Чоловік, який продавав імена
Раптом антинаркотичний фестиваль
Ірина Дементьєва Отримала освіту в ЛНУ ім. Франка. Філолог. Критик. За фахом літературний редактор. Пишу зі шкільних років. Публікувалася в часописах "Привітання життя 2000-2002", "Четвер" (2003, 2008), антології "100 молодих авторів України" (2006), альманахах: "Торба" (2001), "Digital Романтизм (версія 2, 2007)" "Вакації-2" (2007); у форумному "Третій міжнародний літфест" (2008), "Карамболь" (2008), журналах "СТЫХ" № 23 (2007), "Золота доба" (липень 2007),"Нова проза" (т.10) 2008)), "Склянка часу" № 46, 49 (2008, 2009), "Березіль" (№ 9/10, 2008), "Мистецькі ґрані" (№ 2, 5, 6, 2009), "Кур’єр Кривбасу" № 232/233 (2009), "Отражение" (№ 2, 2009), "DzeRkaLo" (№ 1, 2009), мережевий журнал "Захід-Схід" № 5, 7, 8 (2008, 2009), а також у періодиці (усіх публікацій неможливо відстежити). Готувала спільно з Володимиром Вакуленко-К. до друку альманах "Ізюмська гора" (2007). Брала участь у поетичних акціях: «БіобарДикада» (Львів, 2002, 2003), «Ніч при свічках» (Львів, 2002), «Паралелі» (Львів, 2002), «15 хвилин слави» (Львів, 2005), «Тайм АУТора» (Київ, 2005), «Мандрівний КТМ» (Харків, Київ, Львів – 2005, 2006, 2007), «Неосфера» (Київ, 2006-2007), «21» (Київ, 2007), «Кефір» (Львів, 2007), «НаЛІТ» (Львів, 2006 та 2007), «Фестиваль мами і дитини» (Львів, 2009), та ін. Лауреат конкурсу «Поетичні майстерні» (2000, 2001). Спільно з Володимиром Вакуленком-К. виступила на творчому вечері в Ізюмі (2006) і презетувала видання «Ізюмська гора» (Ізюм, 2007). Натхненник і співавтор кількох літературних проектів ("Четвер-Готика" (2008), "Митниця" (2008)). Лауреат III(2009) та IV(2006) премій видавництва "Смолоскип" та диплому "Культреванш", а також інших локальних премій.
Сидів він погожого весняного ранку в кав’ярні за столиком, курив цигарку і думав, що б то іще продати. Бо ж зовсім ні з чого жити. П’ять п’ятдесят витратив на цигарки, і все. Чекав Ділового Партнера. Як і щоранку. Тільки тепер у нього була майже стовідсоткова певність, що угода скріпиться. Бо ніхто не має вибору.
Він пошкодував, що не запасся двома-трьома псевдонімами. Було б легше. «Повір, дійсно останнє віддаю…»
Зайшов Діловий Партнер. Вони поручкались, Партнер сів, замовив собі коньяк і розкрив товсту папку з документами.
- То скільки ви пропонуєте? – почав продавець.
- Стільки-то.
- Це трохи замало як на таке ім’я.
- Чому? Сума пристойна.
- Я ним уже п’ять років користуюся. І ніде не пролажав, жодної плямки на репутації. Саме те, що вам треба. Беріг, можна сказати, на чорний день.
- Та я знаю. Ми перевіряли особисту інформацію на це ім’я. Це ж ваше справжнє ім’я, наскільки можу судити?
- Звичайно.
- Ну що ж… що я вам можу сказати? Ім’я доволі відоме, добре засвічене… Одразу викликає інтерес. Позитивний образ, так би мовити. Ви добре постаралися, щоб його розкрутити. Хороше ім’я. Добре, як люди кажуть. Дивно, чому з таким ім’ям не можна знайти пристойну роботу?
- Ви думаєте, я не пробував? Хіба на доброму імені аж стільки залежить, зрештою? Таким, як ви – само собою. Але на співбесіді якось більше дивляться на інші речі. У мене специфічна сфера праці. Усі місця в ній зайняті.
- Ой, ви таке говорите, - підсміхнувся Партнер. «Половина робочих місць не пустує завдяки нам. Якби там працювали справжні люди, ми не мали б сенсу існувати. Роботодавцям це вигідно. Імена грошей не вимагають. Вони собі імена, та й годі. А сіра маса, яка виконує роботу за імена, навіть не знає, яка у неї мала б бути фактична зарплатня. Їй ніколи виходити з тіні й з’ясовувати високі матерії. І тому ми процвітаємо. Ну, за процвітання!» Партнер замовив іще коньяк. – Вам, може, чогось теж?
- Ні, дякую. – Партнер схвально усміхнувся і ще раз обмацав очима обличчя продавця. Нібито негусто особливих прикмет, це добре.
- Отож, до діла. Тут договір на передачу імені. Прогляньте умови: вони вас задовольняють? Щоб потім не було претензій.
Чоловік пробігся аркушем згори донизу й хмикнув. Партнер насторожено відставив келих і щось було хотів пояснити.
- Ні, умови нормальні. Я нічого не кажу.
- Вам відомо, що подальше використання вами цього імені буде відстежуватися і загрожує великим штрафом?
- Я ознайомився, дякую. Де підписатися? – Чоловік узяв ручку і на мить завагався. – А не можна б усе-таки побільше?
- Отут. І ще отут.
Продавець зітхнув і підписав документ у потрібних місцях. Прощально подивився на розчерк пера.
- Дехто й за менше погоджується, - почав виправдовуватися Партнер. – Ви ж не думайте… У нас, як і в усіх, криза. Ми й так вам надвишку зробили, бо розуміємо ваше становище… Та й, окрім усього, товар пропонуєте відмінний, це ж не те що якесь ім’я з вулиці підчепити.
Чоловік без слова взяв відраховану готівку, відклав одну купюру, решту засунув до наплічника.
- Ну… то… зустрінемось, - невідомо навіщо пообіцяв знічений Діловий Партнер, поклав свій примірник угоди в папку, закрив її, розрахувався за випивку, подав руку і вишмигнув із кав’ярні. Чоловік теж підвівся, віддав кредит за каву, почав складати в наплічник пожитки: ручку, кілька паперів, товстий записник, копію угоди.
Забіг молодий юнак, з вигляду студент.
- О, привіт! – Він кинув мимолітний погляд у спину Ділового Партнера, що віддалялася. І осікся.
- Здрастуй, Михайле. Знаєш, я тільки-но знову себе продав.
- Що, так притисло?
- Капець просто. Може, це й на ліпше. Треба починати нове життя. Засидівсь я тут.
- І що тепер?
- Та от думаю…
- Скільки заробив, якщо не секрет?
- Ай… Скільки там можна заробити на імені? От, як завжди.
- Ти знаєш, я подумую своє продати.
- Тобі ще рано. Спробуй якось по-чесному вийти в люди, ну, не вийде до тридцяти – тоді вже не знаю.
- Ясно. Кави поп’ємо?
- Я власне вже йшов. Квитки треба купити на потяг, їду до К…
- Ага. Скучатимемо… Коли там вертаєшся?
- Невідомо ще. От як-небудь закріплюсь, тоді побачимо.
- А писати тобі куди? І взагалі, як із тобою зв’язатися?
- Я дзвякну з нової картки по приїзді. Вигадаю якогось бота, дам тобі знати. На старий профіль не пиши, його заблокують, і пошта моя вже не діятиме. Я тобі сам напишу, домовились?
- Тільки не забудь. Щасти тобі.
- Бувай.
«Блін, та коли ж тому всьому буде край? – думав чоловік, виходячи на вулицю. – П’ятдесят третє ім’я продаю. Стільки праці вкладено, і знов починати все спочатку… Хоч би вже продавав, як сорок восьмого разу, ім’я скандаліста і гультіпаки, то не так шкода було б. А то – щойно жити по-людськи почав, і тут ця біда… Десь податкової на вас усіх нема, посередників чортових. Постійно імена для них створюй. А що в перспективі? Тільки безконечне роздроблення особистості…»
Хтось гукнув його з того боку вулиці. Він проігнорував.
Раптом антинаркотичний фестиваль
Ось моє робоче місце. І я за ним у заниклій учнівській позі: сидячи прямо, руки на лакованій поверхні стола по лікоть, передпліччя на аркуші, пальці разом, у правій руці червона гелева ручка, схрещені ноги під стільцем, голова зігнута. Чорт, думала, що ніколи сюди не повернуся. Що мене вимете на задвірки вокзалів, у циганський табір, у підвал чи підворіття, де я ночуватиму в купі старих газет; у мансарду чи в побутівку гуртожитку, де закину собі зашморг на шию, - що завгодно, але не повернення до цієї Флатландії. Полягає вона в такому: мандруй стрічкою літер і недрукованих знаків зліва направо, і знов, перекидаючись на початок наступного рядка, зліва направо, спотикайся на чужих помилках, спиняйся, аналізуй, доводь до божеської досконалості. Щоб ні сучечка на рівній для ока, наче лакованій, поверхні. Викреслений зворот, недоставлена кома, пропущена літера, незакрита дужка, повторення масла масляного, поставити пробіл, зробити логічний відступ у формі абзацу. Сортуй помилки, знаходячи в тому особливий вид покликання, недотворче недотворений. Яке право має виправляти чужі помилки людина, так безнадійно байдужа до своїх власних?..
Тоді, на початку осені, по мене зайшли, бо я не знала достеменно, де ми будемо засідати. Пашко привів мене в мансарду старого будинку, який досконало замаскувався в трухлявих барокових і сецесійних хащах центру. Коли вагоме шукають на околицях, воно завжди знаходиться в центрі. Саме тому менти ні сном ні духом не відали про цю райську місцину під скляним дахом сходового майданчика, оранжерею, чимось кумедно схожу на старосвітський парник із брудним басейном посередині. Басейн позеленів од старості й – як я, за дурною звичкою без окулярів, потім помітила – чомусь був розграфлений металевими каркасними рамами на рівні квадрати. По краях приміщення стояли вазони й розсадні ящики з буйним зіллям, що набирало сил і множилось, як у раю. Власники цієї невеликої, але прибуткової плантації були на свій манір благородними людьми. Екстракт забуття вони могли відпустити для благого діла задарма, як от сьогодні, з нагоди Пашкового дня народження.
Ми небагато випили. Щось там трохи солодкого до нудоти якогось хваленого заморського чи то вина, чи то лікеру – та кілька пляшок портвейну. Далі за планом ішов власне план, тож ми вийшли з мансарди під скляний дах, у парник. У рай чи в астрал. Урочисто роздали самокрутки. Мої останні хвилини невблаганно відлічувались, а я про те й не здогадувалася, як не здогадується майже кожна нормальна людина в розквіті сил після плідного трудового дня, помірно задоволена собою та ще й підохочена, а до того ж у класному товаристві. Ми неквапом курили, декого вже й пробивало на умняк чи на ха-ха, залежно від психічної конституції. Я неуважно тримала в руці цурпалок самокрутки і дивилася крізь закіптюжену скляну стелю в біле й нудне переддощове небо, яке загрожувало потопом, судним днем і вилученням мене з соціальної стратифікації через ескапістські вибрики, але в даний момент мені нікуди було поспішати й ні про що думати, взагалі в житті велика дурість чогось прагнути, окрім недії, краще смакувати тягучу цукерку часу, акуратно розліплюючи її між зубами. Тому, коли мене покликали, післясмак часу ще застряг у моєму роті десь між піднебінням і справжньою твердою цукеркою – здається, м’ятною, – і дві такі самі я тримала в лівій руці, запасшись ними на той випадок, коли по обкурці проб’є на хавчик. Десь комарино запищав зумер, сповіщаючи, що час вийшов, але я байдужно спряла вухами, підвелась і з недопалком в одній руці, цукерками в другій рушила, щоб зрізати кут, навпростець через басейн, по застояній позеленілій і брудній воді. Чомусь знявся тихий (з мотивів конспірації), але блискавичний рух у мій бік, і всі збилися в купу навколо пролому в зрадливому льоду, звідки стриміла моя верхня половина. Холоду я не відчула, удару об воду теж. Я взагалі не відчула нічого, крім короткого і незрівнянно прекрасного моменту невагомості, ніби й справді мій час щойно вийшов. Мою безпорадну тушу завбачливо й направду героїчно підхопив за шкварки плечистий господар приміщення, що випадково був поряд. Другі, четверті, сьомі руки потяглися до незайнятих і досяжних із суші виступів на моєму тілі, підхопили в цей оберемок, і скоро втопаючу в сходовій клітці жертву оптичного обману, що так і не замислилася ні на мить свого вільного падіння про те, як швидко й тупо закінчується життя в розквіті сил, витягли на берег, як рибу в неводі, вернули на світ божий, себто в рай, і я так і не побачила згори, як у сентиментальних фільмах, скоцюрблених своїх останків упереміш з осколками скла за кільканадцять, а то й навіть двадцять з гаком метрів під поверхнею скляної стелі сходового майданчика. Луна від брязкоту долинула до моїх вух, помножена набутим у наркотичному трансі надслухом, але й це не поламало мого тихого кайфу. З тих же мотивів конспірації вся туса пішла врозтіч від країв басейну-стелі, як пацюки, і, спішно скрадаючись краями, покидала парничок, тимчасом як господар відрядив якогось чувака вниз, щоб, поки не засікли мешканці нижніх квартир, змів скло, що той швиденько і зробив. Трофей із льодового побоїща, себто я після свого невдалого гріхопадіння, й далі не зважав на ці резонні зусилля, головним чином тому, що, на мою превелику прикрість, у лівій руці лишилася вже тільки одна цукерка, друга ж, вислизнувши від поштовху, заманливо валялася за півметра від ополонки. Такого западла і переводу добра я не могла допустити, тому взяла підручний предмет, яким виявився повернутий на місце пригоди віник, і за його допомогою цукерка невдовзі прибилася до берега, звідки я її й виловила, вже не надто перехиляючись, щоб удруге не завдавати клопоту гостинним господарям. Після цього подвигу мене нарешті забрали в мансарду, де тим часом обговорювали небуденну подію та її ймовірні наслідки. Оскільки, крім нас, ніхто нічого не помітив, то наслідків ніяких і не мало бути, тож мені майже одразу дали спокій і необмежену порцію часу, який заново почав свій відлік. "Хай побігає ще років п'ять", - сказав хтось там із редколегії, але я до цих слів не прислухалася.
Через години півтори, наполовину вичунявши від ефекту і попрощавшись без усякого зла, але й без особливих сентиментів із моїми благодійниками й спасителями, я вже курсувала швидкою ходою по площі Ринок, щоб у тамтешній кнайпі заполірувати випивку й обкурку пивом. Причиною цього стратегічного кроку були аж ніяк не розладнані нерви, а знайома панкиня, яка стрілася мені дорогою і прифігіло поцікавилася, що зі мною трапилося. Не знаю, як мене не загребли просто на вулиці, бо, по-перше, у досить холодну погоду я була без шапки й куртки, яку тримала в руці, по-друге, діл моєї бувалої в бувальцях вафельної, з чужого чоловічого плеча сорочки, що з червоної в клітинку перетворилася на брудно-рожеву в плями, з правого боку був обдертий і теліпався шматтям десь на рівні литок, по-третє, нещодавно з великим старанням і азартом порвані на колінах джинси явили світові садна й подряпини на ногах, і вже зовсім виклично виглядали такі ж подряпини на кистях та передпліччях, не прикриті закоченими мало не по лікоть рукавами. Подряпини й садна почорніли, посиніли від холоду й набухли, тож я виглядала як упир. Повторююсь: де були тоді менти, я не знаю, зате через півтора місяця мене, абсолютно тверезу, без слідів кайфу чи ломки, пристойно вбрану й загалом законослухняну, перепинили на З***, біля серпантину, яким я спускалася в спішній справі, й досить хамовито запитали, чи не маю я звички «двигатись». А ще через кілька днів якийсь слуга народу приклеївся до мене на тій-таки площі Ринок, з інтересом і не без досади довго розглядаючи напис на моїй цигарці «Прима синя срібна» і мало не нюхаючи її вміст. Це схоже на абсурд, правда? Втім, у мене інша гіпотеза: викривлення в часі, спричинене пригодою в райськім городі, сповільнило світ навколо мене – і ментів у тому числі. Гіпотеза суто релятивна: аби щось вигадати.
