Сергій Гридін Я, Гридін Сергій Володимирович, народився у маленькому містечку Здолбунів Рівненської області 8 липня 1971 року.
З дитинства хлопчик Сергійко (тобто я!) вирізнявся серед однолітків. В першу чергу чималою вагою в суспільстві. Якщо середньостатистична дитина важила до 14 років 50-60 кг., то Сергійко (тобто я!) всі 86 кг.
Однак після 14-ти я задумався над своїм майбутнім і зайнявся спортом, що, напевне, додало твердості характеру і сприяло стандартизації у підлітковій спільноті.
В цей період я переїхав разом з сім’єю до Монголії за місцем відрядження батька. Там пройшли два дуже згадуваних і досі роки, було придбано багато друзів і купа вражень від квітучого степу, насиченого запахами весни, високого, чистого неба та різних смішних та не дуже подій.
Після повернення до України та закінчення вже в Здолбунові школи в 1988 році намагався вступити до Київського державного університету на факультет міжнародного права. Однак, мріям збутися не судилось і впродовж року набувався життєвий досвід в слюсарній бригаді, де значно поповнився словниковий запас ненормативної лексики, що іноді навіть допомагало в подальшому житті.
За рік потому для мене відкрились двері економічного факультету Рівненського інституту інженерів водного господарства, який був закінчений в 1994 році.
Після закінчення працював і продовжую працювати за бухгалтерсько-економічними спеціальностями. Під час проведення за останнім місцем роботи чергової перевірки контролюючими органами виникло бажання відірватися від реальності і полинути в світ, далекий від законів про корупцію, бухгалтерської документації та в’їдливих перевіряючих. Саме тоді була написана перша книга «Федько, прибулець з інтернету». Після того, крім основної роботи, з’явилось захоплення, якому присвячується весь вільний час.
Одружений. Є син Сашко, 14 років.
Розділ 1
Сашко Біленький набурмосено сидів за комп’ютером. Він навмання тицяв пальцями у клавіші та невидющими очима дивився в монітор.
Це ж треба так осоромитися! Мало того, що всі тепер дражнитимуть його ‛Анти-антивірусом‛, так ще й Галина Петрівна з класу вигнала! А Марічка Петренко як сміялась!
Сашко відчув, як палають його щоки.
– Ну не винен я, не винен! – волав з ліжка Вірус. Він уже дві години поспіль боявся виткнутись із-за подушки, куди шмигнув, щойно Біленький прийшов зі школи. Його шкіра мінилася жовтувато-оранжевими барвами, зраджуючи неабияке хвилювання її власника. Вірус лише на секунду вистромлював свою фізіономію, щоб викрикнути чергове ‛не винен‛, – і тут-таки ховався. Біля нього купою лежали гумки, олівці, розгорнуті зошити та книжки. Це Біленький так щоразу реагував на виправдання прибульця з Інтернету – жбурляючи в нього все, що потрапить під руку.
– Вона ж перша почала! Я тільки захищався!
– Мовчи ліпше! Захищався він… Чого тебе взагалі туди понесло?!
І Сашко всоте пригадав те, що відбулося сьогодні у школі…
…Це був нічим не примітний ранок. Після пережитих разом із Петриком та Федьком пригод Біленький ішов до школи з радістю. Дуже вже йому хотілося побачити друзів і, якщо навіть не розповісти про все (про таке не розповідають кожному стрічному!), то хоча б загадково промовчати, коли вони будуть розпитувати, як він провів зимові канікули. При цьому він по-змовницьки ззирнеться з Професором на знак того, що ТАКОГО відпочинку не мав більше ніхто!
Тихенько наспівуючи, Біленький збирав у рюкзак книжки та зошити.
Вірус уже теж прокинувся і, поснідавши Сашковим сніданком, який залишила мама, перед тим як піти на роботу, вилежувався на ліжку.
Він розкинув свої коротенькі лапки, випнув черевце, набрав волошкового кольору та спостерігав за зборами.
Учора, повернувшись із віртуального світу, вони ледве встигли перевдягнутися, вмитися, викинути свій брудний та подертий одяг і добряче підобідати (чи пак повечеряти), як прийшли батьки Біленького. Вони дуже здивувались незвичайному апетиту хлопців, але нічого не сказали.
Професор покрутився ще кілька хвилин і, доки не помітили, що на ньому Сашкові штани і сорочка, тихенько втік додому.
Федька довелося сховати в ящик зі шкарпетками у Сашковій шафі.
Мама проводила там ‛ревізію‛ раз на два тижні, виймаючи з купи чистих шкарпеток брудні, які невідомо чому там опинялися.
Ну не міг хлопчик зрозуміти, як то виходило! Ніби все на місце кладеш – а потім то однієї шкарпетки нема, то брудне з чистим плутається, а то дірки звідкілясь з’являються! А мама весь час саме його чомусь сварить! І ніяких пояснень не слухає!
Однак остання ‛ревізія‛ відбулася кілька днів тому, тож можна принаймні півтора тижня бути спокійним, що Віруса ніхто не знайде.
А вдень, коли вдома нікого немає, можна і по квартирі погуляти.
– І що ж це я маю цілісінький день робити? Кинули мене всі напризволяще! Як пригоди їм влаштовувати – то я, а як мене, змученого і голодного, рятувати від смертельної нудьги – так усі повтікали! А що це, до речі, так смерділо там, де я спав?
Сашко висунув ящик зі шкарпетками, вийняв звідти брудну приблуду і швидким рухом (щоб не побачив комп’ютерий монстр) закинув її під ліжко.
– Та-а-а-к! – мовив він, обернувшись, – пригоди влаштовувати ти майстер! Ледь виплутались учора! А могло хтозна-чим закінчитися!
– Та де! Все було під контролем! – відповів Федько, самовпевнено посміхаючись. – Коли до справи беруться профі…
– …тоді чекай великих проблем! – перебив його хлопчик. – Ну, гаразд. Відпочивай, телевізор подивись… а мені вже ніколи!
У передпокої пролунав дверний дзвінок, і Біленький кинувся відчиняти. Це Професор зайшов, щоб разом іти до школи, та приніс позичений учора одяг.
– Ти ще не зібрався?! Ми ж запізнюємось! Скоріше воруши ратицями! – з порога заволав він.
Сашко кинувся до своєї кімнати, схопив рюкзак, швидко натягнув куртку та шапку і, крикнувши: ‛Вірусе, я пішов, не нудьгуй!‛ – побіг за Петриком униз по східцях.
…Школа в їхньому районі була те що треба! Світла, з величезними вікнами та спортивною залою, в якій можна тренувати навіть ‛Манчестер-Юнайтед‛! Та й учителі підібрались непогані. Були, правда, серед них і не дуже, але це тільки для того, щоб, порівняно з ними, всі інші виглядали дуже навіть дуже.
Біля школи зчинилося справжнє снігове побоїще. З подвоєною після канікул енергією ‛першачки‛ бігали один за одним, намагаючись влучити сніжкою в суперника.
При цьому вони іноді (тобто частенько) промахувались і попадали в учнів старших класів, які неквапом (дорослі ж бо!) підходили до школи. Дівчата у відповідь вищали, а хлопці, забувши про свій поважний вік, кидалися наздоганяти ‛снайпера‛, щоб направити йому приціл. Весело!
– Математики не буде! – вилетів із-за рогу Ванько Монтицький, який навчався в одному класі з хлопцями.
Він був розхристаний, з шапкою набакир, а пика його скидалася кольором на червоне око світлофора.
– Софія Павлівна захворіла! – Монтицький так радів, нібито і не захворіла вона, а отримала спадок, плюнула на все та й поїхала жити на Багамські острови.
– А замість математики буде факультатив з інформатики! Галина Петрівна прийде! – аж вистрибував навколо однокласників Ванько.
Галину Петрівну любили всі без винятку. Вона була молоденька – тільки після інституту, ніколи не підвищувала голос і нормально сприймала витівки школярів. А часом і сама могла щось таке утнути, за що її поважали навіть авторитетні жартівники зі старших класів. Вони ж і придумали прізвисько, яке дуже їй личило – Галюся.
Інформатика як предмет починалась тільки з сьомого класу, але вчителька зуміла переконати адміністрацію, щоб додаткові заняття зробили й для молодших дітей. Туди можна було ходити за бажанням. Однак не знайшлося б, мабуть, ні одного учня, який би з власної волі пропустив хоч урок. Тому звістка про заміну дуже навіть не засмутила хлопчаків.
Друзі зайшли до школи, роздяглись у гардеробі та попрямували до свого класу. Там зібрались уже майже всі. Гуло, наче в вулику! Кожний намагався розповісти, як він провів канікули: хтось зламав дві пари лиж, хтось розбив носа на хокеї, а дехто навіть літав з батьками до Єгипту і тепер світив літньою засмагою серед блідих зимових облич.
Як тільки Біленький з Професором кинули свої рюкзаки біля парти, пролунав дзвоник і всі почали розсідатися по своїх місцях.
У клас зайшла Галина Петрівна. Школярі радісно привітали її і приготувалися слухати. Інформатики сьогодні ніхто не чекав, а тому зошита не брав. От пощастило! Перший день після канікул – і одразу інформатика, та ще й писати нічого не потрібно. Сиди собі та на вуха накручуй!
– Ну що, шановні! Усі добре відпочили? – звернулася до них вчителька. Вона до
всіх, навіть до найменших, зверталась на ‛Ви‛ і при цьому знала кожного на ім’я. Як їй вдавалося запам’ятати стільки імен – було загадкою для всіх.
– Сьогодні я розкажу вам про те, яку шкоду вашому домашньому комп’ютеру можуть заподіяти віруси; розповім, як з ними боротись і як захистити інформацію, – розпочала урок Галина Петрівна. – Віруси – це…
– …прекрасні створіння! Вони дуже ніжні і турботливі! – почулося від парти, за якою сиділи Біленький з Професором. Ураз двадцять дев’ять голів повернулись і п’ятдесят вісім очей уп’ялись у Біленького. Почервонівши як рак і нічого не розуміючи, Сашко глянув на друга, але той тільки кліпав здивованими очима.
Галина Петрівна осудливо подивилася на Сашка, помовчала кілька секунд та повела далі.
– Віруси – це шкідливі програми, які можуть знищити або пошкодити інформацію на ваших жорстких дисках. Для того, щоб цьому запобігти…
– …необхідно ставитися до них лагідно, вчасно годувати та влаштовувати змістовне дозвілля!
Біленький, ховаючись від поглядів усього класу, нахилив голову до парти. Очі його зупинилися на рюкзаку, що недбало стояв біля столу. Блискавка на ньому була розстібнута, і зсередини виглядали рильце та нахабні очка прибульця з Інтернету. Побачивши, звідки на його голову впало нещастя, хлопчик кілька разів копнув рюкзак ногою, і шкідлива програма сховалася в його нетрях. Професор беззвучно ворушив губами, не тямлячи, що діється з товаришем. Галина Петрівна, яка зовсім не чекала такого від свого улюбленого учня, знову замовкла. У класі зависла гнітюча тиша…
– Ви вже виговорилися? Я можу продовжувати? – голос Галюсі звучав рівно, але щоки їй порожевіли, і це означало, що вона починає нервуватись.
– Вибачте, будь ласка, – промимрив хлопчак, уже геть буряковий від сорому, і ще нижче опустив голову.
‛Віруси можуть…‛ ‛для того необхідно…‛ ‛ви маєте знати…‛ – мов крізь вату доходили до Біленького слова Галини Петрівни.
У голові бухала кров, а вуха горіли вогнем. Час від часу хтось із однокласників обертався до нього і єхидно посміхався, показуючи якісь незрозумілі знаки. Навіть Петрик відсунувся від нього на край парти. У повному дітей класі йому стало зовсім самотньо!
– …антивірусні програми, – говорила Галюся своїм красивим, рівним голосом, – розроблені для того, щоб…
– …вбити все прогресивне! Все, що несе людям радість і цікаві пригоди! ГЕТЬ АНТИВІРУСИ! ХАЙ ЖИВУТЬ ВІРУСИ! – несподівано заверещало з-під парти, аж увесь клас здригнувся.
Ну, тут уже не витримала навіть Галина Петрівна! Вона мовчки підійшла до Біленького, взяла його за руку, допомогла повісити на спину рюкзак та підвела до виходу. Галюся відчинила перед Сашком двері та, зробивши реверанс, злегка підштовхнула хлопчика в коридор. Усі учні без винятку (навіть ти, Петре!) голосно зареготали.
– Позбулися анти-антивіруса! Тепер усі комп’ютери школи можуть спати спокійно! – почув уже на виході Біленький слова Монтицького, кинуті йому в спину…
Після такого приниження залишатись у школі Біленький не міг! Він недбало вдягнувся і, тягнучи за собою рюкзак та раз у раз копаючи по ньому ногами, побіг додому, де міг сховатися від дошкульних слів та сміху однокласників…
Розділ 2
– Ну ти мені поясни! Ну чого тебе поперло до школи? Я ж тебе вдома залишив – лежи собі, відпочивай. Ні, взяв і перед усіма виставив мене ідіотом!
– Та ж сумно цілий день самому сидіти! От я і вирішив трохи розвіятися! Хіба ж я знав, що у цій вашій школі на нас справжнє полювання іде? – виправдовувався Федько.
Уже кілька годин минуло відтоді, як хлопчик прибіг додому, але він усе ще не
міг заспокоїтись.
Аж тут хтось подзвонив, а потім голосно загупав у двері. Сашко навіть не ворухнувся. Зараз йому нікого не хотілось бачити. Але грюкіт не вгавав!
– Відчиняй! – почулося за дверима, і Біленький упізнав голос Петрика. – Відчини, я знаю, що ти вдома! Буду стукати, поки двері не винесу!
Хлопець вийшов до передпокою, відчинив двері та важким поглядом втупився в очі зрадливого друга.
– Що? Посміятися з мене прийшов? Мало в школі було, так ще й додому пригримів?
– Ну і чого ти на мене в’ївся? Я ж бачив, хто це все зробив, і допомогти тобі хотів! Я старався не сміятись, але ти ж знаєш, як Монтицький регоче! Хочеш не хочеш – не втримаєшся! Це я з нього сміявся, а не з тебе!
Сашко трохи відтанув. А дійсно – чого це він на Професора напав? Ще й не в таких халепах разом бували, і ніколи друг його не підводив. А від сміху Монтицького могла зреготатися до сліз навіть царівна Несміяна!
– Ну, заходь, заходь! Розкажи, що там потім було? – Біленький попрямував до своєї кімнати, запрошуючи за собою Петрика. Той швиденько, не розв’язуючи шнурівок, скинув черевики, запхав до кишені шапку, шпурнув куртку під вішак і шмигнув слідом за товаришем.
Вірус, подумавши, що ось він – його порятунок, голосно застогнав.
– О, за віщо? За віщо ти мене зневажаєш!? Мене, твого товариша, який віддасть тобі останню сорочку! Який не проміняє тебе навіть на бутерброд із копченою ковбасою?! – закотивши очі, зойкувало комп’ютерне чудовисько голосом трагіка, що побивається над бездушним тілом коханої.
– Щоб щось віддати, треба щось мати, а в тебе навіть совісті немає! – повернувся до нього Біленький.
– Ех ти! Так друга підставити! – і собі напосівся Професор.
Прибулець з Інтернету, зрозумівши, що його маневр не вдався, знову забився за подушку й ображено засопів.
Професор запевняв Сашка, що як він вийшов із класу, учні зразу ж ніби й забули про все. Ніхто до кінця уроку ні півсловом не згадав. На перерві, правда, Монтицький намагався щось там бовкнути, але Петрик злегка тикнув його в бік кулаком, і той усе зрозумів.
А перед останнім уроком до Професора підійшла Галюся та попросила подивитися, чи все гаразд із Сашком. Бо дуже вже вона за нього хвилювалася і переживала, чи правильно з ним вчинила! А коли ще й довідалася, що той зовсім на уроках не був!..
– От бачиш, – знову виткнулася Вірусова головешка, – як тебе всі люблять. А якби не я, ти б і не дізнався! А так ще й уроки прогуляв! Ще цілий день канікул. Краса!
Біленький схопив зі столу гумку і запустив на голос. Федько, діставши по лобі, зойкнув та, наче поранений солдат, гупнувся навзнак, заплющив очі і захрипів. Тут
же на нього навалився Професор та заходився лоскотати і стусати. Вони борюкалися на ліжку, сміялися та мало не падали на підлогу. Хазяїн кімнати, все ще надутий
як індик, сидів і тільки з-під лоба поглядав на безтурботних друзів.
– Ич, пилюку підняли! Та стане вже! – мовив він, але ніхто на це навіть не звернув уваги.
Нараз у коридорі знову пролунав дзвінок.
– А це ще хто!? – здригнувся Сашко. – Ану, втихомирились нарешті!
І він пішов до дверей. Подивившись у вічко, Сашко побачив людину, яка ну зовсім не мала зараз там стояти. Та вона взагалі не могла там стояти ніколи! Навіть у снах Біленький не допускав, що таке може статися!
На сходовому майданчику власною персоною, стояла…
Марічка Петренко
Хлопчик здивувався би менше, якби побачив там Гаррі Поттера або, наприклад, президента Білорусі!
У вухах знову загуло паровозом, ноги легенько затремтіли, а руки (ніби це не його руки) відмовлялися відчиняти дверний замок.
Такого з ним ще не бувало!
Біленький знав Марічку вже досить довгий час. Сталося так, що вони разом почали ходити в дитячий садочок, потім разом пішли до однієї школи. Дівчинка ще змалку завжди була дуже серйозною і чемною. Вона слухняно виконувала всі настанови вихователів та вчителів. Ніколи не сперечалася і не сварилася, щоправда уже з садочка ні в кого ніколи не виникало охоти насолити їй. А якщо й виникала, то Біленький охоче роз’яснював таким охотникам, як має поводитись виховане дошкільня.
У школі Петренко стала старостою класу. І знову-таки всі, навіть хуліганисті хлоп-
чаки, котрих і деякі вчителі боялися, слухали Марічку і робилися ‛шовковими‛. Вони ж і прозвали її ласкаво (за маленький зріст і моторність) ‛Мушкою‛. А читала вона стільки, що і Професору таке не снилося!
Ось яка людина зараз стояла під порогом і видзвонювала до його квартири!
Біленький зробив дуже суворе (так йому здавалось) обличчя і розчахнув двері.
– Ну, і чого ходимо? Чого дзвонимо? – не дивлячись на гостю, спитав він.
Розмовляючи з Марічкою, хлопець намагався приховати справжні емоції, а тому завжди говорив трохи грубувато. Марічка, своєю чергою, весь час перевиховувала його, але Біленький ніяк не ‛піддавався‛ її впливу.
– Може, спочатку до квартири запросиш? А то на порозі якось нечемно гостей приймати, – з усмішкою промовила дівчинка.
Біленький знову згадав пережитий недавно сором та дошкульний сміх однокласників і мовчки пропустив дівчинку досередини.
Вона неквапом зняла курточку (не дочекавшись допомоги від ‛джентльмена‛), акуратно повісила її на вішак, поставила свої чобітки і стала, чекаючи, куди ж таки запросить її хазяїн.
Сашко, так само мовчки, розвернувся і попрямував до своєї кімнати. І тільки зараз він отямився від Маріччиного гіпнозу і згадав, що там, на ліжку, разом з його найкращим другом вовтузиться прибулець з Інтернету, якого дівчинці показувати категорично не можна!
Проте Біленький не встиг попередити товаришів, тому Марічка, зайшовши до кімнати, побачила цілковитий безлад і два створіння майже однакового червоного кольору – одне з них було Професором, а друге – ‛страшним‛ комп’ютерним чудовиськом.
Професор, побачивши дівчинку, якось у секунду зблід. Вірус же з цікавістю дивився на гостю – він дуже любив нові знайомства.
– А це і є той знаменитий Вірус? – ніби зовсім не здивувалась Марічка. Вона підійшла до ліжка й простягнула руки. Чудовисько завиляло хвостиком, покрутило носом і собі потягнулося до дівчинки. Та пригорнула його й легенько погладила по голівці. Прибулець мало не замуркотів, перевернувся горічерева і зробився ліловим у біленьку крапочку.
– Ой! А він ще й колір може змінювати! – скрикнула від несподіванки Марічка.
– Тю! Та я ще й не таке вмію! – аж промінився Вірус.
– Ага! Він не тільки колір, він і життя тобі може змінити, що й сам не радий будеш! – вставив Біленький, знову сідаючи за стіл. Хлопчик відчував, що в усій цій ситуації щось не так, і тому з підозрою додав:
– А ти ніби знаєш його?
– А мені Петрик усе про вас розповів! І про це чудове створіння, – вона знову погладила Віруса, – і про ваші пригоди!
ЩО?!
Біленькому аж в очах потемніло. Оце друг називається! Що ж то воно на світі робиться? Кому тепер вірити? Так ганебно розбовкати першому-ліпшому (хоч, може, й НАЙліпшому, але річ у принципі!) дівчиську їхню спільну таємницю!?
Він осудливо, ні, не осудливо – убивчо подивився на Професора. Той сидів ніби в холодну воду опущений – втягнувши голову в плечі, перебираючи ногами, не знаючи, куди діти руки, – і не насмілювався глянути на товариша.
– Так я ж для тебе старався! Хотів довести їй, що ти не винен! Що то не ти таке витворяв! – нарешті з розпачем скрикнув Петрик.
– Не треба мені таких захисників! Нічого вже мені ні від кого не треба! – Біленький відвернувся. Сльози мимоволі навертались йому на очі.
Аби чимось зайнятися, він схопився за комп’ютерну ‛мишу‛, поклацав нею і втупився в монітор. Рука, наче кимось керована, сама потягнулася до ярличка антивірусної програми.
‛Що там Галина Петрівна казала? Можуть пошкодити інформацію? А дружбу вони пошкодити не можуть?!‛ – Сашко був уже готовий на все. Він двічі клацнув по малюнку-іконці, відкрив ‛вікно‛ програми, визначив завдання та запустив його на виконання.
‛Виявлено вірусну загрозу! – попередив комп’ютер, затуркотів та видав запитання: – Знищити віруси? Проігнорувати? Відправити в карантин?‛
– Знищити! – зловтішно подумав Сашко і натиснув відповідну кнопку.
Вірус на руках у Марічки підняв голову, наче відчув небезпеку, Він почав роззиратися, насторожено оглядаючи кімнату, і ніяк не міг зрозуміти, звідки в нього ця тривога!
– Неможливо виконати операцію! Закінчилася дія електронного ключа! Програма може працювати тільки в демонстраційному режимі, – знову видав комп’ютер. Біленький згадав: тато вже кілька днів тому казав, що треба продовжити дію ліцензії, але все забував це зробити. Активною залишилася тільки одна кнопка, і хлопчик, не вагаючись, натиснув на неї.
Федько здригнувся, його тілом пробігла судома. Він знову закрутив головою, зойкнув, вирвався з рук дівчинки і впав на підлогу. А тоді підняв очі, з тугою глянув на Біленького й став розчинятися в повітрі. Останнім щезло рильце, яке все ще рухалося, намагаючись щось сказати.
– Ключ! Шукай ключ!.. – ніби здалеку почувся шепіт і стих.
‛Вірусну загрозу усунуто! – знову висвітилось на моніторі. – Щоб продовжити роботу, потрібно перезавантажити систему!‛
Сашко вже автоматично, починаючи розуміти, ЩО ВІН НАКОЇВ, натиснув кнопку підтвердження і застиг, усвідомивши непоправність свого вчинку.
Комп’ютер блимнув монітором і видав нове повідомлення:
– Критична помилка! Зверніться до системного адміністратора! – після чого з ним почало діятися щось незрозуміле.
Системний блок загув, наче вертоліт перед посадкою. Лампочки на ньому влаштували справжній феєрверк. Тоді він нарешті
затих. Але через секунду все стало з ніг на голову! Біленького підкинуло вверх, перевернуло кілька разів і закрутило, наче у вирі.
Не встиг хлопчак оговтатись, як ним ударило об щось тверде і він знепритомнів…
Розділ 3
…Перед очима снували білі мушки. У вухах голосно дзвеніло, ніби хтось без угаву стукав по надітих на голову ночвах. Біленький труснув головою. Мізки стали на місце, а погляд сфокусувався.
Але те, що хлопчик побачив, зовсім збило його з пантелику! Він сидів прямо посеред дороги в якомусь, на перший погляд, великому місті. Обабіч стояли високі будинки, біля тротуарів були припарковані автомобілі. Під деревами причаїлися зручні лавочки. На перших поверхах будівель можна було зауважити відчинені двері багатьох крамничок. Усе було ніби звично, але щось насторожувало. Щось таке, що не одразу впадало в око.
‛А люди де?‛ – подумав Біленький.
На вулиці дійсно не було ні душі. Ніхто не йшов по покупки, не запізнювався на роботу і не поспішав додому, не їздили машини, не бігали веселими зграйками діти. Не було взагалі НІКОГО!
Сашко оглянувся. Під великим деревом, спершись до стовбура, сидів Професор. Він теж трусив головою і здивовано роззирався. За кілька кроків від нього стояла Марічка Петренко. Її і без того великі очі зробилися просто-таки величезними, в них застигли пе-
реляк і нерозуміння.
Першим отямився Петрик:
– Ну що, догрався, Касперський недокрякнутий!? Що ти з Вірусом зробив? Де тепер його шукати? Його ще можна врятувати?
– Та можна, можна! Я його в карантин відправив! Добре, що програма не спрацювала як слід! О-о-о-х! Що ж я наробив? Друга – своїми руками!.. А він же мені довіряв! – Біленький схопився за голову і почав гойдатись, як маятник.
– Ти ще з розбігу об стінку – може порозумнішаєш! – буркнув Професор. – Мізки
не пробував вмикати перед тим, як щось
робити?
– Так, ану не сваріться! – вигукнула Мушка. – Що зроблено, те зроблено, а тепер треба шукати вихід!
– І куди ж це нас занесло цього разу? – підвівся Професор. – Добре, хоч не в джунглі. Та й піратів тут уже точно не буде! А Маюмби з його пігмеями – й поготів! Схоже, безпечне місце. Але де ж нам шукати Федька? Маю підозру, що доки його не здибаємо, не виберемося звідси!
У місті, в яке вони потрапили, до загальної радості, було досить тепло.
Листя на деревах трохи пожовкло і де-не-де лежало на землі, але вітерець дув ласкаво і злегка охолоджував розпашілі щоки мандрівників.
Хлопці гарячково обдумували, що їм робити далі. Якби з ними не було Марічки, то все би почалося зі з’ясування стосунків.
(Хоч якась дія! Не стояти ж на місці, як барани!). Адже Біленький досі сердився на Професора. Він ніби й розумів, що той намагався ‛відбілити‛ його перед дівчинкою, але ніяк не міг пробачити, що він ПЕРШИМ розповів їй про їхні пригоди. А ще ж невідомо, ЯК саме він це зробив! Сашкові хотілося виглядати в очах Мушки справжнім героєм, тому якби він сам розповідав їй, то зміг би щось підкреслити, а щось і викреслити! Та чубитися зараз, перед Марічкою, було безглуздо. Насуплено перезирнувшись, хлопці дружно вирішили відкласти чубанину.
Тим часом Марічка Петренко ступила крок і натрапила на камінець, що лежав на дорозі. Вона тихенько зойкнула. Ходити в самих шкарпетках виявилось дуже незручно. Адже одяг та взуття залишились у квартирі Біленького! Якщо у верхньому одязі потреби не було, то відсутність взуття створювала неабиякі проблеми.
Біленький кинувся підтримати дівчинку. Він допоміг їй дійти до тротуару і обережно посадив на лавку.
– Ну що? Ходімо подивимось, куди нас занесло? Може, хоч на ноги щось знайдемо! – звернувся Сашко до Професора. Той, оцінивши, що Біленький заговорив до нього першим, прояснів обличчям. Ну ніяк не хотілося втрачати друга!
– Ходімо! Роздивимось, визначимося, що його робити. Треба ж нам десь Віруса шукати. Йому, мабуть, несолодко в тому ‛карантині‛ сидіти!
Що би Сашко тільки не зробив, аби повернути час назад та виправити свій вчинок! Навіть новий велосипед, отриманий влітку на день народження, віддав би – тільки б Федько знову був з ними! От дурний характер! Правильно казав Петрик – треба частіше мізки вмикати!
Хлопчик уже з вдячністю подивився на друга. Все-таки молодець Професор! І чого він на нього ображався? Стіна відчуження, яка ще хвилину тому, здавалося, міцно відгороджувала хлопців одне від одного, нарешті похитнулась! І вже зовсім в іншому настрої рушили вони оглядати околиці, перед цим строго наказавши Марічці сісти на лавку і нікуди не йти.
Розділ 4
Вулиця, якою йшли хлопчаки, була багата на різноманітні крамнички та невеликі кав’ярні. Їхні двері були гостинно відчинені, однак ніхто крізь них не заходив і не виходив – жодного руху. Було дивно серед білого дня прямувати містом, у якому навіть не цвірінькають горобці та не бігають бродячі собаки.
– Ну що, зайдемо сюди? – зупинився біля вітрини Сашко. На склі був намальований великий клоун у класичних шкіряних туфлях, який, піднявши ногу, з цікавістю на неї дивився. Здавалося, він ніяк не може збагнути, звідки на ньому взялося таке взуття. Рот його застиг у дивній посмішці, а очі випромінювали містичний жах. Над клоуном великими червоними літерами було написано: ‛Ексклюзивне взуття з Китаю. Найнижчі в місті ціни!‛
– Цікавенько, про що думав художник, коли це малював! – мовив Професор професорським тоном. – Або в нього висока температура була, або ж це зовсім нове слово в мистецтві портрету.
– Давай-но, краще, досередини заглянемо, а то я вже всі ноги поколов, – скривився
Біленький. – Хто ж тут стільки камінців роз-
кидав – ходити неможливо! Я би тих двірників!.. За що їм тільки зарплату платять!
– А до речі, як у тебе з фінансами? – поцікавився Петрик. – Думаєш, тут ‛на халяву‛ взуття роздають? Продавці ж то, мабуть, на місцях!?
– А про це я не подумав! – розхвилювався Сашко. Дуже вже йому хотілося Марічці догодити. В уяві він уже був тим самим принцом, який надівав туфельку на струнку ніжку своїй Попелюшці!
– Щось останнім часом ти багато про що ‛не думаєш‛! – не пропустив нагоди підколоти товариша Професор. – А от у мене гроші є! Мама сьогодні на книжки з англійської дала, а завдяки тобі я до книгарні не потрапив. Небагато, правда, але ж тут ціни ‛найнижчі в місті‛. Пішли, подивимось! Може, хоч Мушці щось підберемо, а собі – вже побачимо.
‛Ні, ну таки найкращий в мене друг! – подумав Біленький. – Не про себе найперше думає, а про інших!‛ І від недавньої образи не лишилось і сліду.
Хлопці зайшли до магазину. Всередині по периметру тяглися полиці, на яких купами лежало взуття, в глибині були стільчики для примірки та каса, за якою наразі ніхто не стояв. На стінах, завдяки запаленій уяві художника, також красувалися клоуни у вигадливих позах, які ніяк не могли змиритися з наругою, вчиненою над їхнім клоунським ‛стилем‛.
– Еге-ге-е-е-й! Є тут хто? – гукнув Професор, підійшовши до полиць та взявши в руки пару кольорових капців, які, на його думку, могли підійти Мушці. Тиша була йому відповіддю! Ніхто не вийшов і не закричав: ‛Ану геть, дрібното! Заберіть руки від товару!‛ – як то, зазвичай, траплялося, коли хлопці, йдучи зі школи, з цікавості заглядали до якоїсь крамнички. Отже, продавців теж не було.
– Чудовенько! – промовив Біленький, потираючи руки. – Зараз ми швиденько зметикуємо, що брати, – і на вихід!
– А гроші? – не міг заспокоїтися Професор. – Так не можна! Це вже якась крадіжка виходить!
– Яка крадіжка? Ти ж бачиш, що тут нікого немає? Можливо, це місто таке, в якому хто що хоче, те й бере безкоштовно. Утопія. Пам’ятаєш, нам Василь Семенович на історії розповідав, що колись хтось десь таке хотів створити. Може, якраз тут і створив!
І хлопчик заходився перебирати пару за парою, намагаючись серед усього ‛ексклюзиву‛ знайти щось, що можна буде взути. Петрик ще трохи повагався, махнув рукою і собі приєднався до товариша. Друзі вибрали по парі кросівок собі й одразу натягнули їх на ноги, ще кілька пар вони взяли для Марічки. Отже, проблему вільного пересування вирішено! Знати б ще, куди пересуватись!
Вони вийшли на вулицю та попрямували до того місця, де залишили дівчинку. Але на лавці, куди Біленький її посадив, Марічки не було! Не було її видно й на вулиці. Дівчинка просто щезла, причому підозріло тихо, без шуму. Якби вона хоч якось подала голос, то друзі обов’язково би це почули! А якби з Марічкою щось сталось, то голос вона би точно подала! Та ще й який голос!
У цьому хлопці анітрохи не сумнівались.
Біленький кинув взуття на землю та став роззиратися, шукаючи хоч якихось слідів. Тим часом Професор насторожився
і ступив кілька кроків убік. Знаком він попросив друга, щоб той не шумів.
– …Ану віддай! Віддай, це моє! – почули хлопці чийсь жалібний голос із невеличкого продуктового магазинчика. – Я його два дні по всьому місту шукаю, а тут хтось прийшов – і на готовеньке – цап! – уже заволав хтось, впадаючи в істерику.
Хлопці переглянулись, обмінялися якимись тільки їм відомими знаками і дружно, з голосними криками увірвалися до крамнички.
– Всім стояти! Працює група захоплення! – наслідуючи героя з улюбленого серіалу про міліцію, влетів до приміщення Біленький. – Лягай на підлогу!
– Стріляти буду! Хлопці, оточуй його! Хапай! – і собі репетував Професор…
…Посеред магазину здивовано витріщала на них очі Марічка. Вона була жива-
здорова і зовсім не чекала нічийого нападу.
Вчепившись у її руку та притиснувшись головою до коліна дівчинки, стояло якесь невідоме створіння. Воно було опецькувате і смішне! На круглому, наче м’яч, тілі сиділа на короткій міцній шиї велика овальна голова. До неї було приліплено два товстих, м’ясистих вуха, які нагадували вареники з картоплею, що їх так смачно готує Петрикова мама. Головешка була абсолютно лиса! Вона блищала глянцем і пускала сонячні зайчики. Спереду прикрашав голову невеликий задертий догори ніс. На носі, як насмішка над лисиною, сиділа чималенька бородавка, яку увінчувало кілька чорних волосин. Губи створіння були схожі на дві варені сардельки – такі ж товсті і мас-
ні. Очі бігали маленькими чорними жучками, а товсті рум’яні щоки аж просилися на рекламний плакат дитячого харчування!
Знизу все це довершували взуті в подерті кеди коротенькі пухкенькі ніжки, над якими висіло опасисте черевце. Його не здатні були прикрити ні коротка брудно-біла майка, ні шорти, які навіть не застібались і були скручені спереду шматком якогось дроту.
Товстун відірвався від Марічки, з несподіваною спритністю підскочив та сховався за прилавком. Втекти він не міг – вихід йому заступили хлопці.
– А це що за чудо? – вражено спитав Мушку Професор. – Звідки воно тут взялося?
– А я хіба знаю?! Я собі спокійно сиділа, потім мені стало нудно, і я зайшла сюди. Думаю, хоч подивлюся, що у них тут продається. Тільки-тільки заглянула, а цей ну за руки хапати, репетує щось – не розібрати, що хоче! Я з переляку навіть крикнути не встигла!
– Жінок згубить цікавість! – глибокодумно вирік Професор. – Ми ж тобі казали з місця не сходити!
– Та я цьому курдупелю зараз усі вуха повідриваю! – набичився Біленький. – Ич, узяв моду дівчат чіпляти! Ану вилазь! Я тобі швиденько ‛марапупу‛ влаштую!
Сашко не знав, що воно таке за ‛марапупа‛, однак тато, коли сердився, завжди погрожував зробити це синові. І хоча він ще ні разу не дотримав свого слова, звучало воно загрозливо.
– Н-н-не т-т-треба ‛м-марапупу‛! – затинаючись, простогнав Товстун. – В-в-вона моє яблуко забрала, а я з-з-за н-ним уже т-т-тиждень бігаю по місту.
– Що ти там у нього забрала? Ану покажи! – повернувся до Марічки Петрик.
Дівчинка простягнула руку. На розкритій долоні лежало невеличке, зморщене яблучко. Один бік його злегка почорнів, тому бажання ним поласувати у хлопців не виникало.
Однак товстун, побачивши цей сухофрукт, відреагував якось дивно. Очі його загорілися. Тіло затряслося, як у пропасниці. Руки самі потягнулися до яблука. З куточків товстих губ покотилася слина. Здавалося, що зараз він кинеться та перекусає усіх, аби дістати улюблені ласощі.
– Е-е-е-е! Ти чого! – Професор злякано вихопив злощасне яблуко з рук дівчинки та сховав собі в кишеню.
Товстун змінився прямо на очах – заспокоївся, дивився осмислено і ні на кого вже не кидався. Хлопчик ще раз вийняв фрукт, і з опецьком почали відбуватися ті ж метаморфози!
– Прикольно! – сказав Біленький, який мовчки спостерігав за експериментами товариша. – І чого це його так ковбасить?
– Він, напевно, яблукоман! Бачиш, як його плющить!? – Петрик сховавши яблучко поглибше до кишені штанів, промовив. – А навіщо воно ТОБІ знадобилось? – повернувся до Марічки Біленький.
– Та їсти дуже хотіла! Після школи одразу до тебе побігла, не встигла, а тут дивлюсь – табличка ‛Продукти‛.
Дай-но, думаю, зайду гляну! Зайшла, глянула – а тут порожньо. Тільки це і лежало он там, під прилавком. Я і взяла! Навіть роздивитися не встигла,
а тут цей бузувір!
Нарешті хлопці й самі роздивилися, куди це вони увірвались. На відміну від взуттєвого, полиці тут дійсно були абсолютно порожні – ні крихточки! Прилавки вкривав тоненький шар пилу, на ньому було видно безліч слідів чиїхось маленьких лапок, схожих на мишачі. А на стінах – ті самісінькі клоуни! Тільки тепер кожен мав у руках чи то тістечко, чи пухку булочку, а один навіть, широко роззявивши рота, відкушував величезний шмат ковбаси! Саме споглядання цих дивних малюнків наганяло звірячий апетит. Ковзнувши по ненажерливих клоунах, погляд Професора зупинився на одному
з них. Цей тримав пакет з ‛МакДональдза‛ та радісно вгризався у величезний бігмак!
– Дивно. Якось не дуже він вписується в цю групу. – сказав Петрик і ковтнув слину. Сашко теж дивився на малюнки з тугою.
А їсти їм уже дуже хотілося! Вдома, за переживаннями, Біленький з Петриком про це і не згадувались, а тепер відчуття голоду дало про себе знати спазмами у шлунку. Одначе зараз думати про їжу було ніколи. Відігнавши подалі нав’язливі думки, хлопці з двох боків почали наближатися до незнайомця. Той уже трохи заспокоївся,
і маленькі, заплилі оченятка дивилися з цікавістю. Але було видно, що створіння готове дременути при першій ліпшій нагоді.
– Скажи хоч, як тебе звати? Звідки ти тут такий узявся? – звернувся Професор до товстуна.
– Я, – гордо піднявши голову промовив той, – Кабас Мурмило Третій, принц. Наступник свого таточка Бекона Мурмила Другого, короля всіх комор і крамарень. Але моя мамочка завжди називала мене Кабасиком!
Товстун несподівано скривився, наче запхав до рота цілого лимона, і голосно заридав. Марічка підійшла до Кабасика, поклала йому руку на лису головешку і легенько погладила. Той обняв дівчинку за коліна пухкими рученятами і захлипав уже тихіше, наче малюк, якого вперше залишили
в дитячому садку.
– А де ж твої тато з мамою? – ласкаво спитала дівчинка в такого смішного та водночас беззахисного малюка.
– Шмиглі… – тільки і зміг вимовити той крізь сльози. – Шмиглі…
– На, витри свої шмиглі та розкажи все до ладу! – дістав із кишені пом’ятого й не зовсім чистого носовичка Біленький та простягнув Кабасику. Той мовчки його взяв, голосно висякався і хотів був повернути власникові, але хлопчик замахав руками, показуючи, що той може залишити носовичок собі.
– Шмиглі винні! – простогнав Кабас Третій.
– А ти їх ще раз хусточкою акуратно витри! – як маленькій дитині пояснив Професор. – Їх і не буде!
Товстун підняв заплакані очі та співчутливо поглянув на Петрика – мовляв, ну як можна не розуміти!
– Шмиглі – істоти такі! Це вони викрали моїх батьків! – пояснив він і розповів свою історію…
…Кабасик разом з татом і мамою жили на території продуктової бази. Вона постачала їжу всьому місту. Товар сюди привозили цілими вагонами, відвантажували величезними критими автомобілями. Поки вдень тут товклися люди, родичі Кабасика відсиджувались у підземних сховищах, які залишились іще з прадавніх часів і про які всі вже давно забули! Там ще й тепер можна було знайти пляшку вина двохсотрічної витримки або задубілий брунатний цукор
у цупких мішках з написом:
Коли ж люди нарешті розходилися по домівках, наступав час доїдалок. Так називався народ короля Бекона Мурмила Другого. Доїдалки жили тим, що знаходили неякісні продукти (а їх на базі завжди було вдосталь) та знищували шляхом поїдання. Все найкраще, тобто щонайнеякісніше, зносилося королівській сім’ї, тож Кабасик міг собі ні в чому не відмовляти. А відмовляти він і не збирався! Змалку апетит у нього був ого-го. Він підчищав усе, що приносили вірні підданці, а часом і сам ходив ‛полювати‛ на їжу, коли батьки відлучалися. В кожному продуктовому магазині міста жило по одній доїдалці. По неділях вони збиралися в підземній Кімнаті для нарад і звітували королю про виконану роботу – хто скільки неякісних продуктів з’їв, тим самим врятувавши людей від отруєнь і хвороб.
Доїдалки зовсім не були схожі на мешканців підземель та підвалів. Сите харчування давало їм силу, червоні щоки та великий живіт, який вони гордо носили перед собою. Найбільше пузо було, як і годиться, у Кабасикового татка. Він дуже пишався своїми розмірами і завжди мріяв, щоб син набагато переріс його вшир. Тому маленькому Кабасику не дозволяли бігати, грати в ігри з іншими малюками та навіть взагалі кудись ходити без нагальної потреби. Щоп’ятниці тато з мамою міряли його талію та записували показники біля дверей підземного житла. Всі доїдалки, проходячи поряд, могли порадіти за королівського нащадка, який ширшав наче на дріжджах.
Так безтурботно і весело минало дитинство товстуна. І він би в майбутньому завиграшки перевершив свого тата, ставши королем, але тут усе зненацька змінилося.
Якось з однієї далекої країни привезли контейнери з екзотичними фруктами. Ніхто з доїдалок навіть назви їхньої не знав! Після розвантаження, прямо на підлозі, підданці знайшли трьох невідомих створінь, схожих на юних пацюків. Стан їхній був дуже важким. Можна лише здогадуватися, що пережили ці створіння перед тим, як потрапили до Королівства Товстунів.
Жовтувата шкіра обтягувала гострі кістки, тоненькі хвостики просвічувались у місячному світлі, яке лилося крізь вікна. Вони навіть не могли самостійно встати на лапи та ступити кілька кроків – такі були слабкі й немічні.
Не треба й казати, що Кабасиків татко тут же звелів добре цих знайд нагодувати. Коли істоти попоїли, вони завалилися спати і проспали дві доби поспіль. Ніхто їх не будив, усім було дуже шкода змучених та худих гризунів.
Однак пройшло кілька днів, і ті стали виявляти неабияку активність. Спочатку вони обнишпорили всю територію бази, потім добралися до підземель. Здавалося, вони були скрізь! Куди не підеш, можна було побачити їхні гострі мордочки та почути незрозумілі звуки, якими ті спілкувалися. Треба віддати прибульцям належне – через кілька днів вони вже могли сяк-так розмовляти мовою доїдалок. Правда, при цьому жахливо перекручували слова та звуки.
Через кілька днів жителі Підземелля зі здивуванням виявили, що шмиглів (як вони їх називали) побільшало! Вони зробилися набагато нахабнішими, шастали під ногами у товстунів і не зважали на їхні злякані скрикування. Ще через тиждень вони розплодилися так, що вже не вміщувались на території бази та почали розбігатися по місту. Запас продуктів став катастрофічно танути. Спочатку шмиглі з’їли все те, що приносили вірні слуги короля і складали по підземних коморах. Потім уночі почали підчищати продукти, що зберігались на базі.
А ще через кілька днів вони вже не зважали на людей та прямо в них на очах трощили все, що тільки бачили їстівного. На шмиглів не діяли отрути, що їх люди підсипали та підливали до їжі, яку залишали на видноті. Не боялись вони ультразвукових відлякувачів гризунів, не лякалися галасу, від них утікали коти, що до цього залюбки полювали на пацюків.
Так тривало ще деякий час. Досягнувши, вочевидь, природної межі, вони перестали розмножуватись, але на той час їх було вже стільки, що товстуни навіть боялися виходити зі своїх схованок, бо ризикували бути поміченими та схрупаними. Час від часу дехто, зголоднівши, таки наважувався і піднімався на поверхню. Проте назад не повернувся ніхто. Що з ними сталося – невідомо! Таким чином невдовзі у захистку залишились тільки королівське подружжя і спадкоємець престолу, зляканий і голодний. Хоч батьки й мали потаємний недоторканний запас харчів і трохи підгодовували синочка, але йому, звиклому до ласощів і смаколиків, цього було надто мало. Він часто плакав, згадуючи колишні нічні трапези. Тому Їхні величності тато з мамою мовчки страждали, не маючи змоги зарадити цій біді.
Одного дня тато підійшов до виходу з підземелля, прислухався та знаками покликав до себе маму. Вони тихенько про щось посперечалися, Бекон Мурмило Другий відчинив засуви на дверях і випав у невідомість. Кілька хвилин було тихо. Потім почулось якесь шарудіння. Воно щосекунди дужчало, аж раптом пролунав чийсь зойк. Це був Бекон (принаймні так здалося Кабасику та його мамі). Мама миттю вискочила нагору. У цей момент вона не думала, що наражає на небезпеку себе та сина, який оніміло спостерігав за подіями. Вона лише хотіла врятувати чоловіка!
Нараз майбутній Мурмило Третій відчув, як задрижала стеля і почув тупіт маленьких лапок, що насувався, наче снігова лавина. Він не встиг нічого зрозуміти, як побачив перед собою гостреньку мордочку шмигля, що пропхалася до Кабасикового житла. Автоматично малюк влупив по ній ногою та в паніці зачинив двері на всі засуви. Ще деякий час хтось намагався вдертися до нього в гості, але міцні, добротні двері не піддались.
Деякий час Кабасик сидів, нездатний поворухнутись. Він усвідомив, що батьки вже не повернуться і відтепер усе треба вирішувати самостійно. Перше, що він зробив у новому, самостійному житті, – це рішуче попрямував до залишків харчових запасів, які матуся дбайливо приховувала навіть від найближчих придворних доїдалок, відкусив величезний шматок злегка попліснявілої ковбаси та… голосно заридав!
Усе було настільки погано, що гірше вже і не буває! Ще кілька днів він дожовував королівські запаси. Спочатку їв досхочу, але побачивши, що їжі стає дедалі менше, почав урізати пайок. Втім, усе колись закінчується! Скінчилися нарешті й харчі. Посидівши ще півдня і жахливо зголоднівши, Кабасик вирішив піднятися нагору та знайти хоч що-небудь!
…Приміщення складу, куди він виліз, забувши про небезпеку, просто посеред дня, було схоже на поле бою. Розтрощені ящики, перевернуті контейнери, зірвані з петель великі складські ворота і – цілковита тиша навкруги. Обережно ступаючи, Кабасик став оглядати територію і невдовзі виявив, що тут не лишилося й згадки про колишні гори їжі! Навіть запахи всі вивітрились безслідно. Тішило тільки, що шмиглі, судячи з усього, теж покинули це скорботне місце.
Товстун вийшов на вулицю. Там було так само тихо і безлюдно. Потерпаючи від голоду та самотності, лякаючись кожного шереху, він наближався до міста.
Сонце з незвички сліпило очі. Кабасик ніколи вдень не виходив на поверхню, а тим більше – не забирався так далеко від дому. Тому він не знав, як має виглядати місто о цій порі. І хоча безлюддя його трохи насторожувало, він був радий, що не треба ні від кого ховатись.
Дорогою товстун заглядав до всіх продуктових крамниць. Тихенько наблизившись до відчинених дверей (а чомусь усі двері були відчинені), він сторожко просовував свою щокату головешку досередини і намагався нагледіти щось їстівне. Ось так
в одній із крамничок вони й зустрілися з Ма-
річкою!..
Дівчинка міцніше притиснула Товстуна до себе. Той довірливо поглянув їй в очі
і спитав:
– А тепер ти даси мені яблуко? Я за яблука можу що хочеш зробити. Я їх понад усе люблю. Тільки побачу – шаленію!
– Тю, ну і дурень же я!!! – ляснув себе по лобі Професор. – У мене ж в кишені піджака бутерброди лежать. Мама зранку дала. Ще й на твою долю! – кивнув він Біленьком.
– А чого в кишені? – здивовано спитала Марічка.
– А, – відмахнувся Петрик. – Не встигав уже в рюкзак кинути. Проспав – от і поклав у кишеню. Де ж це вони? А ось де, ріднесенькі! Правда, трошки масло попливло.
Він витягнув замотані в провощений папір бутерброди з ковбасою і облизав брудні пальці. На вигляд цього добра у всіх потекла слинка. Професор неквапом розгорнув папір, оглянув його вміст і розділив бутерброди, віддавши більші шматки Кабасику та Марічці.
Щоб було зручніше, вони вийшли на вулицю та вмостилися рядочком на лавку під великим крислатим деревом.
Наїстися не наїсися, але добряче перекусити можна! Петрикова мама знала, який чудовий апетит буває у хлопчаків, тож постаралася на славу. На грубих скибках хліба, намащених маслом, лежали кружальця ковбаски. На них рівненькими рядами були викладені шматочки смачних солоних огірочків. Друзі уп’ялися зубами в так несподівано віднайдені ласощі. Кабасик аж муркотів від задоволення, як великий товстий кіт.
