1

2

3

4

5

6

7

8

Три книги
Ірина Дементьєва Отримала освіту в ЛНУ ім. Франка. Філолог. Критик. За фахом літературний редактор. Пишу зі шкільних років. Публікувалася в часописах "Привітання життя 2000-2002", "Четвер" (2003, 2008), антології "100 молодих авторів України" (2006), альманахах: "Торба" (2001), "Digital Романтизм (версія 2, 2007)" "Вакації-2" (2007); у форумному "Третій міжнародний літфест" (2008), "Карамболь" (2008), журналах "СТЫХ" № 23 (2007), "Золота доба" (липень 2007),"Нова проза" (т.10) 2008)), "Склянка часу" № 46, 49 (2008, 2009), "Березіль" (№ 9/10, 2008), "Мистецькі ґрані" (№ 2, 5, 6, 2009), "Кур’єр Кривбасу" № 232/233 (2009), "Отражение" (№ 2, 2009), "DzeRkaLo" (№ 1, 2009), мережевий журнал "Захід-Схід" № 5, 7, 8 (2008, 2009), а також у періодиці (усіх публікацій неможливо відстежити). Готувала спільно з Володимиром Вакуленко-К. до друку альманах "Ізюмська гора" (2007). Брала участь у поетичних акціях: «БіобарДикада» (Львів, 2002, 2003), «Ніч при свічках» (Львів, 2002), «Паралелі» (Львів, 2002), «15 хвилин слави» (Львів, 2005), «Тайм АУТора» (Київ, 2005), «Мандрівний КТМ» (Харків, Київ, Львів – 2005, 2006, 2007), «Неосфера» (Київ, 2006-2007), «21» (Київ, 2007), «Кефір» (Львів, 2007), «НаЛІТ» (Львів, 2006 та 2007), «Фестиваль мами і дитини» (Львів, 2009), та ін. Лауреат конкурсу «Поетичні майстерні» (2000, 2001). Спільно з Володимиром Вакуленком-К. виступила на творчому вечері в Ізюмі (2006) і презетувала видання «Ізюмська гора» (Ізюм, 2007). Натхненник і співавтор кількох літературних проектів ("Четвер-Готика" (2008), "Митниця" (2008)). Лауреат III(2009) та IV(2006) премій видавництва "Смолоскип" та диплому "Культреванш", а також інших локальних премій.
НА ВДИХ І ВИДИХ Мусаковська Юлія-Ванда. На видих і на вдих. – Київ: Факт, 2010. – 112 с. При кінці зими цього року, коли скресав лід і перші паростки молодого зела готувались пробиватися крізь шар снігу, саме тоді, коли вже відчутно запахло теплими західними вітрами, на книжкових полицях з’явилася збірка віршів львів’янки Юлії-Ванди Мусаковської «На видих і на вдих». Презентації книги відбувалися 2 лютого у «Смолоскипі» у Києві, 6 березня у книгарні «Є» у Львові та 17 березня у книгарні «Є» у Києві. Публіка була втішена появі збірки, адже багато хто добре знає й авторку, і її творчість. За словами самої Юлії-Ванди, сприймати свою літературну працю серйозно вона почала лише два-три роки тому, хоча вірші пише з дитинства. Свою появу на літературних Інтернет-ресурсах вона вважає вдалим збігом обставин, але напрочуд швидко поетеса ввійшла в мережеву літературу, а згодом і у «велику» - у її портфоліо багато значних публікацій, наприклад, у «Київській Русі», «Четверзі», «Березолі», «Новій прозі» тощо. Юлія-Ванда успішно працює над перекладами та у прозових жанрах, зокрема над романом, який, гадаємо, незабаром побачить світ. Збірка поезій «На видих і на вдих» - перша книга авторки. Рукопис книги здобув відзнаки конкурсів «Гранослов», «Смолоскип» та «Привітання життя», а окремі вірші, що увійшли до збірки, принесли Юлії-Ванді Мусаковській перемогу на фестивалі «Неосфера» і на конкурсі «Рукомесло». Це вказує на актуальність стилю і тематики та на потребу читацької аудиторії саме в такій поезії – водночас жіночній та роздумовій. Ідею збірки добре передає обкладинка: на передньому боці – щаслива пара під укритою графіті стіною будинку, у кінці – жінка в готичній сукні задумано дивиться вгору, - здається, углиб себе. Те, що для обкладинки використано фото з архіву самої авторки, підтверджує позицію поетеси у світі й щодо світу: це надзвичайно земна, близька для розуміння, товариська і «світська» постать, а з іншого боку, сфера «духовного», яка так тонко й гармонійно проявляється в рядках поетичних роздумів Юлії-Ванди, - часто таємнича, нерозгадана. Книжка поділяється на дві частини, кожну з яких доповнюють мальовані «інтродукції» у виконанні Ганни Осадко. За авторською концепцією, перша частина «На видих» мала зібрати те, що поетеса ви-словлює: її бачення любові, міжлюдських взаємин, непростих стосунків із рідним містом («Так попастись…»), а у другій мало міститися о-словлення її вражень про світ, про саму себе, відповідей на наболілі, вічні питання. Переважно так воно і є, але в модерному світі, а відтак і у його дзеркалі – книзі поезій, - неможливо відділити жіноче «я» від «я» публічного, а в саме цій книзі – й поготів, адже в ній немає такого модного в сучасній літературі конфлікту між сторонами особистості. Ні, ми не стверджуємо, що збірка «На видих і на вдих» зовсім позбавлена якоїсь діалектики буття, навпаки – вписано в неї й драстичні, і болючі теми, враження, думки, і несподівано мілітарні пасажі («На видих і на вдих», «Та, що повірила вітрам»), але манера описувати і висловлювати негативне говорить про Юлію-Ванду Мусаковську як про гармонійну, цілісну особистість, яка у всьому бачить якесь призначення чи – у крайньому разі – по-екклезіастівськи зауважує: «і бажання що множаться наче нулі у прибутку / і цабе що напнулись як нулики без патичка / все марнота бо ловить Господь наші душі на вудку / сутеніє і кожен тікає до власної будки / телефонної чи то собачої – в кого яка» (17). Ще однією рисою поезії Юлії-Ванди є дуже рідкісна в сучасній поезії - навіть жіночій - непідробна і, мабуть, неповторна, бо вроджена, шляхетність і галантність вислову, яка обволікає навіть технічні й бухгалтерські терміни своєрідним флером романтизму, чи то й куртуазності, яка одначе не переходить у красивості пустопорожнього салонного гламуру. А звучання цієї поезії вирізняє ряд органічних алітерацій, що доповнюють тему своєрідним симфонічним аранжуванням («Станси», «поки», «hey Jude» та багато інших творів). І, нарешті, ще одна особливість світу Юлії-Ванди Мусаковської – культурне тло: відгомони телебачення й кіномистецтва, нотки фольклору, народнопісенні мотиви, мандрівні образи літератури (Фауст, Ясон…) у особистісній інтерпретації, постійний натяк на інтертекстуальність та інтерактивність – іншомовні назви-алюзії, вигадування правил гри чи, вірніше, загравання з читачем і твором. Книга, здається, повсякчас заохочує до легкого прочитання – не поверхового, а саме легкого, на одному диханні (вдиху-видиху) – і, мабуть, тому авторці передмови Людмилі Таран поетична стихія Юлії-Ванди Мусаковської засоціювалася з пташиним летом. «Отож, завджи – поміж. Поміж небом і землею. Співати. Плакати. Радіти. Тужити. Ловити крихти». ДЕНЬ У ДЕНЬ Мора Терезія. День у день / Переклала з німецької Христина Назаркевич. – Львів: Літопис, 2009. – 456 с. Перший роман Терезії Мори «День у день» вийшов 2004 року й відтоді кілька разів перевидавався німецькою та перекладався на інші європейські мови. Книга отримала багато відзнак, зокрема основну премію Лейпцизького книжкового ярмарку. Авторка твору – філолог і перекладач, у віці 19 років емігрувала з Угорщини до Німеччини, де здобула освіту і престижні літературні нагороди за дебютні збірки і переклади. Сюжет і побудову книги можна порівняти з концентричними колами навколо закинутої в світ особистості. Головного героя звати Абель Нема, але розповідь радше не про нього і його мандри, а про впливи, які він чинить на довколишніх людей, про роздуми, які у них викликає, про події, у які виявляється втягнутим. Щодо самого Абеля Неми, то йому, попри знання десяти мов, не вдається донести світові практично ніякої інформації про себе. Його поняття про місце народження розпливчасте й належить скоріше до площини кошмарів, ніж до ідилічних лубочних ілюстрацій. Його рід занять невизначений і часто несподіваний. Він щоразу змінює місце проживання. Навіть його стать можна визначити модним поняттям «квір». У нього немає дипломної роботи, аспірантського дослідження, його документи на посвідчення особи втратилися, застаріли або не відповідають вимогам, він не підтримує зв’язків з дружиною і майже ніяк не контактує з людьми. Характеристика героя, отже, сливе що позбавлена предикатів, що співвідносять його з реальним буттям. І чомусь він не може лишити нікого байдужим: не просячи про те, Абель якось змушує людей перейматися своєю подальшою долею. Майже без речей і без документів, з одним лише аркушем паперу з адресою, він опиняється в чужому місті – і випадкові зустрічні пропонують йому житло, незнайомий професор пише рекомендацію до вступу в університет, жінки, з якими він ледве раз чи два перетинався, вже ладні задля нього на божевільні вчинки… Шлях поступового відкидання реальних предикатів (апофазис) передбачає отримання бога. Може, в тому й розгадка? Ставлення бога до нас часто видається несправедливим, ми звинувачуємо його в байдужості, ми не отримуємо від нього відгуку на наші звертання, - проте при зіткненні з тим, що/хто видається нам його матеріальним відображенням, почуваємо ірраціональний острах, віру, співпереживання… У час дегуманізації культури людське буття можна спробувати дослідити методами аналітичної психології, порівняльної лінгвістики, структурної антропології. Біографія стає набором символів, грою слів. Тут не обійтися без «філософії імені». Ім’я героя – Абель – натякає на принесення жертви, яка у Новому Заповіті відчитуватиметься як прообраз Божий. З іншого боку, різними мовами корінь прізвища Нема співставляється з порожнечею, нулем, незайнятою множиною. Латинське Немо, чеське Нема – як ніщо/ніхто, польське nie ma, українською: нема... Людина, яка не існує. Окрім того, Нема – це ще й німець, у двоякому сенсі цього слова: людина з незрозумілою мовою або представник сучасної нації. «Ви мене розумієте?» - кілька разів повторюється у вступі до роману. «Ви зрозуміли мене?» - рефренова фраза автобіографії, що її написала людина з прізвищем, яке має подібну етимологію. Польський німець Ніцше. Певний проміжок часу Абель Нема живе серед тих, кого можна вважати трудовими мігрантами, і переймає їх ставлення до життя: стрижень їх існування – це екзистенційна вимушена потреба праці як заробітку, як способу вписатися у соціум. Цей перший, «верблюдячий» період змінюється «левиним» (розділ «М’ясо», де герой «полює» на хлопця Данка і водночас полюють на нього самого у плетиві міських джунглів), а далі вже прогнозовано й неминуче приходить «здитиніння» – і в метафоричному, і у буквальному сенсі цього слова. Тридцятитрирічний Абель Нема, учитель і найкращий друг дітей, який часом дивує дорослих дитинно-наївними жестами й реакціями, завішений униз головою на дитячому майданчику, внаслідок крововиливу у мозок майже втрачає здатність розмовляти і мислити. «Найчастіше він все ще каже: Добре. І так виразно відчутне полегшення, ба щастя, від можливості вимовити це, що ті, які люблять його, дають йому для цього кожну можливість. А він із вдячністю вимовляє це: Добре. Останнє слово: Добре», - так закінчує авторка книгу. Пройдено буттєвий шлях від «богошукацтва» (розділу першого) крізь богозречення й богоборство до «добре, добре, добре…» (одна з останніх реплік Розіп’ятого – у розділі останньому). Це книга, одною з чільних проблем якої є проблема пошуку Бога у світі й способу поєднатися з Ним. Іпостасі Бога можуть бути архетипними, як старозавітній образ бога – батька чи опікуна (у підсвідомості Данка і самого Абеля Неми) й доісторичний образ Праматері (Бора, Кінга). Бог може з’явитися як ірраціональна сила, як доля (у такому разі його втілення – дитина). Але ці архетипні втілення витісняє новий, протестантський образ Бога як друга, як рівного собі Іншого, якого Абель побачив у своєму однокласникові Ілії Борі. Бог – Бор. Саме його (Його?) Абель Нема шукає все життя, одночасно щохвилини зрікаючись. Ще одна гра слів, цим разом інтернаціональна: Бор/Бора, перша жінка, з якою у героя виникають химерні стосунки, схожі на закоханість, – як у романі «Сповідь маски» Юкіо Місіми, герой свідомо чи підсвідомо прагне підмінити шукану іпостась її жіночим штучним («дерев’яним») відповідником. Інша непозбутня проблема роману Терезії Мори – проблема втрати і пошуку батьківщини. Константин Тоті та його численні гості, Кінга і Янда зі своїм сином Данком, професор Тибор – усі вони на свій спосіб є емігрантами, носіями різних постнаціональних дискурсів. Правда про власну родину, яку намагається оприлюднити Кінга, уже належить до мертвих наративів. Трагедія національно-визвольного руху відмирає, бо у світі, що всуціль складається з людей із утраченою чи неусвідомленою батьківщиною, в уявленій спільноті перекотидуш, навіть правдиві свідчення тонуть у полілозі мас-медійних сенсацій. Світ розпливається і децентралізується. Ні держава, у якій живуть герої, ні місто на трьох кордонах, де народився Абель, ні місто, де він проживає, у книзі не називаються. У найліпшому разі позначення хронотопа – це початкові літери: С., Б., Д., початкові літери станцій, які запам’ятовує Абель, щоб знати маршрут. Як вершини якогось глобалізованого многокутника, або ще точніше – відправні, перевалочні, кінцеві пункти подорожі якогось Н. із задачі: з А. до Б. виїхав… І ставлення до цих історій таке ж, як до задачі: гранично опосередковане, максимум, що можна відчути від зіткнення з ними, - «сором і ностальгія». Перехідний період глобалізації – від національного міфу до світу як гіпертексту – опосередковано виявляється у хронотопі роману, де екзистенціалізм зливається з постмодерном. З одного боку, світ – глобальна катавасія радіопередач, велике гирло, де змішуються води всіх приток, щоби зрештою розпливтися в океанських безмірах. З іншого боку, образ світу-де-ти-присутній – це гранично детальний опис місцини, що повторюється з незначними варіаціями з розділу в розділ: центральний район міста, парк, спортивний майданчик, питний фонтанчик (зіпсований), фонтан (нечинний), тайська пральня з дзвінком, що не вимикається, поруч лавка, - неприховано маргінальний, наскількимога уявити – пересічний пейзаж, який стає справдешнім центром, невідомим ядром, куди стікаються життєві ріки героїв. Наскільки «вкорінений» головний герой? Частково Абель Нема – циган, тобто представник народу без держави, навіть визначеної території. Дитинство і юність він провів у країні, згодом роздробленій війнами. Після втечі йому лишається або підкреслювати свою етнічну належність і в тому знаходити порятунок від духовної деградації, або – і це його шлях – зовсім нівелювати, розчинити свої національні, навіть особистісні риси в океані об’єднаної Європи. Абель Нема – поліглот, який не підтримує жодного національного руху, політичної стратегії, навіть наукового напряму. Він намагається прожити життя так, щоб мінімально протистояти комусь і чомусь іншому. Як привид, крізь якого проходять тіла й матеріальні речі. Принцип невтручання поєднується з максимальною, межовою внутрішньою еміграцією. Герой – світ і річ у собі, як її можна уявити. Не тільки: ще й мова в собі. Замкнутий у середовищі людей, він носить у собі свою мову для незнайденого Іншого, з яким би мав порозумітися. (Мова як різновид цноти: вона має бути не зужита ніким, окрім одного лише Іншого.) Дивовижна властивість Абеля Неми – легко вивчати іноземні слова – бере початок нібито від нещасного випадку: ніч, проведена у повній газу кухні, обернулася трьома днями непам’яті, а потім зсувом у психіці, який спонукав нав’язливо повторювати іномовні відповідники найпростіших назв у побуті. Абель ніби втратив віру в мову. Багатоголоса мішанина у голові помалу складалася в таблицю чітких тотожностей та опозицій. У епоху тотальної дисемінації – і значень, і доль людських – Абель Нема сповідував формально-логічну, системну модель мови, творцем якої є ще Соссюр. Спочатку герой тільки вивчав і порівнював світові мови, поки не дійшов до десяти. А потім на їх базі почав будувати специфічний власний конструкт, який давав би йому віру у власну приявність і причетність до світу, або ж, інакше, спеціальну мову як техніку ідеального порозуміння. «Можна подумати, він вирощує ночами свого Гомункула, тільки що той весь складається з мови, досконалий клон мови, щось середнє між гортанню і губами». Але мова як гола техніка – у кращому разі есперанто, у гіршому волапюк. Есперанто знайшло своїх мовців, бо мало в собі частку прагматики. Абелеві пощастило менше, бо його метою було духовне порозуміння. Властивою причиною всіх мовних вправ героя була сварка і розрив із другом дитинства, що впродовж роману виростає в універсальну притчу про нерозуміння, зречення, відчуження. Саме внаслідок неспроможності дихати в одному просторі з тим, хто його відштовхнув, Абель виїхав за межі країни і втратив бодай формальну батьківщину. Уникнувши призову до лав армії й ставши дезертиром, він і надалі покидатиме місця, що могли б стати йому рідними: «Імперію» Константина Тоті, «Анархію Кінганію», різницьку Карло, дім Мерседес, зрештою – мансарду Таноса. Кожен розділ, крім останнього, закінчується прощанням героя з черговим «духовним домом». Із ним лишається тільки особиста мова. Територія, яку ніхто не може зайняти, – бо вона всім цікава і нікому не потрібна. Абель як особиста мова – це занепад флективності (роду – чоловічості/жіночості, числа – цілісної/розмноженої особистості, а також достосованості до довколишнього; усе це робить неможливим існування відмінку). Натомість структура роману має виразний інкорпоруючий принцип. Часовий континуум оповіді просторується картиною світу Абеля (кольоровою сонографією мозку мультилінгвального мовця, як сказав би один із героїв роману). Амебні відростки розповіді з кожного розділу відходять у відповідні до них лакуни в інших розділах. Як у пазлі. Мова, дім, буття. Три слова, навколо яких концентричними колами розходиться сюжет такої добре знайомої кожному й водночас небувалої історії. Книга Терезії Мори – чергова спроба поставити між цими словами потрібні знаки. МОВА НЕРВІВ Кваша Дана. Як впливає лімбічна система на емоційний стан людини. – Київ: Факт, 2009. - 92 с. Це книга, що поволі обростає міфом. Є відомості про її презентацію на 16-му Форумі видавців у Львові, але, за словами авторки, та презентація не могла відбутися. На сайті «Факту», де вийшла збірка, роком випуску чомусь значиться 2010. Насправді ж книга у темній м’якій обкладинці з фосфорично-синьою фігуркою морського коника підготована на початок 2009 року, невелика частина планованого накладу вийшла того ж року наприкінці літа, десь під форум, нерозповсюдженими лишилися два примірники, обіцяного довидання ще очікують. Тим часом авторка їде до Києва на вручення премій від «Смолоскипа». Цьогоріч вона – лауреатка конкурсу. Це книга з дивною назвою, яка, здавалося б, більше пасує до реферату чи до статті в медично-популярному виданні. Проекспериментувавши з Інтернетом, «чайники» можуть знайти інформацію про структуру лімбічної системи людини, яка збирає докупи всі чуттєві враження, формує емоції, мотивацію вчинків. Щобільше, знаходимо й своєрідну філософію: як боротися з агресією, страхом, внутрішніми конфліктами… Але як це стосується поезії? І чому Дана Кваша, за освітою психолог, дала таку назву своїй другій збірці віршів? Це можна було б вважати приколом. Чи даниною моді, яка стимулює появу професіоналізмів у поетичному тексті. Ми можемо побачити у текстах Дани Кваші обігрування медичних термінів («Нейролепсі я твоя», «Істероїд», «Амнезійний король», «морський коник лімбічної системи»), але суть не в тому. Навпаки, рідко коли зміст книги, її мова та оформлення бувають такими чужими вихолощеному науковому стилю, самовдоволеному глибокодумному головному мозкові. Тут основну партію грають струни, що відходять від мозку спинного, щоб вчуватися в світ по-тваринному, наївно і водночас мудро, тут беруть своє слово гіпокамп, гіпоталамус, ретикулярні зони середнього мозку та інші учасники художнього колективу. Водночас те, що, за Арістотелем та іншими відрізняє людське від тваринного, це здатність до емоцій. Сміху, суму, паніки, ейфорії щастя. Перше, що впадає в око при прочитанні поезії Дани Кваші, – багатство чуттєвих образів: візуальних, слухових, нюхових, дотикових. Друге – дуже проста мова, навіть інфантильна, мова дієслів і коротких називних речень, без нагромаджень складних метафор та вишуканих інтелектуальних ігор. Багато просторічності: дасиш, лиє, міліонер, курящий, жара, самий глибокий… Така простота, іноді – до банальності зачовгана речитативність дієслівних рим, така загальновживаність слів і епітетів. Мова, яка, як говорить автор передмови Богдан-Олег Горобчук, більше споріднена з природою, ніж із культурою. (Хоча, як він сам же й зазначає, у сучасній культурі – модерній музиці, живописі, так само як у поезії й прозі, – саме ірраціональне, природне виходить на перший план.) Основний пласт лексики, що складає поезію Дани, визначають як емоційно забарвлену. Це стилістика, призначена для щоденника, для новели, для ліричної прози. Більшість творів Дани Кваші – по суті верлібризовані новели, це сюжетні замальовки, пронизані психологізмом, часто – з ефектними поворотами думки й смисловими асоціаціями, що переходять у смислові галюцинації («Оцет до чаю»). Ще вони нагадують короткометражні відеоролики. Доволі часто описується фільмування, кадрування реальності чи спогадів. Дана Кваша як учасниця об’єднання «ТаБаКо» працює над відеопоезією, її часто можна бачити з цифровиком, пам’ять якого забита фотографіями. На титулці книги можна прочитати: «В оформленні книги використано роботи автора». Тут, як і у першій збірці «Коридори з диму», вміщено малюнки Дани, яка незле володіє мистецтвом графіки, а ще – фотографії. Експерименти з кольором, фактурою кадру, виокремлення якоїсь чуттєвої домінанти. Відчутний дощ, шерехатість, тиша, темрява, хвиля, рух. Той же Богдан-Олег Горобчук простежив ниточки, що ведуть від вірша Дани до модерну й авангарду. Почасти правильно він назвав причину цього – ніби нестачу слів, коли емоція чи чуттєвість превалює над інтелектом і можливістю володіти словом. Але, на мій погляд, річ в іншому. Новелісти говорять мало не від того, що їм не вдається щось сказати. Новелісти говорять мало, бо їм головне – провести вуглиною контур. Чуттєво-смислову лінію, напружену, як нервовий відросток. І всі ті шерехатості мови, і всі ті синкопи та інверсії, вся неправильна, дивакувата граматика, лінгвістичне сміття – складаються в графічний контур, із якого ще пашить щойно відірвана від тексту вуглина емоції. Не аполлонівська повнота і гармонійна бездоганність композиції, а нестримний діонісійський динамізм, не замок із піску, а піщана буря. Не світло денне, а територія Нюкти. Не его, а ід. Ця поезія наскрізь індивідуальна – до відказу, до ручки. І тому неможливо не взяти до уваги гостро особистісне бачення Анни Оксютович, яка написала післямову до книги. Для неї з цих текстів передусім прозвучала мова нервів – неоковирна, асоціальна, фрагментарна, оголено-чуттєва. Це те, з чим підчас неможливо жити, не конфліктуючи з ним. Це те, що – як і застерігається в передмові – неможливо вписати в алгебраїчно-строгі формули літературознавчих досліджень. «Лімбічна система» Дани Кваші – це Софія Дорошенко з її покусаними рукавичками, з її напіввідірваними ґудзиками, з її неприборканими клавішами. Так ми доходимо до початку, чи то до першопочатку поезії Дани Кваші як самобутньої, неперервної життєвої новели, темою якої є людина, природа, природа людини, одвічна битва між ними.