Анна Пінчук Мешкаю в Києві, п'ю суничний чай, читаю, пишу, блукаю вулицями, засинаю під стукіт коліс в поїздах. Намагаюся усе це робити синхронно - часом вдається.
Между жизнью и смертью
все падает, падает снег.
Танэда Сантока
Я лежу тут вже мільйони годин. Ниць. Скляна поверхня до нестями холодна. Ворожа. Пахне кавою і небом. Тіло скуте у скафандр пожовклого паперу. Не ворухнутись. Звідси мені видно шматок цього запашного свіжого неба. Можливо це осіннє небо. Можливо весняне. Години і дні йшли так громіздко і незграбно, що я згубила їм лік.
Там, у небі, птахи. Вони чорними цятками розтинають блакитний простір. Я з ними багато розмовляю. Мені нічого їм розповісти, а їм мене не видно. Але я намагаюсь докричатися до них, шепочу їм про той гіркувато-теплий смак неба, про своє минуле життя, про бездушність тиші. Іноді мені здається, що хтось з них мене почув – і я посміхаюсь кутиком вуст.
Їх крила зовсім невагомі, наче сплетені з якихось небесних мережив. Як їм там просторо. А я лежу тут вже мільйон годин.
Усе моє теперішнє життя – це очікування. Чекаю звуків, змін, його приходу... хоч чого-небудь. Для мене час вимірюється дзвінкістю тиші і раптовістю рухів.
Минуле життя – наче волога пара осідає краплинами спогадів, ароматів, дотиків. Я навчилася чекати. Просто слухати тишу. Вона важка і потворна. Але якщо не дихати – то можна почути стукіт годинника, що лежить за ліжком у вітальні. Годинник загубився три роки назад, і я добре пам’ятаю, як він обнишпорив усі кутки у його пошуках. То був його улюблений годинник. А тепер у нього новий, напевно.
Кожного ранку і кожного вечора чую його тривкі кроки. П’янкий, густий аромат кави ллється кімнатою і я знаю, що він зараз насипає у склянку дві ложки цукру. Він завше п’є каву лиш у склянці. Теплого молока наливає туди рівно дві третини. І одразу відливає трохи назад у слоїк. Ніколи не може відміряти рівно. Потім за деякий час він заходить в кімнату. Я мимоволі завмираю. Хоча чи може завмирати той, хто лежить без руху?
Він вимикає світло. І починається ніч. Я обожнюю ніч. Моє паралізоване тіло живе лиш його тихим, легким диханням. І навіть свіжість неба не може зрівнятися з цією насолодою.
Ранком, щойно перші промені падають на моє безсиле зів’яле тіло, я знов починаю чекати. Чекати довго-довго...аж поки побачу, як він повільно, ледь заспано встане з ліжка і піде геть. Тоді я починаю чекати вечора.
Кожен раз, коли вечірній промінь сонця палаючою копицею сліпить мені в очі - я чекаю. Чекаю, що знов стану людиною. Такою як була. Я міцно-міцно заплющую очі і молюся. Молюся сонцю, Богу, птахам, Йому, небу, каві. Усьому молюся. Уявляю як розплющу очі і побачу свої руки. Білі нариси пальців, зап’ясть, нігтів. А коли він прийде – я обніму його міцно-міцно. Аби лиш він ніколи-ніколи мене не відпускав. Розкажу йому все-все. Можливо він не повірить. Ні, він точно не повірить. Але хіба це важливо? Вони ж думали я мертва, а я жива!
Сонце заходить і так нищівно, гостро відчувається спустошення. Наче надію кожен раз вирізають наново скальпелем. Але я лежу тут вже мільйон годин. І скоро мені стане зовсім байдуже. Можливо.
Кожен день, мов влаштовую собі кіносеанс, згадую той запроклятий день.
Спала я погано, важко. Вночі мені наснився старезний дерев’яний дзиґар що монотонно вистукував час. Він наче силою вибивав хвилини звідкілясь. На ранок було таке відчуття наче тіло зм’якле і глинясте. Він зготував мені міцного чаю і наказав залишатися в ліжку. Обіцяв за годину повернутися.
Кімната стала завеликою і дихати було просторо і вільно. Наче б то я стояла на верхівці гори і жувала м’ятні льодяники. Сонце вже палило на повну силу, а мені було так хороше, що я примружила очі і застигла. Десь зверху сусідка готувала битки. За вікном подзвякували велосипеди, автомобілі, а може й коні ... хтозна...
Я відчула, що тисячі метеликів вириваються з моїх легенів з кожним подихом. Я тоді ще подумала, що певно саме так помирають. А потім густий, каламутний сон.
Очі відкрилися вже під вечір. Все було темним, навіть зловіщим. Мені до нестями захотілося світла. Так, що хоч помри..а світла треба. Але руки мої оніміли.
Знаєте, що таке страх? Це коли ти маєш змогу розуміти, що тебе немає. Ніч кошмару. Забула про все. Панічний страх проковтнув мене слинистою пащею. А потім прийшов він. Я кричала, ридала, голосила. Не чула свого голосу. Голос зник. Але я продовжувала благати.
Він зовсім не помічав мене. Тоді я зрозуміла, що я померла. Він нервово вбивав кроки в підлогу, дзвонив, комусь, постійно метушився.
Все довкола мене стало маслянистим. Я закрила очі і забажала лиш одного: прокинутись.
З того дня минуло багато часу. Я лежу тут вже мільйони годин. Колись, ненароком глянувши у дзеркало, що стоїть супроти полички, я побачила. Себе. Там, де повинно було бути моє відображення лежала цигарка. Звичайна цигарка. Можливо м’ятна, можливо шоколадна. Неприкаяна, вона зловіще біліла у дзеркалі. І тоді я зрозуміла, яке воно, пекло.
Сьогодні все не так. Сміх лунав кухнею і пахло м’ясистим червоним вином. Запах пряно-солодких парфумів сплівся з шерхотінням шовку. Сп’янілі тіла пашіли жаром і пристрастю. Я закрила очі і почала голосно кричати. Можливо від болю. Можливо від відчаю. Але мій голос був пустий мов склянка від кави.
Зараз близько опівночі. Я лежу тут мільйони годин. У горлі моєму срібні голки. Місячне світло в’їдається в бліді волокна мого тіла. я мрець. Світло місяця холодне . Б’ється бурштином у вікно. Здається, всі почуття, спогади і надії натхненно розчавлені чиїмось черевиком. Це почавлене місиво старанно зібрали і запхали назад у мене. Я відчуваю як воно навпіл з пилом і грязюкою роз’їдає мене зсередини. Ця розплямиста суміш вгризається гострозубою пащею в моє єство.
Він встає з ліжка і тихо підходить до вікна. Місяць заливає кімнату цитриновим сяйвом. Воно м’яко стікає його обличчям, крапає з його плечей, рук. Бризки місячного світла заляпали білі простирадла, стрункі жіночі ноги, білий фарфор спини.
Його очі прикуті до брудного скла. Раптом. Цього не може бути. Він прямує до мене. Я хапаю його погляд, пошепки скрикую його ім’я. Ці секунди тривають трошки більше вічності. Відчуваю ніжний дотик його рук. Теплий і рідний аромат апельсину і полину. Моє тіло м’якне і перетворюється на гарячий віск. А відчай безбожно пульсує судинами.
Цигарка.
Смак його вуст. Солод. Ніжність. Тремтіння. Спалах. Біль. Нестерпний біль. Димка. Темрява.
Тут дуже світло. І холодно. Я лежу тут мільйони годин. Птахи так близько, що можна дістати рукою. А блакить неба крапає в очі. В мені немає крові, в мені немає серця. Я лиш згусток болю, тиші і вічності. Недопалок.
Його більш не бачила. Я лежу тут вже мільйони годин, а балконні двері більше не відчинялися. Можливо, він просто кинув курити. А, можливо, я вже на небесах.
