1

2

3

4

5

З ПОЕЗІЇ ФРАНЦУЗЬКОГО РУХУ ОПОРУ (До річниці Дня Перемоги)
Всеволод Ткаченко Автор багатьох добірок і книг перекладів класичної та сучасної поезії країн Європи, Азії, Африки та Америки. Член НСПУ. Голова Творчого об'єднання перекладачів Київської організації НСПУ. Радник першого класу Міністерства закордонних справ України.Лавреат франко-української перекладацької премії ім.Миколи Зерова.
Поль Елюар (1895-1952). Французький письменник. Після І Світової війни разом із А.Бретоном, Ф.Супо, Л.Арагоном і Т.Тцара брав активну участь у русі сюрреалістів та дадаїстів, одним із найбільш яскравих і популярних представників яких був(«Вмерти від неспромоги вмерти», 1924). У цьому ж році заснував часопис «Прислів’я» та здійснив навколосвітню подорож, після якої вступає до лав ФКП і виступає за «соціальну поезію». Автор понад 20 поетичних збірок. Зазнав також впливу символізму, німецького романтизму, дадаїзму, Г. Аполлінера, унанімізму та народної поетики («Столиця болю»,1926). Створив перлини світової інтимної лірики, відкритої, еротичної, спрямованої на уславлення жінки, матері, коханої. Брав участь у боротьбі Національного руху Опору («Свобода»,1942), де виконував обов’язки голови Національного комітету письменників. Пише в дусі соціалістичного реалізму («Політичні поеми»,1948, «Урок моралі»,1949), проте водночас дає зразки високої інтимної лірики («Часу повінь»,1947, «Фенікс»,1949) та «зорової поезії». Комендантська година Що зробиш – в місті патрулі стояли. Що зробиш – двері ми позапирали. Що зробиш – вулицю перекривали. Що зробиш – зблякли городські квартали. Що зробиш – мешканці голодували. Що зробиш – нашу зброю відібрали. Що зробиш – морок був довготривалий. Що зробиш – ми по справжньому кохали. Луї Арагон (1897-1982). Французький письменник, один із засновників руху сюрреалістів (поезії, роман «Паризький селянин»,1926). У 30-ті роки поділяв позиції реалістичного соціалізму. Один із організаторів Руху Опору, автор збірки поезій «Ніж у серці»(1941), позначеної трагічним ліризмом. У романі «Страсний тиждень»(1958) порушується питання відповідальності митця перед народом. У циклі романів «Реальний світ»(1949-1951) – ідейна еволюція інтелігентських кіл, що бачили в робітничому класі майбутню силу нації. Автор також мистецтвознавчих збірок есеїв («Анрі. Матісс. Роман»,1971, «Театр-роман»,1974), поетичних ліричних збірок, присвячених Ельзі Тріоле («Очі і пам'ять», 1953, поема «Незакінчений роман», 1856). Покинута Не йди від мене о життя Без тебе небосхил хмурний Сад без квіток пусті лани Не йди Не йди куди ідуть вітри Без тебе птах втекти захоче Без тебе навіжені очі Не йди Не йди де губиться вода Що зневажає щастя скла І навіть буйний цвіт зела Не йди Не йди мов кров що обілляла Ту руку що мене скосила О слабкосте моя о сило Не йди Не йди куди вогонь тікає Коли горить солома ясно Вона згорить як він погасне Не йди Не йди до хмар чудовий орле Хоча ти бурі родич кревний Та твій політ мені непевний Не йди Не йди до ворога що зброю Твою забрав й твоє обійстя На пам'ять сліз гірких надійся Не йди Не йди це зрада чоловіче Промови свята і пісні А знай що робиш ти в ці дні Не йди Не йди туди куди іти Сказали у гучній промові Коли пролито стільки крові Не йди Не йди до палацу тирана Яка б не була в тебе скрута Ти викуй нелюдові пута Не йди Не йди бери свою рушницю Собаку клич жени примари Стрільці стрільці тепер вас хмари Не йди Бери свою рушницю Робер Деснос (1900-1945). – Французький поет. Учасник руху Опору. Збірка поезій «Тіла і блага»(1930) позначена сюрреалістичними експериментами. Автор також збірки філософсько-сатиричних віршів «Надбання»(1942) та збірки поезій для дітей «баєчкопісеньки та квітопісеньки»(1955). Громадянська лірика Робера Десноса (збірка «Чування», 1943) – одна із найяскравіших сторінок руху Опору. Загинув від тифу в нацистському концтаборі Терезін (Чехословаччина). Строфи з вулиці Сен-Мартен Мені вже вулиця набридла Сен-Мартен Відколи тут Андре Платар не проживає. Мені вже й вулиця набридла Сен-Мартен. Мені набридло все і не вино лишень. Мені вже й вулиця набридла Сен-Мартен, Відколи тут Андре Платар не проживає. Він другом був мені й товаришем здавен. Ми хлібом-сіллю з ним ділилися щодень. Він другом був мені й товаришем здавен. Його схопили вдень І повели, навівши цівки до рамен. Отак він вулицю покинув Сен-Мартен. Проте молитися даремно день у день. Не допоможуть тут святі – ані Мартен, Ані Марія, ні Жерве, ні Валер’єн, Мій друг на вулицю не верне Сен-Мартен. Завтра Мені й сто тисяч літ задосить буде сили Тебе чекати, дню шляхетних сподівань. А нині стогне час, як дідуган похилий: Новими стали вже і сутінки, і рань. Ми стільки місяців не падаємо духом, Тримаючи вогонь і світло про запас, І все гомонимо, уловлюючи вухом Далекий шум, який стихає раз у раз. З нічної глибини ми стверджуємо зрання Величне сяйво дня в його красі новій. Тому і не спимо, чекаючи світання, Яке і провістить, що нині ми живі. Андре Френо (1907-1993).Французький поет. По закінченні філософсько-юридичного факультету викладав у Львівському національному університеті. Ув’язнений у Німеччині в 1940-1942 рр., пише поезії, що потім увійдуть до збірки ‛Царі“ (1943). Паралельно із кар’єрою службовця присвячує себе творчості, у якій трагічне бачення людини поєднується зі стоїцизмом та ніжністю, з якими треба продовжувати життя. Основні збірки: ‛Чорне весілля“ (1949), ‛Раю немає“ (1943-1960), ‛Святе лице“ (1968), ‛Ніхто не губиться“ (1986). Бранденбург Маркграф бранденбурзький примусив мене серед сосен просівати пісок для бетономішалки, і до сну моя кров просякала цементом. Зі сходом сонця сяяли високі мури, а ввечері берези йшли гуляти, як фламінго. Злетів лелека із сусідньої будівлі, він пролетить і над моїм зруйнованим краєм – над збруєю забитих коней, над слізьми, що так і не визріли в перлини, – він пролетить і над моїм життям, яке, дарма що вимерло в Бургундії, в Парижі ніяк не може дочекатися мене. На мене дивиться улюблений Нотр-Дам і щиро усміхається. Я піднімаю лопату в бік вечірньої заграви, І сиплеться пісок з мого обличчя.