‛ЯБЛУНЯ В УМАНІ‛ ІВАНА ДРАЧА
В КРАЄЗНАВЧО-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОМУ КОНТЕКСТІ
Марина Павленко Лауреат багатьох всеукраїнських і міжнародних літературних конкурсів, таких, як «Гранослов», «Смолоскип», «Коронація слова». Член Національної спілки письменників України.
Лауреат літературної премії «Благовіст», недержавної українсько-німецької премії імені О. Гончара й літературної премії імені М. Чабанівського.
Ставлення літературознавців до поезії Івана Драча останнім часом досить неоднозначне. Про нього якщо й пишуть — то радше негативні рецензії [19], а ще частіше — не пишуть взагалі. Проте облишмо його теперішню віршотворчість і повернімось до того справжнього сонцепоклонника-Драча, Драча 60-х років, чий доробок навіки вкарбовано в золоту скарбницю української літератури і якого вже не заперечити, не перекреслити жодними ‛противними строфами‛. Драча, про якого ще 1996 року (сьогодні ці рядки не менш актуальні) Богдан Горинь сказав, що його поезія, ‛його дії і вчинки на загальнокультурній ниві чекають не виправдання або заперечення: на черзі їх осмислення‛ [3, 118], а великий Павло Тичина ще раніше захоплено вигукнув (нині ці вистояні в часі слова, підкріплені особистою драмою Тичининої долі, як і дороге вино, теж набувають все більшої вартості): ‛Товаришу поете! Прийме вік наш ваші твори, ще й буде пишатися ними!‛ [25].
Серед численних творів Поета є один узагалі не досліджений, безпідставно забутий літературознавцями. Скидається на те, що й сам Драч не усвідомлює його цінності, якщо, перевидаючи зі збірки в збірку більшість своїх текстів, цього залишає без уваги. Отже, маловідомий і недооцінений (вважаємо, передовсім — через ‛провінційний‛ топонім у заголовку), але дуже яскравий і прикметний вірш — ‛Яблуня в Умані‛.
А він же цікавий як для широкого загалу, як для філологічних ‛гурманів‛, так і для загальноосвітньої школи. Адже може бути використаний і при вивченні поезії Івана Драча та ‛шістдесятників‛, і при ознайомленні з творчістю Миколи Бажана (саме йому присвячено ‛Яблуню в Умані‛), і на уроках позакласного читання, літератури рідного краю, а також — історії, української мови тощо.
Ми б не вагаючись зарахували цього вірша до найкращих Драчевих творів, таких, як, наприклад, ‛Балада золотої цибулі‛, котра слушно визнана однією з кращих у Поетовому доробку вірменським критиком Л.Мкртчяном [20]. Вірша, який своєю стрункістю, акварельною довершеністю гідний конкурувати навіть із хрестоматійною ‛Баладою про соняшник‛.
Більше того: вірш ‛Яблуня в Умані‛, на наш погляд, є знаковим для всього Драча. Адже, як і вся збірка ‛Шабля і хустина‛, до котрої він увійшов і в якій, на думку Миколи Ільницького, ‛прагнення синтезу різних стильових пластів, здається, знайшло свій органічний сплав‛ [15, 121], — дивовижним чином уособлює всі характерні риси Драчевої поетики. Це і його улюблений прийом кіномонтажного поєднання кадрів, і мозаїчність композиції творів, і епатаж, і гра, й інтелектуалізм, і несподіване бачення світу, і вміння знайти величне в буденному, і чергування статичності з ‛диким‛ віршем тощо.
‛Яблуня в Умані‛ характерна для Поета і в жанровому плані, адже, на наш погляд, має всі риси такої любленої Драчем балади. Як і ‛класична‛ балада, ‛Яблуня в Умані‛ — теж невеликий ліро-епічний твір: займає всього дві з половиною сторінки у збірці ‛Шабля і хустина‛ [20, 41-43]. Казковості й фантастичності поезії додає те, що звичайне дерево — яблуня — порівнюється з людиною: ‛не стала на коліна‛, ‛просто впала собі попід пахви‛, ‛вагітна до нестриму‛ і т.ін. А також — що дерево провалюється в підземелля, ненароком ‛зворушивши‛ цілий історичний пласт минулої епохи. Легендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом додають згаданій поезії вкраплення історичних моментів: Гайдамаччина, її герої Гонта й Залізняк тощо. Як і класичній баладі, ‛Яблуні в Умані‛ властива невелика кількість персонажів (головні: Іван Драч, Микола Бажан, Микола Комарницький, а також — яблуня, епізодичні: Іван Гонта, Максим Залізняк тощо), підкреслена узагальненість (самовідданість яблуні спонукає міркувати про самовідданість людини, її роль і значення в цьому світі, а образи яблук стають символами: ‛Дай яблуками на цей світ упасти!‛). Є тут і властива класичній баладі відсутність зайвої деталізації, стислість у викладі матеріалу. Гострота, часом драматичність сюжету (загибель дерева, згадки про героїчну минувшину) поєднуються тут із яскраво-ліричним забарвленням розповіді: філософськими роздумами над життям і роллю людини в світі, живописними картинами осінньої яблуні з ‛вогненною короною‛ тощо.
Є тут і знане Драчеве реформаторство щодо жанрових можли¬востей балади: традиційні легендарно-історичні, героїчні й фан¬тастичні її атрибути показані не буквально, а — через алегоричних істот: привидів Гонти й Залізняка, звичайної яблуні. Поет і тут розширює просторові координати тексту, сміливо відштовхується від побутових, буденних реалій життя (яблуня провалилась у старовинний підземний хід) і на цій основі піднімається до незвичай¬них, універсальних вимірів (показує яблуню героїнею, що ‛не зламалась‛). Ліричний суб’єкт (в даному разі — сам автор) уміє миттєво осягнути світ, побачити в падінні яблуні щось несподівано дивне, знакове, неповторне, свіже.
У ‛Яблуні в Умані‛, як, наприклад, і в ‛Баладі про соняшник‛, теж не бракує чисто Драчевої побутової конкретики: місто Умань, ‛споришем закущене подвір’я‛ тощо. Тут також універсальність і велич життя поєднані у цілість, утверджуючи віталістичне світосприймання, по¬в’язане з відчуттям безперервності руху й відкриттям краси у повсякденному житті. Початок балади, як і початок ‛Балади про соняшник‛, теж незвичний: господар зустрічає гостей несподіваною звісткою.
Отже, це не яблуня, а жінка, навіть — мати (фольклорний мотив перевтілення). Внаслідок чого реальні предмети — дерево і його плоди — стають символами. Вод¬ночас образ яблука переноситься в ме¬тафоричний план і символізує плід — добро, яке приносить у світ людина, пам’ять, яку повинна залишити по собі. Різкі порушення пропорцій, неочікувані просторові й смислові зміщення, асоціативні комбінації явищ і пред¬метів теж стають важливим інструментом для вираження ідеї твору. У цій візії важливу роль також відіграє момент сенсації. Алегоричність образів яблуні і яблука, що цементу¬ють структуру поезії, надзвичайно прозорі, адже читачеві зрозу¬міло, що йдеться тут про людину і її внесок у загальнолюдські надбання. Відкриття краси, духовності, що набувають космічного, сонячного виміру, неможливі без ‛зем¬ного‛, реального буття, яке творча осо¬бистість переплавляє у витвори мистец¬тва. У баладний сюжет, як і в «Баладу про соняшник‛, знову вривається ліричне начало, і завершується твір монологом ліричного суб’єкта:
А як же я плоди свої нестиму
Між велелюдних тлумів-роздоріж?!
Мини мене, Поспішносте-Напасте.
Дай яблуками на цей світ упасти!..
Але що ж спонукало видатного столичного поета звернутись саме до уманської тематики? Яка реальна подія спричинилася до з’яви ‛Яблуні в Умані‛? Хто її герої, хто — прототипи? Спробуємо це з’ясувати.
Умань — районний центр Черкаської області, прекрасне старовинне містечко. Розташоване на річці Уманці (басейн Південного Бугу), біля впадіння в неї річок Паланки і Кам’янки. Вузол автомобільних шляхів. Перша писемна згадка про Умань міститься в ухвалі польського сейму 1609 року, за якої значна територія ‛Уманської пустині‛ була оголошена власністю магнатів Калиновських [54, 139]. Хоч, безперечно, дата заснування міста (чи першого поселення) сягає значно глибшої давнини. Місто знане і своїм Уманським полком (ХVІІ ст.), і однією з наймогутніших в Україні фортецею, і дуже схвальними описами болгарського мандрівника Павла Алепського, і Коліївщиною, і ‛Софіївкою‛, і т.ін., і т.ін., і т.ін. Це містечко, в якому не тільки побувало багато митців та письменників, а яке й виховало для літератури не одну цікаву постать: Міхал Грабовський, Северин Гощинський, Богдан Залеський, Надія Суровцова, Юрій Смолич, Григорій Полянкер, Андрій Чужий... Навчались тут брати Гроза Александр Кароль і Гроза Сильвестр Венжик, брати Єфремови і сам Сергій Єфремов... Серед них — і Микола Бажан*, котрий провів у містечку свої дитячі роки, який саме з Умані колись вирвався «у світ», ставши відомим поетом, академіком. Усе життя потім навідувався до Умані великий класик. Досі на будинку по вулиці Червоногвардійській, де минало Бажанове дитинство, висить меморіальна дошка, біля якої небайдужі уманці кладуть квіти.
Як стверджував сам Іван Федорович Драч під час одного з найсвіжіших своїх візитів до Умані 2005 року (а він і досі часто навідує студентів Уманського державного педагогічного універистету), це місто він знає змалку. Ще малим чув од старших, що тут велика лікарня, і — велика пересильна в’язниця [У роки репресій це нікого не дивувало. — М.П.] тощо. Колись, ще навчаючись у 6 класі, малий Іван побував тут уперше: зі шкільною екскурсією до ‛Софіївки‛. Ну, а нині Іван Федорович узагалі мовить про себе: ‛Я — гуманський чоловік‛.
Поезія «Яблуня в Умані» написана після чергових відвідин міста з Миколою Платоновичем у 1970-ті роки.
Передовсім варто зазначити, що до особи свого духовного наставника й літературного покровителя, ‛Високого майстра‛ Миколи Бажана, якому присвячено баладу, Іван Драч звертається неодноразово, причому — і до, і після ‛Яблуні в Умані‛. Це — й вірш-присвята М.Бажанові ‛Балада дороги‛ 1972 року [6, 128-129] (тут автор і Високий Майстер ще тільки на підступах до головного об’єкта: рідного Дому, Батьківщини, в т.ч. й Умані), й поезія ‛На століття Семенка‛, 1992 р. [11, 57] (де прочитуємо ноти суму за минущістю часу, який забирає дорогих людей, серед яких і Микола Бажан), і досить химерний вірш: ‛Бур’ян цей зветься — антибажан...‛, 1995р. [10, 176] (тут возвеличується Бажанове уміння працювати над собою), і вірш за епіграфом з Є.Маланюка ‛Час, Господи, на самоту й покору‛, 1995 р. [5, 55] й т.ін. Проте й серед т.зв. бажанівської тематики балада ‛Яблуня в Умані‛ з точки зору ідейно-художньої довершеності ‛лідирує‛ переконливо й незаперечно.
Поезія наповнена властивими тодішньому Драчеві сонцем, серцем, світлою ностальгією, «мускулястою» метафорикою. Після неї беззастережно проймаєшся — хай і не баченим ніколи досі — уманським колоритом і відчуттям зримої присутності обох класиків:
Високий майстре! В коло моїх думань
Не раз прийде великий Город Гумань —
Так звали Умань в нашому селі,
Старі — з усмішкою, і в тайнощах — малі!
Для мене Умань теж був першим городом,
Який відкрив я злякано і гордо —
Софіївських озер перлисті роси
Й домів триповерхові хмарочоси!.. [13, 41]
Те, що І.Драч народився на Київщині, додає маленькому містечкові ще більше привабливості, яке, попри власну ‛столичність‛, Поет оспівує зворушливо і ніжно:
...Отож коли приїхав я із Вами,
Коли ми все блукали над ровами
По листопаду, гей, по падолисту, —
Вклонявся з Вами я й своєму місту!
Світилось місто золотавим світлом,
Було на серці і тривожно, й світло,
Коли зайшли ми в тихе надвечір’я
На споришем закущене подвір’я,
До Комарницьких прямували в гості,
На їх поріг, на їхні високості.
Таким чином, Іван Драч із Миколою Бажаном прийшли в гості до відомого лише в елітних київських колах уманчанина, чудового журналіста, неперевершеного краєзнавця Миколи Федоровича Комарницького**, котрий, уточнимо, мешкав на вулиці Кулика, 23, яка йменувалась на честь народженого тут радянського письменника Івана Кулика. Микола Комарницький і справді мав садок, у якому збирались час від часу видатні люди.
Тобто в основу твору покладено буденну, на перший погляд, подію: зустріч в Умані Миколи Бажана й Миколи Комарницького і присутність на цій зустрічі молодого Івана Драча. Подія буденна, але...
Але
Господар, крім привіту і розчулень,
Був якийсь дивний...
Дивний, бо, за сюжетом Драчевої балади, сьогодні, як знамення до таких солідних гостей, у саду Комарницького... впала яблуня! Впала в один із легендарних численних підземних ходів: «Не розчахнулась, не зламалась, не стала на коліна, аж просто впала собі під пахви, просто провалилась коренем десь туди, у гадамаччину...» [13, 41]. Справді, подія не вельми звична — навіть за умов, коли по місту то тут, то там траплялись і досі трапляються випадки просідання ґрунту на місці колишніх підземних ходів. Адже цього разу не просто тріснув асфальт чи осіла частина будинку: постраждало обвішане плодами дерево.
Хай там як, але врешті-решт усе зрозуміло: темою балади є зустріч у дворі Комарницьких на вулиці Кулика, 23, епізод із яблунею, проваленою у підземелля по крону. От тільки в історії написання твору не все було так просто. Так у найпершій редакції тексту поеми, опублікованій у ‛Літературній Україні‛ 9 жовтня 1979 року, до ювілею М.Бажана, читаємо не зовсім сподіване:
Здається, до Камінських йшли у гості,
Як ні, то хай дарують з високості [14, 2].
Як сталось, що справжнє ім’я господаря втратилось для читача? Попри те, що автор уже в наступному рядку ніби просить вибачення в нього (‛Як ні, то хай дарують з високості‛), чи можна допускатися подібних неточностей? Чи повноцінним піде твір у люди, якщо так і не буде названо імені справжнього її героя?
На щастя, знайшлись люди, які допомогли дошукатись істини. Так не встигла «Яблуня в Умані» з’явитися в «Літературній Україні», як 14 жовтня цього ж року великий поціновувач-знавець української літератури й мови, автор багатьох наукових статей та художніх творів і звичайний, мало кому відомий сільський учитель (працював у селі Юрківка Уманського району і товаришував з М.Ф.Комарницьким) Степан Павленко*** вже пише до її автора:
Дорогий Іване Федоровичу!
Не знаю, чи знайде Вас у Києві мій цей не зовсім сподіваний лист, не знаю, як Ви його сприймете, якщо таки знайде, але відкладаю на потім усі справи (а їх вистачає) і беруся Вам писати. [...]
Та й навряд чи став би я турбувати Вас листом, якби не Ваш вірш ‛Яблуня в Умані‛. Я його й не прочитав був ще повністю, а вже з острахом відчув: не написати Вам не зможу. Кажу ‛з острахом‛, бо часу не маю ані крихти, а відкласти на колись — буде пізно. Щоправда, Микола Платонович, може, й сам скаже Вам те, що я скажу, але не хочу сподіватися на те ‛може‛. Даруйте за нахабство, але хочу втрутитися у майбутню долю Вашого вірша, просити вас хочу повернутися іще до нього!
Річ у тім, що я дуже добре знаю ту людину, яку Ви назвали Камінським. Я й справді в неї був, побував під отим горіхом, де Ви тоді сиділи втрьох та смакували яблуками, слухав розповідь про те, як яблуні в садку, бувало, й справді по пахви провалювались у землю. Розпитайте при нагоді в Бажана — це унікальна людина! Розпитайте, подружіться, напишіть їй! І не бачу анінайменшої потреби так ото у Вашому чудовому вірші й лишати:
Здається, до Камінських йшли у гості,
Як ні, то хай дарують з високості.
Замініть ці рядки! Розумієте, то Вам тоді було все одно. Камінські то чи не Камінські, але навряд чи все одно то для Миколи Платоновича і для тієї людини. Та й навіщо та приблизність там, де може бути документальна точність? Микола Федорович Комарницький — в усіх відношеннях незвичайний, унікальний чоловік, неперевершений краєзнавець, великий друг не лише Бажана, але й багатьох інших письменників і діячів культури старшого покоління. Сподіваюсь, його вже майже готову книжку ‛Алеями і стежками уманської Софіївки‛ ми іще всі читатимем із захопленням. [...]
То навіщо Вам і нам усім ті Камінські? Навіщо, зрештою, маєте завдавати клопоту майбутнім своїм дослідникам, вводячи їх в оману? [...]
P.S. Микола Федорович Ваш вірш сприйняв з добродушною усмішкою, не ображаючись на Вас. Хоч, все-таки, йому було б тепліше, якби не назвали його Камінським. Він і так стільки пережив. Ви привітайте його з 80-річчям (7 листопада, 258900, Умань, вул. І.Кулика, 23)‛ [22].
Тривожне послання небайдужого сільського вчителя, на диво, таки знайшло свого адресата. Більше того: Іван Федорович — віддамо належне його уважності й здатності до самокритики навіть у зеніті своєї слави — озвався коротенькою листівочкою:
Вельмишановний Степане Онисимовичу!
З належною увагою сприйняв Вашого листа — виправлю ‛Камінського‛ на Комарницького. Хай завжди добро живе у Вашій хаті. Щиро Іван Драч 17.11.79 Київ [9]
Озвався чуйний Поет і до самого М.Комарницького (хоч і не був зобов’язаний робити ні першого, ні другого, як, зрештою, і виправляти свого тексту), про що той у листі до С.Павленка від 20.11.1979 сповіщає: ‛Вчора несподівано одержав лист від Івана Драча. Пише, що за Вашою порадою та за згодою М.П.Бажана вніс деяке виправлення у свій вірш ‛Яблуня в Умані‛, поздоровив мене ‛з подвійним сорокаріччям‛ тощо‛ [18].
Відтоді у всіх наступних виданнях-публікаціях ‛Яблуні в Умані‛ [13 і 16] читаємо:
До Комарницьких йшли тоді ми в гості,
На їх поріг, на їхні високості.
Прикметно, що в наступних редакціях не переінакшено більше жодного рядка (заміну ‛обретається‛ на ‛обрітається‛ не рахуємо). Це значить, що Драч уже в першій редакції ‛дошліфував‛ вірш — якби уточнення Степана Павленка не вважав суттєвим чи мав ‛зоряну хворобу‛, навряд чи схотів би щось міняти.
Ці ж рядки бачимо і в посмертному виданні спогадів про Миколу Платоновича Бажана, в якому Іван Драч і Микола Комарницький ‛подружилися‛, вмістивши свої есеї про Карбованих слів володаря [16].
Обидва есеї — об’ємні, теплі, ширі. Тільки Іван Федорович акцентує на Бажанівській творчості, а Микола Федорович — на листах та особистому спілкуванні. Обидва есеї торкаються і спільної, ознаменованої падінням яблуні, зустрічі, тільки Драч — віршованими, а Комарницький — прозовими рядками.
Є в тексті М.Комарницького й розповіді про інші бесіди-прогулянки з Миколою Платоновичем. Є й речі, про які скромний краєзнавець мовчить, але нам вони важливі як зайвий доказ вагомості постаті, такої гідної ввійти у Драчеву баладу під справжнім прізвищем. Наприклад, Микола Федорович не пише, що насправді, мабуть, не стільки рідне місто, скільки сам він — ‛ходяча енциклопедія Уманщини‛ — приваблювали Бажана. Не натякає, що й у роботі над Українською Радянською Енциклопедією Микола Бажан без уманського краєзнавця не обходився. Не згадує, що саме він чи не найбільше й допомагав у здійсненні Бажанового задуму ‛Уманських спогадів‛. Не хвалиться і великою кількістю листів, написаних Миколою Платоновичем на знайому вже нам адресу Кулика, 23, і тим, що в одному з листів поет не втримується від захоплення Миколою Федоровичем: ‛Ви — золото‛ (26.12.1970р. [22]). А також — його привітним і затишним домом та світлим старосвітським садком [23], у якому, нагадаємо, й забрунькувались початки чудової Драчевої ‛Яблуні в Умані‛.
Аби довершити ‛краєзнавчу‛ картину, можна зазначити, що після смерті Миколи Комарницького та його сестер (мешкав із ними, своєї родини не мав) нові власники вирубали сад. Довгий час по цьому зоставалась єдина яблуня — чи не з тих самих, які були свідками знаменної зустрічі Івана Драча й Миколи Бажана. Але і її нещодавно, буквально 2005 року, разом із ‛шевченківською‛ хатинкою Комарницьких, знесли чергові господарі, які викупили садибу. Таким чином, історія ‛Яблуні в Умані‛, не збережена в жодних музеях, можливо, тільки й зосталась у нашому скромному дослідженні.
...Бо все Минуще — в Сущім обрітається,
Як хто забув, то ще сто раз покається!..
Тепер — детальніше про сам текст балади.
При згадці про Умань у неуманців, як правило, виникають асоціації з ‛Софіївкою‛, Гонтою і Залізняком. А ті, що відають про Умань більше, згадають цікаву архітектуру міста, його таємничі й досі не досліджені підземні ходи.
Усе це представлено в Драчевому творі. Починаючи зі старовинної назви міста — ‛Гумань‛ (можливо, Поет у дитинстві й чув давні народні паремії: ‛Гумань гудьмо, та в Гумані будьмо‛; ‛Скільки світу й Гумані‛ (давно); ‛Щоб ти поза Гуманню пішов!‛; ‛Гумань — це де три шляхи йдуть: один з Криму, другий з Херсону, а третій — прямо на Москву‛; ‛О, це — гуманський [такий, що його важко здурити. — М.П.] дурень!‛ тощо). Продовжуючи — знаменитим дендропарком ‛Софіївка‛, який переходить в багату архітектуру міста (навіть обласні Черкаси не мають скількох кількаповерхових старовинних будинків, якими й досі, після всіх воєн і руїн, ще може похвалитись Умань.
Природно, що Іван Драч — не перший співець ‛Софіївки‛. До нього, окрім ряду ‛придворних‛ віршописців на кшталт С.Трембецького, опис парку зустрічаємо в Григорія Косяченка (‛Хистких дерев холодні тіні На камінь падають важкий...‛), у того-таки Івана Кулика (‛Софіївко! Ти рідна і незнана! / Тобою ще з дитинства я болів...‛), у Василя Симоненка (вірш ‛Уманським дівчатам‛: ‛Умань! Добра, ласкава Умань. / Хмари в небі мов сива шаль. / Я люблю у Софіївці думать, / Із минулого знявши вуаль‛, в поета-уманця Марка Гуровича (цикл ‛Софіївські етюди‛), Олекси Ющенка (поезія ‛Барвінок в Умані‛), у Василя Юхимовича, Володимира Коломійця [17]. Цікаву новелу у віршах присвятив софіївським скульптурам і сам ‛Учитель‛ Микола Бажан у збірці ‛Уманські спогади‛ (1972).
Але Іван Федорович зробив це чисто ‛по-драчівськи‛, сміливо й просто:
Софіївських озер перлисті роси
Й домів триповерхові хмарочоси!..
Нарешті, завершуючи героїчними постатями Гонти й Залізняка, оспіваними до Івана Драча не лише у фольклорі (думи ‛Максим козак Залізняк‛ та ‛Виїхав Гонта та із Умані‛, анонімний вірш ‛Захотіла Смілянщина віру утвердити‛ [24, 174]); в ‛Гайдамаках‛ Тараса Шевченка, де, між іншим, теж кілька разів згадується Умань: у розділах ‛Лебедин‛ (‛А мені тепер на Умань Треба подивитись‛) та ‛Гонта в Умані‛ (епіграф, ‛Од Києва до Умані Лягли ляхи трупом,‛ ‛Як та хмара, гайдамаки / Умань обступили‛, ‛Того лиха / Не було ніколи, / Що в Умані робилося. / Базиліян школу, / Де учились Гонти діти, / Сам Гонта руйнує...‛ [28] тощо); а й згадуваними неодноразово в інших віршах самого Поета. Так ‛Залізнякову ніч‛ виділяє він серед творів М.Бажана, ‛Залізняк приніс‛ ліричному героєві в дорогу ‛свого веселого й наївного коня‛ в трагедії ‛Ніж у сонці‛ [12, 100]. У вірші ‛Оскарження Івана Гонти‛ народний месник звіряється світові, дневі ‛стоболісному‛ і ‛чорногрекому‛ (відразу напрошуються аналогії з Грековим лісом, залишки якого ще є неподалік від Умані і до якого тікали місцеві мешканці, рятуючись від Коліївщини) у своїх нездійснених планах [12, 156], а у вірші ‛Голос з-за двохсот літ‛ (збірка ‛Київське небо‛, 1976) Іван Драч чи не головною ознакою родоводу українця вважає те, що ‛Прапрадід твій був колесований з Гонтою‛ [7, 14].
У ‛Яблуні в Умані‛ враження від величі близькості героїчного минулого змальовано гіперболічними метафорами: ‛просто провалилась коренем десь туди, у гайдамаччину, де ґвалт і крик, де Гонта ходить зі свяченим...‛. Вкраплення доброзичливої усмішки мимовільно передає читачеві авторову симпатію до героя: ‛Яблуня впала, коренем аж до шапки Залізняка дістала, той аж зітнувся — що воно таке, з неба якийсь корінь вузлуватий!‛ [13, 41-42]?
Щоб краще уявити ті загадкові провалля, злегка уточнимо фразу:
Коли ми все блукали над ровами...
Вулиця Кулика розміщена на схилі одного з берегів Кам’янки — річки, що веде в ‛Софіївку‛. Сама ж вулиця, як і місце колишньої садиби Комарницького, — необлаштована, вибоїста, отож і не дивно, що довелось блукати. Важлива деталь: ця вулиця колись називалась Крутим провулком, і Драч інтуїтивно сказав про це читачеві!
Не виключено, що деякі з ровів мають і справді глибоке історичне походження й утворилися від просідання ґрунтів на місцях підземних ходів, якими, вважається, наповнена ‛підземна‛ Уманщина. Про ті ходи коли-не-коли згадує місцева преса, розповідають старі люди. Багато легенд і реальних фактів (донині в Умані то тут, то там земля раптово провалюється в найнесподіваніших місцях), які, на жаль, по-справжньому так і не досліджені. Дехто описує ті ходи як обмуровані цеглою, з високими стелями (проїде і вершник на коні). Дехто каже про сховища книг і зброї, які нібито зберігались там і були виявлені сучасними ‛розвідниками‛. Одні стверджують, що ходи вели до Києва, інші — що до Вінниці, ще інші — що лиш до ‛Софіївки‛ та до Грекового лісу, куди по тих ходах тікали люди від нападників. Але походження їхнє досі остаточно не з’ясоване. Коли збудовані: в часи турецької навали чи й ще раніше? Ким збудовані: козаками, поляками, селянами?
Утім, Драч і не ставить перед собою мети дослідити ці ходи. Натомість у своїй поемі він живописно й об’ємно фіксує враження від таємничих підземель:
‛Умань стоїть над ровами таємничими, над підвалами прадавніми, яблуня росла така крислата ще й розлога, не витримала, ради Бога, не розчахнулась, не зламалась, не стала на коліна, аж просто впала собі під пахви, просто провалилась коренем десь туди, в гайдамаччину...‛ [13, 41]
І, нарешті, що можемо сказати про центральний образ балади — саму яблуню? Зауважимо, що образ дерева взагалі — один із улюблених у Поета. Вірш ‛Дерева мене чекають‛ [12, 52] — це спогад про дитинство і рідний дім. У поезії ‛Німі братове дерева‛ Драч називає дерева німими братами ‛голосних поетів‛ [12, 57]. Деревам присвячено і ‛Лісовий сонет‛, і ‛Замість анекдоту‛, і вірш ‛Над могилою батька‛, в якому поет називає батька коренем, а себе — кроною.
Часто згадуються в Драча береза, липа, дуб, калина. Рідше — тополя, осокір, сосна, каштан, вишня, верба.
Яблуня ж і яблука ‛пам’ятають ще ті прадавні часи, коли виростало Дерево життя‛ [2, 139], вони оспівуються у фольклорі тощо. Однак вони згадуються у Драча порівняно рідко. Але все вище сказане тією чи якоюсь іншою мірою відображається і в його творчості, адже кожен поет підсвідомо відбиває те, що закладено в генетичній пам’яті роду.
У ‛Баладі про мою дівчину‛ [4, 65] личко коханої порівнюється з ‛рум’яним яблуньком‛ (згадаймо народні приказки: ‛Щічки як яблучка‛, ‛Було личко як яблучко, стало — як ожина‛ [2, 611]). У ‛Весільній баладі‛ орли-‛орлоньки‛ граються в небі яблучками, ‛крилоньками папір’янки перебираючи‛ [4, 71]. У поезії ‛Дивлюсь на слід твій небувалий...‛ [5, 81] зустрічаємо ‛важку, в пів’яблука, росу‛. У сатиричній замальовці ‛Drang nach West‛ яблука виступають уособленням тяжкого й принизливого заробітчанства по закордонню (‛українські мавпи на деревах для поляків яблука трясуть‛) [11, 21].
Окремо варто сказати про вірш ‛Троє яблук циганок‛ [8, 50-52], у якому з ‛громом побитою‛ яблунею порівнюється ‛юна вдова‛ і перша поетова вчителька Фросина Федотівна Комашко. Троє червоних яблук-циганок винесла з льоху баба Параска у віддяку хлопчикові за звістку про Перемогу. Ці яблука, які долежали до весни в льоху, вічні, як незнищенне бабине горе, обпікали хлопчикові руки: адже кожне з них уособлювало трьох загиблих на фронті Парасчиних синів. Ці яблука хлопчик передав удові-вчительці: для її трьох сиріток-синочків, від чого ‛аж зітхнув‛ полегшено, а яблука:
Пломенисті циганки жаріли,
Осявали весь клас, і всю школу...
Як бачимо, і тут, як і в давній міфології, яблука символізують добро, зроблене для людей, безкорисливий дарунок, життя і безсмерття.
Маємо ще один цікавий випадок — перекладну ‛Баладу-Яблуню‛ (1972) — з Андрія Вознесенського. У ній, за сюжетом, яблуня чи то закохується в льотчика, чи то навіть вагітніє від нього. Але нам важливо, що тут ми вперше зустрічаємо метафору ‛попід пахви‛ стосовно яблуні [6, 288]. Невже ця гарна метафора, вжита потім у ‛Яблуні в Умані‛, — лише переклад з Вознесенського? Ні: аналіз оригіналу ‛Балади-Яблуні‛ Андрія Вознесенського показав, що якщо метонімія ‛діво-дерева‛ і риторичний вислів: ‛Як жінки пахнуть яблуками!..‛, — витвори пера російського поета, то метафора ‛попід пахви‛ належить виключно Драчеві. Адже у Вознесенського яблуня просто ‛врыта в почву по пояс…‛ [1, 161].
Таким чином, Іван Драч цілком слушно міг розпоряджатись власною поетичною знахідкою на свій розсуд, а отже — згодом ввести її у власний твір ‛Яблуня в Умані‛. Ввести і по-новому обіграти міфологічне бачення яблуні нашими предками, по-новому увиразнити й зв’язок з народним ‛Яка щеп, така яблуня‛. Бо від своїх предків хоче перенести в цей світ усе тільки найкраще:
А як же я плоди свої нестиму
Між велелюдних тлумів-роздоріж?!
Мини мене, Поспішносте-Напасте.
Дай яблуками на цей світ упасти!..
Побутову подію — падіння яблуні — Драч, як це йому властиво, майстерно перетворює на подію мало не світового масштабу. З дрібних деталей робить висновки глибокого філософського, універсального, загальнолюдського змісту.
На наш погляд, твір ‛Яблуня в Умані‛ має невичерпні можливості щодо використання в загальноосвітній школі (як зазначено вище, це може бути далеко не тільки при вивченні творчості самого Івана Драча).
Після належного ознайомлення з текстом балади, стислих відомостей про автора та історії написання-видання, варто разом зі школярами з’ясувати, що ‛Яблуня в Умані‛ — це рід ліро-епосу, за жанром — балада (нагадати ознаки жанру й окреслити новаторство у ньому Івана Драча). Далі разом із учнями визначити, в чому ж полягає провідний мотив (лейтмотив) твору: в умінні бути вдячними своїм учителям, в потребі нести добро у світ. Після цього — виділити провідні образи балади. Вони творять умовний образний ланцюг: ЯБЛУНЯ — МИКОЛА БАЖАН — ЛЮДИНА. Коротко проаналізувати кожен із цих трьох образів, наголосивши, що яблуня в баладі Івана Драча виписана в руслі народних уявлень. Вона — символ добра, людини, яка, відходячи в інший світ, залишає по собі щедрі плоди. Проекція цього образу спрямована як на старшого поета-наставника Миколу Бажана (для уманців — ще й на невтомного трудівника-краєзнавця Миколу Комарницького), так і на людину в цілому.
Другорядні образи й персонажі: старовинне містечко Умань, всесвітньо відомий дендропарк ‛Софіївка‛ (уособлення СВІТУ), краєзнавець Микола Комарницький, історичні постаті з гайдамаччини Іван Гонта, Максим Залізняк (уособлення СОВІСТІ).
Накреслити символічну проекцію цих образів на роль Людини в світі: в тривимірі зі згаданими в баладі категоріями ‛Світ‛ і ‛Совість‛:
Та хто забув про Суще і Грядуще,
Той мізкувати має щонайдужче —
Воно проломить всі твої ґрунти,
На корінь тисне світ із висоти,
Отож знайти співмірність триєдину
Тримати Світ, і Совість, і Людину —
У всіх часах приймати чисті соки,
Це правда Ваша, Майстре мій високий!
Художні деталі: світле листопадове надвечір’я, закущене споришем подвір’я, розсипані яблука і ‛вагітна‛ яблуня, провалена ‛у піхви глини‛ — ‛по рукоять‛. А також — картини, які малює читачева уява під час опису підземелля, яке уособлює історичне минуле.
Композиційні складові балади: заголовок (називання головного образу-символу плюс географічне уточнення, котре надає особливого колориту); посвята (Миколі Платоновичу Бажанові); чотири римовані строфи, які чергуються з однією прозовою вставкою (все це — підтвердження згаданого вище кіномонтажного поєднання кадрів як риси Драчевої поетики).
Сюжет будується таким чином:
— експозиція: ліричні роздуми про Умань, повідомлення про відвідини героєм подвір’я Комарницьких;
— зав’язка: розповідь господаря Миколи Комарницького про ‛оказію‛, що сталась у його садку, тобто про падіння яблуні, точніше її провал у якесь із древніх уманських підземель, бо ж ‛Умань стоїть над ровами таємничими, над підвалами прадавніми‛;
— розвиток подій: опис мужньої і прекрасної нескореної яблуні, захід сонця, перехід до роздумів над образом Високого Майстра (Миколи Бажана);
— кульмінація: роздуми над призначенням людини в світі (‛віддала скоріш / Плоди свої од буйного нестриму‛);
— умовна розв’язка: проголошення творчого (і людського?) кредо Поета: ‛Дай яблуками на цей світ упасти!‛
Мовостильова своєрідність твору. Це і лексика, що завдяки діалектизмам (Гумань) і просторіччю (го′род, бугор) ніби наближає оповідача до читача, настроює його на казково-загадковий лад. Високопоетичні вислови на зразок ‛тайнощі‛, ‛високості‛, ‛буйноцвіт‛, старослов’янське ‛минуще‛, яке ‛в сущім обрітається‛, та інтелектуалізм ‛співмірність триєдина‛, навпаки, підносять романтико-героїчний пафос твору. І — авторські неологізми: ‛закущене‛, ‛полуменлива‛, ‛щедротна‛, ‛яблуката‛ та ін.
Численні тропи:
— епітети: високий (майстер), великий (го′род), перлисті (роси), триповерхові (хмарочоси), золотаве (світло, надвечір’я), дивний (господар), закущене (подвір’я), таємничі (рови), прадавні (підвали), крислата й розлога (яблуня), вогненна (корона), вагітна, щедротна, важка, яблуката й полуменлива (яблуня), чисті (соки), буйний (нестрим), велелюдні (тлуми-роздоріжжя);
— порівняння: крона — мов вогненна корона, яблука — мов з тронів королі, яблуня — мов собор;
— оксюморони: ‛триповерхові хмарочоси‛, ‛на корінь тисне світ із висоти‛;
— метафори: ‛В коло моїх думань не раз прийде великий город Гумань‛, ‛світилось місто золотавим світлом‛, ‛в гостини до яблуні‛, яблуня ‛не стала на коліна‛, ‛просто впала собі попід пахви‛, ‛провалилась коренем у гайдамаччину‛, яблука ‛розбіглись‛, ‛у піхвах глини — вся по рукоять‛, ‛вечірнє сонце яблуком останнім / Котилось з яблуками за бугор‛, села й ‛городи′‛ ‛клекотять‛, ‛приймати чисті соки‛, ‛віддала свої плоди‛ тощо; в т.ч. й:
а) алегорії: ‛дай яблуками на цей світ упасти‛;
б) символи: яблуня тут виростає до символу щедрої самовідданої душі, яблуко — до символу наших плодів на цій землі;
— метонімії: Гонта ходить зі свяченим (тобто ножем), сонце-яблуко котилось ‛до центру слова і до центру світу‛ (тобто до глибин світотворення і світорозуміння); ‛а як же я плоди свої нестиму‛ (тобто що доброго принесе у світ ліричний герой?), ‛Поспішносте-Напасте‛ (нагла, передчасна смерть); в т ч. й:
а) синекдохи: ‛город прийде‛ (адже ‛город‛ означає сукупність осіб, а не однину);
б) гіперболи: ‛провалилась у гайдамаччину‛, ‛коренем аж до шапки Залізняка дістала‛, порівняння яблуні з собором, сонце котилось ‛до центру слова і до центру світу‛, ‛хто забув, то ще сто раз покається‛ тощо.
З точки зору синтаксичної будови бачимо у творі й інверсію (незвичне розташування слів): ‛Пішла у землю стовбуром, в незриму‛ (замість ‛пішла стобуром у незриму землю‛); й рефрен (навмисне повторення): ‛Високий Майстре‛, ‛по листопаду, гей, по падолисту‛ (це створює певну музичність і нагадує шелестіння листя); і еліпсу: (тобто зумисно пропущене слово) — ‛щоб яблук з пазухи в пазуху‛ — пропущено слово ‛набрати‛, але його відсутність вмотивована, бо додає інтимності цьому незвичному гостюванню. А ще ж:
— патетичне запитання (‛А як же я плоди свої нестиму?..‛);
— патетичний оклик (‛Мини мене, Поспішносте-Напасте!..‛);
— безсполучниковість (наприклад, ось у довгому реченні: ‛Умань стоїть над ровами таємничими, над підвалами прадавніми, яблуня росла така крислата (і т.ін.)...‛);
— паралелізм (змалювання образів яблука і яблуні йде паралельно з роздумами героя про своє місце на землі).
Дотримуючись у загальних тенденціях напряму модернізму (нагадати учням, що цей напрям охоплює кінець ХІХ — другу половину ХХ століть), Драч активно проявляє свій власний індивідуальний авторський стиль. Як це йому властиво, показує яблуню наче з кількох точок зору: то очима господаря, то очима Гонти в підземеллі (ракурс знизу), то — очима гостя, головного героя, то — взагалі збільшує її до вселенських масштабів, акцентуючи на тому, що людина — мала й безпомічна істота в цьому світі. Виникає враження немовби навмисного нагромадження деталей, що з’являють¬ся одна за одною, одна поруч з іншою, пересікаючись і відбиваючись одна від одної, отак кристалізуючи текст, відтворюючи його прихований смисл.
Розмір вірша (шестистопний ямб); римування (суміжне й де-не-де — кільцеве); чергування жіночих і чоловічих рим сприяють величному звучанню балади, її урочистому настроєві.
Окремо можна запропонувати учням різні види часткового аналізу, які були б дуже корисними для розвитку дитячих творчих та аналітичних здібностей. Наприклад, проаналізувати баладу з точки зору музичності. Фоніка (звукова система) вірша чудово відображає поетикомузичну стихію Драчевої творчості. Так на зміну ліричності й ніжному, спокійному, ‛шелесткому‛ настроєві першої строфи з прямою мовою господаря приходить різка зміна мелодики й ритму. Своєрідною кульмінацією наростаючої тривоги й інтриги, пов’язаної з падінням яблуні, є звукові образи: ‛ґвалт і крик‛. Наступна строфа є своєрідною ‛музичною паузою‛, оскільки показує статичний момент: покірне й мужнє стояння яблуні ‛по рукоять‛ у землі. І знову бачимо нагнітання емоцій, тому в черговій строфі логічними видаються звукові ‛лавини‛: ‛клекотіли села й городи‛, а потім — пришвидшення темпу й наростання пафосу, яке врешті-решт мовби ‛розсипається‛, обриваючись різко, але на високій ноті ‛падінням яблука‛: ‛Дай яблуками на цей світ упасти!‛.
Якщо ж досліджувати зорові образи, то з перших рядків впадає у вічі масштабність, велич: як Високого майстра, так і великого города й триповерхових хмарочосів. Поріг Комарницьких — і то подається з додатком: ‛на їх поріг, на їхні високо′сті‛! Потім читач аж затамовує подих перед величчю впалої яблуні, адже перед ним уже постають картини підземної епопеї, ‛зворушення‛ цілого пласта історії. Після цього погляд знову переходить угору, на яблуню, але тепер уже вражається королівською поставою дерева (за рахунок образів корони, трону, яблук-королів). Зрештою, вагітність ‛до нестриму‛, образи собору, сонця, ‛центру слова і центру світу‛, ‛триєдиної співмірності‛ існування, велелюдних тлумів-роздоріж, які простеляються перед ліричним героєм, поступово ніби збільшують довколишнє до всесвітніх масштабів, ув останній момент знову повертаючись до маленької людини-яблука.
Аналізуючи окремо колористику вірша, можна помітити надзвичайно теплу й сяйливу гаму барв: перлисті роси, золотаве світло, зелене затишне подвір’я, яблуня червона й полуменлива, з розпеченими гранями й вечірнім сонцем тощо.
Що ж до смакових асоціацій, то діти швидко і радо помітять, що вони пов’язані насамперед з яблуками: колись за ними ходив до дерева малий господар, нині вони лежать розсипом довкола, а сонце яблуком котиться ‛за бугор‛. Ліричний герой теж бажає ‛приймати чисті соки‛ і нести у світ добро саме у вигляді потрібних усім солодких, запашних яблук.
Що ж стосується інших асоціацій, то уважний читач одразу почує легке шелестіння ‛падолисту‛ і відчує вибоїстість ровів, і м’якість ‛споришем закущеного подвір’я‛, вузлуватість кореня, який зачепився Залізнякові за шапку. Переживе невагомість у порожнечі провалля, куди потрапляє корінь. Тут же —. Далі простежується міцність ‛вкорінення‛ в клекіт сіл та міст, тривогу ‛проломлення‛ ґрунтів, тяжкий натиск кореня (‛На корінь тисне світ із висоти‛), нарешті — вага соковитого плоду в руках і зовсім уже ‛адреналінове‛ передчуття власного падіння на ‛цей світ‛ великими соковитими, стиглими яблуками.
Як бачимо, багатство і глибина твору дають учителеві можливості для широкого кола дидактичних, практичних і творчих завдань, для здобуття учнями численних потрібних і важливих навиків.
І все це — з допомогою єдиного твору, котрий, як і будь-який інший по-справжньому талановитий твір, не лише вартий стати об’єктом розлогої розвідки, а й дозволяє побачити за собою цілий світ і глянути після цього новими очима й на світ кругом нас.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Вознесенский Андрей. Собрание сочинений. В 3-х т. Т.1. Стихотворения; Поэмы… — М.: Худож. лит., 1983. — 463с.
2.Войтович Валерій. Українська міфологія. — К.: Либідь, 2002. — 664с.
3.Горинь Б. Рідкісне обдарування // Дзвін. – 1996. – № 10 – 12. — С.117-122.
4.Драч Іван. Балади буднів. — К.: Рад. письменник, 1967. — 152с.
5.Драч Іван. Вогонь з попелу: поезії (З шістдесятих — у дев’яності).— К.: Рада, 1995. — 120с.
6.Драч Іван. До джерел: Вірші, поеми, переклади. — К.: Дніпро, 1972. — 304с.
7.Драч Іван. Київське небо: Поезії. — К.: Молодь, 1976. — 144с.
8.Драч Іван. Лист до калини: Поезії, поеми. — К.: Веселка, 1990. — 286с.
9.Драч Іван. Листівка до С.Павленка / Особистий архів С.О.Павленка.
10.Драч Іван. Противні строфи: Поезії. — К.: ВЦ ‛Просвіта‛, 2005. — 320с.
11.Драч Іван. Сізіфів меч: Вірші дев’яностих. — К.: Укр. письменник, 1999. — 96с.
12.Драч Іван. Сонце і слово: Поезії. — К.: Дніпро, 1978. — 367с.
13.Драч Іван. Шабля і хустина: Поезії. — К.: Рад.письменник, 1981. — 159с.
14.Драч Іван. Яблуня в Умані // Літературна Україна. — 1979. — 9 жовтня.
15.Ільницький Микола. Іван Драч. – К.: Радянський письменник, 1986. — 221с.
16.Карбованих слів володар. Спогади про Миколу Бажана / Упоряд. Н.В.Бажан-Лауер. — К.: Дніпро, 1988. — 517с.
17.Комарницький Микола. Алеями і стежками Уманської ‛Софіївки‛: фрагменти з невиданої книжки / Особистий архів С.О.Павленка.
18.Комарницький Микола. Листи до С.Павленка 1977-1984 років / Особистий архів С.О.Павленка.
19.Лук’яненко Віталій. Момент виродження // Книжковий клуб плюс. — 2005. — ч.7-8. — С.24.
20.Мкртчян Л. Да придут к нам благородные мысли со всех сторон… — М., 1983. — С.285.
21.Павленко Марина. Троє під ‛Яблунею в Умані‛ // Літературна Україна. — 2004. — 14жовтня.
22.Павленко Степан. Листи і записи різних років. — Зшитки №1-№5.
23.Павленко Степан. Одержимість // Радянська Україна. — 1980. — 15 липня.
24.Поліщук Володимир. Із давнини віків: Черкащина у слові // Холодний Яр. — 2003. — ч.3. — С.166-176.
25.Тичина П. Із щоденникових записів. — К., 1981. — С.317.
26.Ткаченко А. Художній світ Івана Драча. – К.: Видавництво т-ва «Знання» України, 1992. — 48с.
27.Українська радянська енциклопедія: Т.15: Туман — Цемент. — К., 1964. — 592с.
28.Шевченко А. Сонце і слово Івана Драча // Дивослово. – 1996. – № 10. — С.21-27.
