдана Хмельницького в ході українсько-шведських переговорів про них не йшлося. Українські дипломати, які подорожували до Швеції, не могли не помітити, наскільки ця країна випереджала в технічному і культурному відношенні ту ж Річ Посполиту, від якої вони не так давно з боєм відірвалися. При бажанні у згаданому пункті Корсунської угоди можна побачити бажання дуумвірату Виговського-Немирича проводити, як би зараз сказали, інноваційну політику в господарській сфері. Не знаю, чи має право на існування така точка зору з погляду професійних істориків. Але автор цих рядків сприймає даний пункт Корсунського договору як прагнення тодішніх українських державних мужів дивитися в далеку перспективу, думати про технічне і економічне облаштування краю. Цього не було у Богдана Хмельницького.
Проте у Швеції на той момент з’явилися більш серйозні проблеми – війна з Данією, невдачі у Польщі. Королю Карлу Густаву було просто не до України. Корсунська угода так і залишилася на папері.
За таких умов Виговським і Немиричем був розроблений проект Великого Князівства Руського. Територіально він обіймав Київське, Чернігівське, Браславське воєводства, а також частково Волинське і Подільське. Прототипом його вчені вважають або Київську Русь, або Велике Князівство Руське князя Свидригайла Ольгердовича, яке було проголошене за часів громадянських воєн першої половини XV ст. у Литовсько-Руській державі і проіснувало формально не більше двох років.
Що ж до Великого Князівства Руського, проект якого пропонували Виговський і Немирич, згідно з їхнім баченням, це утворення хоча й мало бути складовою частиною Речі Посполитої, але на конфедеративних засадах. У Князівства мали бути власні парламент (Національні збори), судова влада, фінансова система включно з власною монетою, військо. При цьому Києво-Могилянській колегії мав бути наданий статус академії (що, до речі, й було зроблено в останні роки правління короля Яна Казимира) і передбачалося заснування ще одного університету. Надалі українцям надавалося право засновувати навчальні заклади – гімназії та академії. Проголошувалися важливі громадянські свободи – віросповідання і друку. Можливо, це знову ж таки викличе заперечення фахівців, але автор цих рядків ризикне висловити наступну думку: якщо вже говорити про «першу українську конституцію» (точніше, конституційний акт – бо це дещо різні речі), то стали такою саме Гадяцькі пакти від 16 вересня 1658 року – за півстоліття до «Договорів і постанов» мазепинця Пилипа Орлика.
Гадяцькі пакти потім вивчали наближені Мазепи, коли вирішили разом із ним переходити під протекторат Карла ХІІ.
І, до речі, їм наздвичайно співзвучна візія Юзефа Пілсудського (1867-1935) майбутнього співіснування Польщі, Литви, Білорусії і України як конфедерації незалежних держав на просторі історичної Речі Посполитої…
Виговський і Немирич виявилися людьми, які набагато випереджали свій час і своє оточення. Наведені вище основні положення Корсунського і Гадяцького трактатів – свідчення того, що у цих двох, на відміну від Хмельницького, було бачення устрою майбутньої держави, здатність мислити перспективами і наперед.
Юрій Немирич, нагадаємо, був випускником Сорбонни і магістром права – єдиний чоловік з вищою освітою (до того ж – юридичною) в усій тодішній українській еліті! Та таких людей треба було не те що берегти, як око в голові – пил з них здувати по святах! Але «народ», скерований суперниками Виговського, вирішив, що бути занадто розумним – це, виявляється, «запродати Україну ляхам».
Переяславський полковник Тимофій Цицюра підняв бунт проти Виговського і за допомогою двох свояків покійного Хмельницького – Василя Золотаренка і Якима Сомка – запросив до України московські полки. Результат відомий: Немирича вбили люди Цицюри під Свидовцем (нині село в Чернігівській області), Виговський зрікся булави, а пізніше з наказу гетьмана Павла Тетері був розстріляний. Велике князівство Руське проіснувало близько півроку. Хай навіть враховуючи те, що сейм Речі Посполитої ратифікував цей проект в урізаному, «автономістському» вигляді, обмеживши простір для зовнішньополітичних ініціатив Князівства і не дозволивши йому карбувати власну монету.
Нами бачиться тут не лише політична інтрига, а дещо більше. Йдеться про войовничий антиінтелектуалізм тодішнього «українства», яке тоді бажало (так само, як і багато хто зараз) простих, сьогочасних і зрозумілих рішень. Все це прекрасно використав Іван Брюховецький, аби прийти до влади. Брюховецький вміло підігрівав неприязнь козацької сіроми до суперників, видаючи себе за «свого хлопця», а суперників – як панів, котрі залили собі сала за шкіру. Зрештою й він став жертвою тієї ж самої козацької черні. Тільки цього разу вона була на боці його наступника – Петра Дорошенка.
То був період, відомий в українській історіографії, як Руїна – головне, що принесла українцям у XVII столітті Одвічна Стихія, уособленням якої стала знову ж таки «національно-визвольна війна українського народу».
А ще – прискорену і масову полонізацію руської шляхти, що виявилася розірваною між Україною (а фактично – Росією, під котрою Україна опинилася) і Річчю Посполитою. Культурно-мовна і церковна асиміляція руських утікачів углиб коронних земель була, крім усього іншого, своєрідною захисною реакцією тих, хто мав, але втратив в Україні все, проти неприємних спогадів і пережитих драм. Саме Хмельниччина поклала початок масової полонізації нашої середньої і дрібної шляхти по правому берегу Дніпра і далі на захід. Те, чого не могли зробити єзуїтські колегії від Львова до Переяслава, що натомість приписували їм історики-«традиціоналісти», зробили (причому значно швидше і краще) козацька «ребелія» 1648 року і подальша «Руїна».
Полонізація також була певною мірою засобом захисту від хаотичного способу життя і правління, силою нав’язаного козацтвом руським підданим Речі Посполитої – шляхтичам, міщанам, духовенству тощо. Сумніваюся, до речі, що всі вони так аж прагнули «національно-визволятися» – досить почитати в тодішніх актових книгах їхні численні скарги руських обивателів на погромників 1648 року. Частина з них наведена в «Чтениях исторического общества Нестора-летописца». Писані ці документи, до речі, «письмом руським», котрому не було жодної дискримінації в «довоєнній» Речі Посполитій – наступила вона лише після смерті короля Яна Собєського (1696 р.).
Звичайно, нема сенсу заперечувати підтримку Хмельниччини з боку руської православної шляхти і міщанства – і то не найгірших їхніх представників. Але зовсім не через бажання «здобути Українську державу, або загинути у боротьбі за неї». Все було значно банальніше і простіше. Вони, як зазначає польський історик Анджей Сулима-Камінський, насамперед прагнули вповні користуватися тими правами, які мали польські обивателі Речі Посполитої і звільнитися в такий спосіб від тиску як своєї рідної литовсько-руської магнатерії, так і прийшлої польської, яка після Люблінської унії (1569) поволі осідала на руських землях. Це єдине, що їх тримало разом із козацтвом, котрому, в свою чергу, йшлося про повернення відібраної самоуправи і привілеїв. Більше, за великим рахунком, нічого. Але, опинившись у нових для себе умовах, зіткнувшись із усіма принадами української непередбачуваності – управлінським бардаком, гризнею за владу, корупцією, з представниками нової влади, котрі, як визначив гадяцький полковник Григорій Грабянка, «з голоти ставши на началах, иміли всігда на мислі разграбленіє», просто з численними місцевими «покозаченими» бандюками, ці «бувші люди Речі Посполитої» (за висловом М. Грушевського) мусили робити вибір між Україною (а фактично – Московією) і рештками своєї колишньої батьківщини. Що власне і сталося. Наприкінці XVII – на початку XVIII століття на Правобережжі, як зазначає Наталя Яковенко,
шляхта, яка ще недавно спільно з козаками боролася за незалежність, опинившись перед дилемою «Росія чи Польща», масово обрала звичний для себе польський світ, інтегруючись у нього тим швидше, чим агресивнішою ставала політика Російської імперії щодо Речі Посполитої.
Як там у Висоцького: «А там на четверть бывший наш народ»…
Хай навіть той «звичний польський світ» був до неможливості забюрократизований і водночас анархічний, з його недолугим liberum veto і з громіздкою судовою системою, яка далеко не вповні гарантувала захист прав і вольностей, де право нерідко підмінялося збройними «наїздами» – але більш для них зрозумілий, більш сталий (чи то ілюзорно сталий). Що ж до Лівобережжя – то за умов куцої автономії і поступового наступу на українські права і вольності після смерті Івана Мазепи ліквідація Гетьманщини і Січі й перехід козацько-шляхетської верхівки в російське дворянство виявилися лише справою часу.
А от хто показав себе якнайкраще в ролі «керівної і спрямовуючої сили» українського Духу Одвічної Стихії – так це «матінка-імператриця» Катерина ІІ. Прагнучи розвалити Річ Посполиту, вона підтримувала гайдамаччину, а потім, коли справа була зроблена, частково «здала» гайдамаків упокореному Станіславу Понятовському (колишньому коханцю, котрий з її подачі обійняв трон Речі Посполитої), частково розправилася з ними сама. Народні месники, які не мали (і не могли мати) власного плану побудови «України без панів», бо їм ішлося лише про помсту тим же панам, виявилися для Росії сліпим знаряддям, і то одноразового використання.
А потім дійшла черга і до Гетьманщини, і до Січі. І до Речі Посполитої…
