Анна Багряна Народилася 24 березня 1981 року в м.Фастові Київської області. Дитячі роки пройшли в селищі Борова Фастівського району. З 1989 року - киянка. В 2004 році закінчила із відзнакою магістратуру Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (спеціальність: українська мова та література). Працювала редактором телекомпанії "ЮАна", автором та ведучою телепередачі "Гармонія душі", старшим редактором Всесвітньої служби радіомовлення України, референтом з питань українознавства КУН, Секретарем Ради Національної Спілки письменників України по роботі з молодими авторами, головним редактором часопису «Гранословіє».
2006-2008 рр. - Голова Всеукраїнської Ліги українських жінок.
З 2004 року - член Національної спілки письменників України. З 2010 – член Асоціації Українських Письменників.
Авторка поетичних книжок "Суцвіття слів" (Київ, 2000) , "Поміж бузкових снів" (Київ, 2002), "Між богами і нами" (Київ, 2005), “Мандрівка линвою” (2008, Львів-Радом, «Каменяр», двомовне видання у співавторстві з польським письменником Войчехом Песткою), «Інші лінії» (Київ, ВЦ «Просвіта», 2009); роману “Етимологія крові” (Київ, «ФАКТ», 2008), книги оповідань для дітей «Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Приймаченко, Славу Стецько» (серія «Життя видатних дітей», Київ, «Грані-Т», 2010), низки оповідань та драматичних творів, опублікованих в антологіях, альманахах та літературних часописах.
Твори перекладалися польською, російською, англійською, французькою, болгарською, македонською, азербайджанською та литовською мовами. В Польщі та Азербайджані виходили окремі збірки поезій.
Перекладає з польської, болгарської та македонської мов (поезію, прозу, драматургію).
Автор лібретто до першого українського оригінального мюзиклу «Глорія» (прем’єрна постановка: 8 березня 2010, Донецький національний академічний український музично-драматичний театр).
Лауреат літературних Інтернет-конкурсів «Поетичні майстерні» та «Рукомесло» у номінаціях «поезія» та «драматургія».
Лауреат Літературного конкурсу СФУЖО ім. Марусі Бек (Канада) за оповідання «Зелений борщ» (2009 р.)
За роман «Етимологія крові» була нагороджена Міжнародною україно-німецькою премією ім. О. Гончара, здобула перемогу на конкурсі романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова - 2008» (ІІІ місце) та на конкурсі видавництва “Смолоскип” (ІІ місце).
2009 року на Міжнародному фестивалі поезії “Слов’янські обійми” (Варна, Болгарія) отримала нагороду “Срібне перо” за переклади віршів Елисавети Багряної на українську мову (книга “Дві Багряні”).
Пам’ятаю, щойно я прийшла працювати до Спілки письменників, як мені передали одного листа. Адреса відправника: м.Саки, АР Крим. У конверті було кілька поетичних збірок молодого кримського поета В’ячеслава Гука. Власне, саме тоді я відкрила для себе це ім’я. І була приємно вражена. По-перше, надзвичайно багатою, колоритною українською мовою автора, народженого в зросійщеному, просякнутому шовіністичними настроями Криму. По-друге, стилем його письма. Ця поезія помітно вирізнялася з-поміж усього, що мені доводилося читати в українських літературних часописах і чути в середовищі своїх колег по перу. Я одразу ж відписала В’ячеславу й запропонувала провести йому творчий вечір у стінах київського Будинку письменників.
Відтоді минуло шість років. За цей час В.Гук встиг зарекомендувати себе і як цікавий прозаїк із власним стилем письма, автор шести романів: «Синдром дитячих спогадів» (2008), «Сад Галатеї» (2008), «Мюрдал-fisk, або Філософія північної самоти» (2009), «Сімферополь – Вірджинії» (2009), «Ніжна шкура, або Вероніка & Моніка» (2010), «Цидули Фассбіндера» (2011). За свій найперший прозовий твір – роман «Синдром дитячих спогадів» - отримав грант Президента України. Також 2012 року В.Гук став лауреатом престижної Міжнародної літературної премії – ім. Івана Кошелівця. Його твори було перекладено англійською, французькою, німецькою, шведською, болгарською та вірменською мовами.
А нещодавно в київському видавництві «Гамазин» вийшла книга вибраних поезій В’ячеслава Гука «Кримські елегії». Передмову до цього ошатного видання написали письменники й перекладачі з Великобританії – Сьюзі Спейт та Стівен Комарницький.
Назва книги, як на мене, дуже вдала. Адже певною мірою ламає так звані «південні» стереотипи, усталені в центрі й на заході України. Без перебільшення, В. Гук своєю творчістю відкриває нам інший Крим. Не той, де категорично не сприймається все українське і де так заповзято нав’язують чужу мову й чужу ідеологію. Не той, якого ми боїмося. І не той, який боїмося втратити. Зовсім ні. Це радше Крим кінця ХІХ - початку ХХ століття, в якому відпочивали й працювали такі видатні діячі української культури, як Леся Українка, Амвросій Метлинський, Степан Руданський, Христя Алчевська, Чайка Дніпрова, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Агатангел Кримський, Олександр Олесь, Іван Карпенко-Карий. Це той Крим, в якому з 1905 до 1918 року процвітав український театр і виходили українською мовою книжки... Романтичний, культурний Крим. Український – за духом. Європейський – за світоглядними орієнтирами. Власне, своїми «Елегіями» В’ячеслав повертає нам отой – колишній і водночас омріяний – наш Крим.
Зрештою, переважна більшість поезій збірки написана саме там, на батьківщині автора. На березі Чорного моря. Хвилі якого заколисують і кличуть у якісь далекі напівпримарні спогади, виносять на берег незліченні уламки людських доль, уривки любовних листів і щоденників, шматки старих вицвілих фотокарток…
Взагалі образи, пов’язані з водою і водними просторами, у поетичній творчості В’ячеслава якщо не домінують, то, принаймні, зустрічаються досить часто. Море, ріка – як символи швидкоплинності часу, перетворення, забуття. Та водночас – і статики, фіксації митей і потаємних відчуттів:
Барабанять по підвіконню пальці, і дощ гуде
десь у надвечір’ї, стікає, – роблячи сірим тло,
ти не знаєш, куди поткнутись – і ляжеш де:
земля однаково старша за тебе й за будь-кого.
І можливо, уже не варто вигадувати причин,
за якими все змінюється раптово, збавляє гру,
де вода назавше втрачає свій берег, плин –
і дерева, як плавці, ледь тримаються на плаву.
(«Запах жованого тютюну»):
Море у В’ячеслава – завжди живе. Воно пульсує, дихає. Воно має свої вразливі місця. Проте настрій моря неодмінно залежить від настрою того, хто його споглядає:
…Згодом – ти їхав далі та був усією душею за те,
щоб розсмоктався моря синій болючий шов,
рукавом піджака ти чорну кров на руці – затер,
але вона перегодом проступала на шкірі знов.
Ти вірив у тендітність хвиль і жіночих рук,
вздовж берега автомобіль твій так плавно біг,
шум моря глушив мотора незграбний звук,
і надто білий пісок – нагадував перший сніг…
(«ARNOLD SCHÖNBERG»)
Порожній, посиротілий після завершення курортного сезону пляж, немилосердно колючий вітер, від якого крижаніє подих, стара німецька машина, що їде вздовж берега, за кермом – вічний блукалець, чоловік середнього віку із цигаркою в зубах, розхристаний, простоволосий, на його сорочці – кров: чи то від квапливого ранкового гоління, чи то від скоєного (пережитого) вбивства. Убито те, що досі було для нього чимось дуже важливим, а, отже, частиною його самого… Спогади – дуже фрагментарні. Час відсутній. Немає ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Годинник на його руці зупинився. Руки тремтять. І сам він увесь тремтить – від хвилювання чи холоду. Всю дорогу його супроводжує тужне, пронизливе квиління чайки – крик самотньої, неприкаянної душі… Приблизно такі кадри мимохіть спливають у свідомості, коли читаєш цю книгу.
Поетичним творам В’ячеслава, з одного боку, притаманна надмірна деталізація, що робить їх ближчими до прози, але, з іншого – строга ритмічність і складна, глибока метафорика, яку критики вже неодноразово порівнювали з фільмами Бергмана.
У своєму відгуку на «Кримські елегії» поет Юрій Лазірко написав: «Поезія справжня і деталізована до наймешого поруху, відверта до глибини моменту, менше всього – прихована у бажаннях передати почуття». А ось що пишуть автори передмови: «Ця «схоплена по-берґманівськи мить», цей шалений порух душі, від якого повзуть тілом мурахи, здається, стає основою всієї творчості В’ячеслава Гука і виріз¬няє його серед інших поетів».
Сам же В’ячеслав свого часу заявив про створення нового літературного напряму – сенсо-фізіологізму, який, за його словами, «став реакцією на кризу літератури українського постсоціалізму. У його основі лежить фізичне чуття людини, яке виникає після прочитання певного літературного твору в певний час, за певних обста¬вин, у певному середовищі. Це може бути захоплення, біль, смуток, ненависть тощо. Вони подеколи поєднуються. Слово стає при цьому певним «кодом» і «ланцюгом» між людиною та її чуттями. Людський організм – як провідник і накопичувач пев¬них життєвих вражень, досвідів, який реагує пришвидшеним, уповільненим або нормальним серцебиттям на певні образи, утворені почутими словами».
Тож недаремно в книзі В.Гука чимало образів, які буквально врізаються у свідомість і залишаються там на довгий час. Наприклад, у вірші «Лоліта Генріха Фон Ліхберга» читаємо:
…капелюх мій вже вигорів на сонці з одного боку,
я поцупив життя – як Лоліту колись Набоков,
ось ледь не забув – і в склянці вино сколошкав,
сірий дощ без угаву стукав по мокрих дошках…
І знову процитую авторів передмови: «В’ячеслав Гук свідомо імпортує, не боїмося вжити саме цей економічний термін, чужі традиції до української поезії, експортуючи скарб української літерату¬ри до інших культур і залишаючись глибоко оригінальним су¬часним українським поетом».
І хоч «Кримські елегії» - книга вибраного, а, отже, своєрідний підсумок певного творчого етапу автора, все ж таки хочеться йому побажати, аби він не залишав поезію назовсім. Хоча б тому, що такі поети потрібні нашій літературі.
