Дмитро Чередниченко (30.ХІ 1935, с. Межиріч Канівського р-ну, тепер Черкаської обл.) – укр. поет, прозаїк, перекладач, педагог, мистецтвознавець, громадський діяч.
Автор поетичних книжок «Отава» (1966), «Межиріч» (1974), «Золоті струни» (1981), «Сад» (1983), «Рось» (1985), «Доброю любов’ю» (1986), «Неопалима колиска» (трилогія, 1987), «Брама» (1991), «Родень» (1995), «Наші стежки додому» (2000), «Батиха»(2002), «Нáвистка»(2004), «П’ятерик»(2005), науково-популярного видання «Павло Чубинський» (2005); книжок для дітей «Щедринець» (1968), «Чебрики» (1970), «Білий Чаїч» (1973), «Мандри Жолудя» (1973), «У країні майстрів» (1974), «Ковзанка» (1978), «Ми будуємо дім» (1980), «Жар-півень» (1985), «Священна діброва» (1995), «Гарна моя казочка?» (1998), «Вишневий острів. Три повісті для дітей» (2001), повісті «Камінь-дерево» (2003), збірки казок, притч та оповідок «Летюча ящірка»(2003), поетичних «Ми ходили в зоосад»(2004), «Колискова для котика»(2004), «Горобець-хвастунець» (2005), «Котячий календар»(2006), повісті-казки «Хлопчик Горіхове Зерня та Лісовичка»(2007), книги віршів, казок, притч та оповідань у серії «Хрестоматія школяра» – «Мандри Жолудя»(2007), поетичної збірки «Ластівки над Россю і над Німаном» (2010) та ін.
Едуардас Межелайтіс (1919–1997)
ДВАНАДЦЯТЬ ДЖЕРЕЛ
Ті, що світять, як нічний ліхтар,
мали доторкнутись до первісного вогню, –
інакше б тут ліхтар не засвітився.
Ті, які не світять, – або вітром
прілим завіяні-загашені, або незграбними
руками понівечені ліхтарі.
А може, й ліхтарі, котрі ще мають
якоїсь ночі радо спалахнути?
Я дванадцять налічив джерел пустельних,
а з тринадцятого пив.
І тільки згодом я узнав, що такого в цій
пустелі зовсім не було.
Але спрагу висхлої душі моєї
чомусь погамовано таки.
Як це, думаю тепер я у смерканні
віку, як могло це статися?
Той, кого обступили самі бур’яни сині,
краще цінує хлібне колосся зелене
чи повнокровний троянди цвіт, ніж той,
кого обступили самі лише квіти.
Якби не було бур’янів – не розпізнали б ми й квітів.
Якби не було квіток – стали б квітами бур’яни.
Якби не було бур’янів – бур’янами б вважали
повнокровні квіти троянд.
Ті, що купують майбутнє, ще мають унакидь
притухлу сучасність.
Ті, що купують оту сучасність, ще мають унакидь
цвілий учорашній день.
Учорашній день куди більший за той, що не кінчили
ставити, але що дійшов половини, день.
Але його питома вага дорівнює вазі
загубленої пір’їни птаха.
А майбутнє навіть і тої ваги не має. Тепер
вибираймо покуп!
Тому належить схід, тому –
захід сонця.
І той, і той належать одній дуже
вже не молодій скупій Вічності.
Але з нею все-таки можна вести перемови
і се-те з неї урвати.
Серце її тверде мов кремінь. Але іноді
лезом ножа, що сяє од світла
миготливих зір, вона відрізає добрий шматок
сходу і добавляє цей рожевий окраєць
до заходу кольору оранжевих маків.
Колір обох майже однаковий.
Як розум вирішує перетворити слово на тіло,
він промовляє одне-однісіньке слово,
проти всіх словесних королів – Слів Слово
‛Станься!“ –
І кожне слово стає тілом.
Так було, коли ще нічого не було.
Так і далі будівництво триває.
Залиште мій дім, коли десь
найшли ви кращий.
Іншого вам я не можу запропонувати, а цей
зруйнувати не можу.
Бо в ньому живе людина – як я її
без притулку залишу?
Чого це ви думаєте, що лиш вам одному
необхвдний притулок душі?
Мені один, вам інший вітер.
Наші вітрила різні.
Та зустрінемось ми
в одному порту.
Я пропоную вільний вибір.
Якщо ви собі виберете небо –
я виберу пекло.
Якщо ви собі виберете пекло –
я виберу небо.
Перевага – вам.
Я приведу вас до дерева, стовбур якого
пускає вогненні гілки.
Тут ви покарані будете за те,
що із вогнем не грались.
І проспали сонця схід. А захід
уже не гріє.
Каятись прийдеться біля цього дерева,
із якого прискає
вогонь
і встають у небо гіллясті пломені. Може на ньому
звити гніздо
тільки пташка, що живиться жар-насінням.
Мене запросили були на учту причинних,
які саме
їли розжарені камінці і пили
вогненні вина.
А ще вони тупали танець
кам’яного віку.
Вийшов я з того бенкету, нічого не ївши
і нічого не пивши.
Я побачив обличчя своє в оболоках небесних,
які розпустили –
мов синя птаха мого дитинства –
мені над головою
авіаційні лебедині крила й сіли
на річку відпочити.
Оболоки все частіше призначають мені вечірні
побачення – мабуть,
хочуть мене полонити під непохитні
крила свої.
Вмирати треба вчитись так само, як жити, –
з букваря.
Погляньте в мій бік: я саджаю
такі дерева,
плоди яких рватимуть лиш через сто
й одне літо.
Та листки цих дерев тепер вже махають –
ніби мусянжеві,
їх тут, немовби свої мініатюри,
вже експонує весна,
вони тут на вітах сидять – мов зелені гінці
весни,
перами їхніми зелений літопис
пише весна,
їх, мов зелені свої прапори, на гіллі
підняла весна.
Як дійдете до річки Стікс – покуштуйте
спочатку на смак Гераклітову річку.
Після того смачніший буде й ковток
залізної річки Стікс.
Не поспішайте на чорне узбережжя Стікса –
чим довше до нього йтимете,
тим легше вам буде перепливти Хароновими
човнами металеву течію.
Якби не карги замашна коса – на землі
давно не було б уже зовсім життя.
Карга не дає людині понищити
все на землі дотла.
Карга саме вчас уриває косою
безтямні її всі діла.
Діла, на які найчастіше її надихає
бісова заздрість.
Доти мій сад мені зеленітиме і в’язатиме
завбільшки, як слово, плоди,
доки у нього в підгрунті риється, мовби той срібний
кріт, живе джерело
і поки золотими крилами фенікса
триматиме його в обіймах дощ –
поки живі будуть землею забруднені ноги його
і листяні руки.
Думаючи про майбутнє, найперше
подумайте про це життя.
Що ви сподівались од майбутнього життя,
нічого не зробивши у цьому житті?
Починайте од меншого – може, тоді
доб’єтесь і більших урожаїв.
Майбутнє життя змушує починати
його уже коло слізного цього підгір’я.
Очі страху, звісно, великі, але ж не менші
й відваги очі.
На одній шальці терезів нашого духу важиться
страх, на другій – відвага.
І завжди терези оті коливаються то
в один бік, то в другий.
І ніколи вони ще не були вирівняні так,
щоб обидві шальки важили однаково.
Страх таки більший і важить більше, тому треба
добре годувати і його супротивника.
Чи ви не бачили тих, що прийшли були
вранці?
І тих, що прийшли були ввечері?
Одні принесли глек води і хліб,
другі сюди принесли глек вина і золото.
Чи не багатші ті,
що уранці прийшли?
Чи не бідніші ті, що сюди прийшли гуртом
увечері?
У тих попереду був цілий день, а на цих
уже насувала ніч.
Чи не зарано, питаю, забули ви мої двері,
в які ще недавно стукали,
коли не стачало вогню, хліба і тютюну,
дружби й поради?
Ті двері, звісно, ще не заперті –
їх відчинити може і вітер.
У ваших вікнах знов, бачу, темно, й журба
заміняє вам знову хліб.
Але сам я не вийду уже на поріг,
коли не почую стукання в двері.
Обережніше, застерігаю, йдіть краєм
страшного провалля.
Кроки треба лічити, як гроші,
якими ж ми не розкидаємось.
Як викинемо кілька кроків у болото –
опинимось у проваллі.
А з провалля іще ніхто не вертався –
хіба що лиш чорна ворона.
Мова – це наша мати: вона нам дала
життя,
вона вчить нас ходити
рідного краю дорогами.
Іншою може бути лиш мачуха, яку не цікавить
наша доля.
Ледве утратили б мову – зостались би вбогі,
німі.
Приберім сиву голову матері зеленим вінком
слів.
Вона – вічно молода: вона вчитиме ходити
і наших дітей.
Ключ від наших дверей у руках долі:
коли вона схоче,
тоді й одімкнуться замкнуті наглухо
наші двері.
Одначе доля не просить, щоб ми їй покинули
двері відчинені.
Вони отого тягаря хотіли – нехай тепер несуть
на своїх плечах.
У вузлі, який несуть на плечах, самt
польове каміння.
А їм було сказано, що вони одержують у руки
мішок золота.
Якщо вони пожаліються, що ця золота
ноша надто тяжка,
прикиньтесь глухими й німими – вони повинні
вирішити самі.
Коли зоря зійшла – я пішов
на топчан.
Коли зоря зайшла – я покинув
цей топчан.
Тепер можу винити лиш сам себе –
не зорю.
Не завжди зорю у небі замінить
і сонце.
Земля – скромна лабораторія
зоряної вічності:
життя тут виводиться із неживого, неживе –
із живого.
Що цим експериментом задумала довести
вічність?
Для якої мети цей загадковий дослід
їй потрібний?
Не чекайте, кажу, того дня, коли ваші
діти народяться сиві.
І не ждіть того дня, коли зрушать
і стануть ходити гори.
І не ждіть того дня, коли займеться
море і з неба заплаканого
посиплеться зоряний дощ – того дня
не вилікує і всемогутнє сонце.
Не чекайте, кажу, того невиліковного дня,
що він обіцяє чорне прокажене сонце.
Я вам казав: не ставте дому,
доки не закладете його підмурів!
Тепер і не раді плодам нелегкого
свойого труда, легковажні!
Хто ж починає роботу вночі? Тепер
приходиться ждати сходу сонця
і все будівництво починати заново.
Зорі не розсіюють темноти.
Погляньте на це дерево-мученика, – скільки на ньому
спіє плодів!
Чи бачите, скільки круглих, мов яблука, днів
на гілля його
понавішував час. Гілля тріщить під медалями
слави його!
Ніч стільки варта сама, скільки і день, –
обоє порівну важать.
День вибрав собі хліб, ніч – сон,
але обидві шальки порівну важать.
День вибрав собі дрозда, ніч – солов’я,
але обидві пташки порівну важать.
День пістрявий, як дятел, а ніч – як вірш,
та обидві ці пташки пістряві порівну важать.
Жінка – мелодійний інструмент. Він дзвенить,
мов скрипка.
Та дзвенить він тоді, як опиниться в руках
доброго віртуоза.
Скрипка не заговорить сама: її струни чекають
ласки пальців.
Ворог пророка – майбутній день, із яким
перший почне він розмову.
Той ворог може йому принести немало
найрізноманітніших сюрпризів.
Може його й прикінчити руками своєї старшої
сестри – сучасності й ночі.
Втім, коли він переступає поріг майбутнього дня –
вони стають найкращими друзями.
Хто захоче іти навпростець – той неодмінно
уткнеться в сліпу загорожу.
До мети ідуть так, щоб сама вона вийшла
нас тут зустріти.
Мета – гостинна господиня. Вона чекає на порозі
з солодким вином і солоним хлібом.
Хай вас не спиняє ніяке випробування: чим піт
солоніший – тим солодший буде хліб.
Чи не були ви свідками тої сівби, яку
починаючи, орач кров’ю потів?
Чого ви хочете їсти солодкий хліб,
не скуштувавши солоного поту?
Згадайте, як небагато було нас, коли довелось
помагати розлюдненій людині ставати людиною.
А тепер ви мені кажете, що всі були разом.
Я всіх чомусь не пам’ятаю, – може, втомилися очі.
А тепер лунає і голос, що навряд
чи людина гідна була цієї милості.
Якби не вернулась людина, тоді б
не вернулось і ймення її – законне як хліб.
І навряд чи тим іменем тепер ви усі
називалися б. Не забудьте!
Не всі очі бачать, не всі вуха чують,
не всі серця відчувають.
Але через це день не стає ніччю, а слово
не стає глухою тишею.
А камінь? Я не пригадую, щоб камінь
замінив коли серце.
Якщо ви повернетесь
на незакінчений бенкет очищення,
вернусь і я.
Не все тут ще випито, не все з’їдено –
справді не все.
І не всі ще виспівано пісні – зостався ще
один соловей.
На моєму обличчі не зникли сліди ще від ночі –
їх залишила, схилившись, пітьма.
Але чи не зоставила ніч та осколків світла,
що їх тут розсипали зорі?
Коли говоритимете про вчорашню мою пітьму –
не забудьте й зірок.
День, як і глобус землі, має два полюси –
і спокійніший.
А побачивши море безмежне, річка зі страху
завмирає на місці.
Бо море – це смерть річки. Жодна річка
ще не вернулася з моря.
Коріння дtрева пізнання – міцніше
за камінь гір,
гілля його дужче за орлині
крила гір.
І немає такої сили, яка б вирвала дерево
із землі,
і бурі такої нема, яка б обрубала гілля
того дерева.
Ти ж віриш, що створений ти із глини.
Чи не боїшся каміння?
Чи не боїшся, що можеш розсипатися, коли
влучить у тебе камінь?
Від каміння ніхто не захищений –
душу гляди більше, аніж обличчя.
Море починається з однієї краплі роси –
як небо з однієї зірки.
Важко полічити всі зорі на небі
і всі краплі роси у морі.
Справжній їх лік був і лишається невідомий –
ще не народився такий математик.
Справжній їх лік знає хіба тільки той, хто їх
сотворив, але він нічого не каже: загадавши загадку,
сам заховався за зорі.
Тінь нам дана не для того, щоб цю чорну
рабиню ми продали на ярмарку.
Хто не бачить цього свойого доповнення,
той не бачить
і себе усього. Той неважко
може і заблукати, не знайти, у якій стороні
чекає на нього стражденне сонце.
Тінь відсвічує порухи не тіла, а душі, –
тому й вона, як душа, безтілесна.
Коли я не буду твердий, як цей камінь, –
мене каменують.
Коли я не буду м’який, як ця глина, –
не буду потрібний скульптору.
Коли я не буду ніжний, як цей вітер, –
дерева повернуть до мене зелену спину.
Коли закрию небо, ніби зоряним письмом
написану
і прочитану книгу поезії, я знатиму
її автора.
Але іншим не зможу уже сказати
його імені,
бо на моїх вустах уже буде повішений
залізний замок,
а мої очі вже не побачать слухачів,
яких це турбує.
Як висохнуть дванадцять джерел – шукай
тринадцяте.
Твоя дорога – то вічний пошук
живої води.
Ціпок подорожнього випаде в тебе із рук, коли
ти прийдеш
до повного джерела найсолодшого меду
прощання.
Коли йтимеш ти мимо і кинеш зоряний
погляд
в мій запущений сад, упаде з гілки
яблуко,
яке ми, розламавши навпіл, мали разом
з’їсти.
Тепер зеленими зубами трави його зжує
саду чорна земля.
‛Хто може знати, коли починається справжнє
життя, –
чи в день народження твого,
чи в день смерті, – сказав мені
Магавіра, –
а може, це колесо життя ніколи не починається
і не кінчається?“
Загадали загадку і зімкнулися знову камінні
вуста боввана.
Цвіт яблуні випиває бджола, вулик бджоли
обкрадає людина,
людей бере собі доля, – отож так і крутиться
життєве колесо,
якого ніяка зоряна рука не може
відкрутити назад,
бо крутиться те колесо разом із сонцем,
а не проти сонця.
Хто ти єси? Ти не можеш вибрати собі ні свого
дня народження, ні дня смерті.
Ти не можеш вибрати собі ні свого батька,
ні своєї матері, ні свого брата.
Ти не можеш вибрати у всесвіті ні своєї
колиски, ні своєї домовини.
Ти не можеш вибрати ні свого теперішнього імені,
ні свого майбутнього надгробка.
Єдина річ, якою тобі дозволяється
вибрати собі те, чого ти хочеш, –
це твої руки. Не вір їхньому доброму смаку,
але користуйся їхньою волею.
Вам дано право підняти руку
тільки проти себе,
коли рука готова піднятись
проти іншого.
А як інша рука підніметься проти вас,
то руці
також буде велено піднятись перше
проти себе.
Війну починати треба тільки від себе – тоді
виграєш війну.
‛Доведи, – крикнули вони поетові, – що те,
що ти кажеш, не брехня“.
‛Обернися, – скзали вони поетові, – на пташку,
голосом якої ти співаєш“.
Проте поет не зумів довести. І тоді
вони крикнули6 ‛Поет бреше!“
І кинули в нього кожен по каменю. І лише
неживий поет упав їм у ноги.
Та живий зоставався у їхніх вухах голос поетів,
що нагадував все-таки пісню пташину.
Не радуйтесь, коли мені сумно, і не сумуйте,
коли мені весело.
Справу передано на суд долі – він не сказав
ще останнього слова.
Він може і помилитись: смуток віддати у ваші,
а радість – у мої руки.
Не загордіться: сісти куди важче,
аніж піднятись.
Не прискорюйте своєї ходи:
потім плестись доведеться
слідом за іншим.
Не підвищуйте голосу: потім ніхто не почує
вашої хрипоти.
Ви ж не маєте двох сердець, – чого пропонуєте
своє серце?
Коли ви без серця залишитесь, ніхто вам свого
не запропонує.
Вистачить мені і того вогню, що у вашому серці
палає.
Чи не відчуваєте на своїх руках
інших рук?
Чи думаєте, що все вони роблять самі –
ваші руки?
Чи вам не здається, що сильніші ті, інші, –
руки долі?
Я не заперечую: у мене кишить стільки провин –
як на небі зірок.
Але невже у вас тільки самих чеснот стільки –
як на небі зірок?
Якщо стільки їх маєте, могли б ви хоч трохи
їх вділити мені.
Я можу зорям присягти, що не залишу вас
у біді.
А в щасливу мить я терпеливо почекаю
за дверима.
Келихом не треба вам ні з ким ділитись – вип’єте
його самі.
А коли я буду знов потрібний – широко відчините
мені двері.
Позатикайте вуха – і поетів голос
залишиться в пустелі.
Дайте ляпаса поету, як він обіцяє
гори золоті.
В нього у самого їх немає! Як він сміє
обіцяти іншим?
Гори золота ви наскладаєте і без
його порад.
Позатикайте, кажу вам, вуха – говорить
брехло-поет.
Коли я захочу – місяць розколеться
надвоє.
А ти ляжеш біля моїх ніг – як застрелена
лісова сарна.
Коли я захочу – місяць розколеться і
натроє.
А ти простягнеш мені свої руки – як пташка
неживі крила.
Коли я захочу – місяць розколеться і
начетверо.
А ти відкриєш мені свої вуста – як ліс
таємницю свою – джерело студене.
Коли я захочу – місяця зовсім не стане,
а ти зійдеш – як ранкове сонце.
Коли сонце залишить на небі свого довіреного
місяця –
ти мені тоді заміниш сонце, бо твого тіла
теплота
не відрізняється від теплоти, яка мені прискає
з сонця.
Ти мені тоді заміниш сонце, бо твоєї душі
теплота
не відрізняється від теплоти, яка мені приходить
із неба.
Вірю в день, який прийшов, – не вірю в день,
який має прийти.
Вірю в небо, яке маю, – не вірю в небо,
яке мені обіцяють.
Вірю в землю, яку я чекаю, – не вірю в землю,
яка чекає мене.
Вірю в людину таку, як сам, – не вірю в людину,
якої не зустрічав.
Вірю в щоденну свою любов – і не вірю
у вічну любов.
Вірю у цвіт, який дає притулок
краплі роси.
Вірю в краплю роси, яка дає притулок
падаючій зорі.
Вірю в порох землі, з якого я встав
і в який обернусь.
