1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

Поезії
Петро Гнида Вільний поет (hnyda.livejournal.com). Автор збірки поезій “Кров і залізо” (Сполом, 2004).
Дівчата з автостопу Вони виростають наче гриби на глевкій трасі Що самі просяться в рот Ці прикольні дівчата з піднятими мов у молитві руками Люблять гучну музику і кохатися за водійською ширмою Під глухі стуки дощу на лобовому склі О ці дівчата з автостопу із м’якими каріматами Наче крильми за плечима білими Прочиняються злегка дверцята теплої кабіни І ось вони уже наче добрі знайомі Розпинаються про любов до широких доріг І мандрів Про улюблені марки цигарок і своїх колишніх Їх очі запалюються наче свічки од електричного струму Блискавки Так наче ключем повернути в утробі стартера Дівчата з автостопу Із грудьми завширшки з долоні Ці знамениті жриці гойдатись На пружних ресорах кемпінгових стоянок Дівчата що надранок прокидаючись від легкого похмілля Вихлопних газів знов стоять з піднятими наче до неба руками Голосуючи на голій трасі з надією бодай на декілька кілометрів Просунутись у своїх нелегких транссексуальних мандрах Прокидаючись зі сну Ця осінь як бурхливе море Із його нескінченною кількістю потопаючих алкашів Що мов джини надовго застрягли на дні пляшки Ось ось і я наче Рильський закутаюсь у жовтаве листя Вкриюсь снігами мов білим тілом коханої жінки Заляжу у якомусь саду посеред міста біля сивого дуба Й дивитимусь крізь пори дерев мов крізь вікна Як пропливають дні ніби повітряні кулі Кожного разу здригаючись коли розпашілі діти Горнутимуть сніг для снігової баби О ця невідворотність часу Ці ешелони що звуться роками Вигорни мене Мов бабака філа збуди із цієї зимової сплячки Відігрій мов квітку коло грудей Ця нестримність чекання Прокидаючись зі сну мов із холодного снігу хочеться нестерпно курити Солодко наче повітря ковтати клуби густого диму Видихаючи теплі випари спокою і натхнення Розгорни мою душу щоб заговорила сотнями мов Наче дельфіни випромінюючи енергетику чогось Невідомого чи давно уже забутого Ця осінь вона як Бурхливе море із її безліччю загублених душ Неминучість Хапаючись за руки мов за щось невідворотне Шукаючи підсвідомо як немовля цицьки Входжу ніби у теплу річку Проникаючи усе глибше і глибше Намагаючись дістати самого дна Мов з піщаного мулу витягти щонайцінніше Обережно ніби в бурдюку із червоним вином Прорубати тоненьку цівку А потім довго мов крапельки дощу Стікати наче по білій стіні солоною сльозою і кров’ю Коли народжується нова ера поетів Тоді наче скрип трамваїв ламаються традиції І усталені норми про мораль у суспільстві Тоді наче самогубець посеред міста Висить на гачку законсервованість Із її бляшаними баладами про відбудову і неминучість Коли підходить тихо осінь і лягає білим снігом На мов русла висохлих річок чоло Тоді стаю чим раз досвідченішим і як гуру узявшись За посох старості простую геть Тоді за вироком часу і долі Залишаюсь назавше як неминучість у пам’яті Вулиць камяниць і запилюжених тінях трамвайних колій Сонце в кишені сонце вмочило свого великого пальця у моє ранкове вікно сонце як свідок мого ранкового сечевипускання сонце у моїй великій тарілці покраяне ножем і виделкою несу на плечах своє сонце наче велике щастя ховаюсь від нього під покрівлею автобусної зупинки утікаю від щастя свого у переповненій маршрутці а воно наче фанатик - терорист навздогонки переслідує мене і мов снайпер бере на приціл на жовто-гарячому шклі іду із сонцем на зустріч з тобою ховаю його наче серце у грудній великій кишені дарую тобі своє сонячне серце бери у мене ще повно його і хватить на всіх воно наче сонячний зайчик ударившись головою об стіни великого міста у радісних відбрисках відскакує на тисячі миль мільйонами маленьких серценяток скаче по місту наполегливо проситься у добрі руки візьміть моє серце воно наче сонце зігріє ваші змерзлі долоні *** це просто так буває ти потрапляєш у потрібне місце у потрібний час відчиняються двері котрих до цього тут просто не було поволі входиш усередину натискаєш кнопку ліфта й опиняєшся десь посеред хмар ніби на вершині якоїсь гори а зранку тебе знаходять двірники і безпритульні тварини холодним носом торкаються твого чола ти ще пахнеш азотом і випарами вихлопних газів у твоїх очах ще можна прочитати всі деталі минулої ночі а запах з рота нагадуватиме як тобі було добре такі ночі не забуваються вони назавжди залишаються у трансплантованій пам’яті і не виключено що одного дня якась студентка з теологічного факультету зацікавиться тобою суто з наукової точки зору це так буває і ти потрапляєш просто до раю де янголи такі ж накурені як і ти з крилами пропахлими дешевою наркотою твій череп розкроять надвоє і мов зернину з маку виймуть найцінніше що у тебе було і не дивуйся коли одного ранку прокинувшись ти довго шукатимеш свою шкарпетку забувши про те що минулої ночі програв її у карти обкуреному янголу *** немає порятунку від осени коли на щитах літо принесено в жертву легені тоді мов двір прохідний начинені вітром і пустирищем де заблукані пси брешуть мов на друге пришестя тіло моє мов лук натягнений де тятива завше бринчить стоголосо і стрілою летить просто у яблучко тіло твоє білим пухом спадає на долоні мов одноразова сніжинка що від жаги губ моїх зазнає смерти білим полум’ям незагашеним вгамовуєм пристрасті недочасні щоби переболівши дощем і снігом назавше залишитись вірними собі…