Тимур Литовченко Автор (співавтор) 15-ти книг та збірок, що вийшли друком в Україні та Росії. Маю ряд літературних нагород ("Золотого Бабая" - 1999 р., Міжнародну україно-німецьку літпремію ім.Олеся Гончара - 2000 р., диплом "Коронації слова" - 2006 р. та ін.) і орден Архистратига Михаїла V ст. (2005 р.). Член Національної Спілки письменників України та Національної Спілки журналістів України. Працюю головним редактором громадсько-політичного всеукраїнського щомісячника "РоботодавецЬ". Головний редактор літературного часопису "Український Фантастичний Оглядач (УФО)".
На прибуття пасажирського поїзда «Москва-Київ» очiкували троє мiлiцiонерiв. Звiсно, почесний ескорт зустрiчає тiльки вельми поважних осiб. Це або якiсь президенти, прем’єр-мiнiстри чи всякi iншi делегати, або… Втiм, делегати навряд чи їздитимуть пасажирським поїздом. Тому зважаючи на здоровезну вiвчарку бiля нiг одного з мiлiцiонерiв, неважко було зрозумiти, що правоохоронцi готуються виконати дещо iншi обов’язки.
Мiлiцiонери трішечки не розрахували, i тринадцятий вагон повiльно проплив повз них, постукуючи колесами на стиках рейок. Проте наймолодший одразу побiг заснiженою платформою, вправно стрибнув на пiднiжку, легенько турнув назад сонну провiдницю, яка саме вiдчиняла дверi, i прошепотiв:
— Хтось є на вихiд?
— Нi-i-i… всi сплять, — перелякано клiпаючи очима, жiнка вiдступила у глиб тамбуру, i тiльки коли за сержантом у дверi скочив лейтенант, наважилася запитати: — А що… що сталося?
— Тихо ти! — шалено вирячивши очi, лейтенант визирнув на вулицю, махнув рукою i прослiдкував, щоб його пiдлеглий з вiвчаркою зайшов до сусiднього чотирнадцятого вагону. Тодi присунувся упритул до провiдницi, вийняв з її тремтячих пальцiв вiдмикачку на сталевому ланцюжку та просипiв: — Отримано сигнал, що у четвертому купе вашого вагону кордон перетнули двоє злочинців. Мiсця тринадцяте та п’ятнадцяте зайнятi?
— Так… — здавалося, провiдниця досi не вiрить. — Але у Бахмачi стоянка маленька.
— Потяг стоятиме, скiльки нам потрiбно, — повчально зауважив лейтенант. — Чотирнадцяте та шiстнадцяте вiльнi?
— Здається, так…
— Здається?!
— Ну, точно вiльнi.
— Тодi усе збiгається, — i лейтенант грiзним шепітком наказав: — Савченко, за мною!
— Та… та як… — перелякано белькотала провiдниця.
— Що вам незрозумiло? — у напiвтемному коридорi купейного вагону не було видно виразу лейтенантового обличчя, iнакше жiнка перелякалася би ще бiльше.
— Та нас же перевiряли двi митницi, росiйська i наша… й нiчого! Без претензiй!
Лейтенант тiльки рукою махнув, а Савченко пояснив:
— Вони не везуть нiчого забороненого: нi валюти, нi зброї, анi наркотикiв. Звичайнi злодюги, зрозумiло? Так що цитьте, бо зараз весь вагон прокинеться, операцiя зiрветься, — i шугонув за лейтенантом. Той вже стояв пiд дверима купе… проте не четвертого, а шостого. Бiля нього знаходився третiй мiлiцiонер з вiвчаркою, позаду бовванів провiдник чотирнадцятого вагону.
Спершу важко було зрозумiти, чом вони скупчилися саме тут, проте винний у всьому був собака. Пес лiг на пiдлогу, затулив морду переднiми лапами, немов захищався вiд невидимої небезпеки, витягнув хвоста та тихенько скавучав. Здавалося, грiзна вiвчарка прагне перетворитися на малесеньке цуценя, заповзти у кубельце та надiйно сховатися там пiд захистом матерi. Мiлiцiонери намагалися привести собаку до робочого стану, та вiн лише притискав вуха до голови й натягував повiдок. Зрештою, лейтенант розчаровано скомандував:
— Зваричу, давай-но звiдси iз цiєю тварюкою! Стань пiд вiкном i пильнуй, щоб вони надвiр не вистрибнули.
— А ви…
— Їх двоє, нас двоє. Впораємося. Бо з цим вольтанутим Валетом до ранку прововтузимося, — i оскiльки пiдлеглий завагався, коротко рикнув: — Р-руш!
Мiлiцiонер кинувся назад, i зрадiлий пес потягнув його вздовж коридора. Провiдники вже встигли зникнути. Лейтенант показав Савченку на четверте купе, прислухався, чи тихо довкола, розмiреною ходою пройшовся коридором i постукав у дверi.
— Хто там? — долинув звiдти глухий голос. У повiтрi немовби промайнули i вiдразу зникли тiнi надзвичайної природи. Пугачем прокричав тепловоз, що проїжджав сусiдньою колiєю.
— Бригадир, — збрехав лейтенант, лiниво цiдячи слова крiзь зуби. — Вiдчинiть.
— А що, третi пiвнi проспiвали чи вже Київ? — поцiкавився з-за дверей другий, цього разу якийсь замогильний голос.
— Нi, Бахмач, — поважно вiдповiв лейтенант, намагаючися в той же час встромити вiдмикачку у замкову шпарину.
— То якого дiдька…
— Вiдкрийте, будь ласка, — в голосi лейтенанта забриніли металевi нотки.
— Ну, що ж… — металево клацнув замок, i так само металево клацнули наручники, що їх приготував Савченко. Лейтенант ледь встиг вiдсмикнути руку з вiдмикачкою вiд дверей i сховати iнструмент до кишені. Натомість у його лiвiй руцi опинився пiстолет. Савченко напружився, приготувавшись ускочити до купе.
Там спалахнуло нiчне свiтло, блiде, немов лампочка у iнфекцiйному боксi. З гучним гуркотом дверi вiд’їхали убiк, у натоплений коридор вiйнуло лиховiсним смородом душогубства. Обидва мiлiцiонери вiдважно кинулися усередину, та замiсть традицiйного: «Руки вгору!» — тiльки невиразно вереснули, мов зайчатка, які потрапили у пастку. Дверi з таким само гуркотiнням зачинилися. I якби позаду мiлiцiонерiв знаходився хтось iще, вiн неодмiнно помiтив би усерединi якiсь незграбнi чорнi предмети, що стояли на нижнiх сидiннях. Та побачити не було кому…
Протягом декiлькох хвилин з-за зачинених дверей долинало сопiння та звуки боротьби, потiм якесь смоктання чи чавкання, немов там цiлувалися по-французьки вщент сп’янiлi коханцi. Жодного пострiлу. Нарештi вибухнув ситий регiт, дверi знов розчинилися, i в коридор вивалилися обидва мiлiцiонери, обсмикуючи шинелi та намагаючися привести до ладу скуйовджене волосся. Зi службового купе визирнула перелякана провiдниця. Увіп’явшися в жинку почервонiлими очима, Савченко потягнувся до неї, проте лейтенант спiймав пiдлеглого за комiр i суворо нагадав:
— Не зараз, Валеро, не тут i не зараз.
Обернувшися до четвертого купе, махнув рукою, зауважив: «А переноснi домiвочки — це просто модерн…» — та коротко пiвiдомив провiдницi:
— Прошу вибачення, усе гаразд. Сталася помилка. Поїзд може слiдувати далi.
— Авжеж може, — пiдтвердив Савченко i вищірив величезнi гострi iкла. Лейтенант наказав йому «закрити рота» й пiти на дiльницю, аби зв’язатися з начальством. Невдоволений Савченко стрибнув на платформу та почимчикував геть. Лейтенант на прощання махнув провiдницi, теж зістрибнув i намагаючись не всмiхатися вiд передчуття раннього снiданку, пiшов до Зварича. Валет знов скавучав i натягував повiдок, намагаючися втекти. Тепер вже вiд лейтенанта, котрий оглядав пiдлеглого, як вовк оглядає малесеньке вгодоване ягня.
Тим часом у четвертому купе один iз пасажирiв спокiйно лагодив каркас переносної домовини, трiшки пошкоджений пiд час бiйки, а пiсля знов натягнув на нього чорну церковну парчу. Тодi потяг здригнувся, брязкнули буфери, i чергова по станцiї прогугнявила про вiдправлення поїзду «Москва-Київ».
— Рушили? — поцікавився його товариш, який вже давно вiдпочивав у своїй пересувнiй трунi на п’ятнадцятому мiсцi.
— Поїхали, — пiдтвердив перший пасажир, вимкнув свiтло, лiг до своєї домовини i замислено прогугнявив, звертаючися нібито до себе: — Цікаво, яке оце падло мєнтам настучало?
— Мабуть, Кнур, — другий пасажир всмiхнувся i пояснив: — Кнуряка — вiн завше Кнуряка. Ач, стерво, боїться, що «гастролюючi» вампiри з Брянщини Хрещатиком погуляють! I наскiльки точно усе розрахував: нас заарештують, ми не встигаємо прибути на хазу до третiх пiвнiв, тож сонячне промiння вб’є нас на мiсцi.
— Ясно, конкуренцiї боїться, — пiдсумував перший. — Ну нiчого! Ми його на гоп-стоп вiзьмемо ще швидше, нiж цих лохiв-ментiв. Чи не так?
Проте товариш не вiдповiв. Перетравлюючи випиту з шиї лейтенанта кров та накрившися стареньким саваном, вiн мирно сопiв у пересувнiй домовинi.
