Юрій Волощак Автор 300 публікацій в українській і зарубіжній пресі, які стосуються, архітектури, мистецтва, етики, мандрів чайки ‛Пресвята Покрова“, математики, історії українського війська, мореплавства. Останнім часом розробив ескізний проект реконструкції історичного підприємства ‛Дрогобицька солеварня“.
День народження міфу
Міф не народжується з нічого, міф народжується з легенди. Легенду породжує мрія. Коли в родині чи в народі з року в рік, зі століття в століття передається легенда про те звідки взявся, звідки прийшов перший чоловік, зачинатель роду, спочатку розповідають, що він зійшов з гір у долину до ріки, тому що в горах було холодно, сніжно, вітряно, а над рікою цвіли сади. Через кілька сот років гори перетворюються на небо. Тобто, прабатько роду зійшов згори, зверху, значить з неба, тому перший чоловік має небесне походження. Він був подарований небом.
Так приїхав на Запоріжжя француз Гійом Лавессер де Боплан, ходив і розпитував людей звідки взялися козаки. Легенди, які він чув, приправлялися жартами і відвертим глузуванням із французького німця. Хтось йому розповів, що беруть козаки татарок у полон, а вони їм з такою радістю віддаються, що через три дні в них народжуються діти. Так він і записав, що козаки - це особлива нація, в яких від татарок діти народжуються за три дні.
Колись в родині, що мешкала на півночі Франції, жила легенда про те звідки прийшов їх дідо, як відкупив маєток, один з будинків у місті Сєрк на Мозілі, у збіднілого збирача податків дюка Лотарингії. Таке траплялося. Коли хтось їхав на заробітки, на війну, на пошуки скарбу і привозив гроші, то у збіднілого аристократа міг викупити частину власності, навіть, герб. Легенда розповідала, що цей будинок з 1607 році належав збирачу податків дюка.
Багато було переказів у родині. Вони не раз переповідали їх у присутності чужинців. Ті записали так як зрозуміли. Розповідали, що їх мама ходила берегом Атлантики, де плавали кити, а чужинці зрозуміли, що вона попливла на китобої. В бувальщині молодого кита викинуло на берег, і вона пішла допомогти зіпхати його у воду. Коли ж його спихали, то зачепилася своїм човником за його плавець, і кит її трошки потягнув по морю. Чужинці ж зрозуміли, що вона стріляла з гарпуна, і той кит потягнув її на човні, і вона скакала по хвилях, не відпускаючи гарпуна. Легенда перетворилася в міф.
Так само, немов бувальщина, пішов гуляти сторінками газет міф про зустріч козаків зі Львова на чайці «Пресвята Покрова» з королевою Великобританії. Розповів цю побрехеньку козак Іван Забабаха. – «Коли ми прибули на зустріч з королевою Великої Британії, кілька разів стріляли гарматами на її честь. Від потужного звуку та сили повітря у неї злетів капелюшок. Козак з нашої чайки стрибнув у воду і дістав його. Охорона заметушилась, але королева прийняла капелюх з рук козака, назвавши його справжнім джентльменом. Там, у Британії, наша чайка дуже сподобалась. Королева оцінила її у півтора мільйона фунтів стерлінгів. Пропонували її продати, але ми відмовились. За таке почуття гідності місцевий бізнесмен подарував нам 25 тисяч фунтів на розвиток чайки. - (це, звичайно, повна бздура. Забабаха пристав до товариства через 10 років після того, як ми були в Англії.) Але хто б з тим числився. Міфи мають право бути.
Літературна кухня
Назва, як на мене, дуже трафаретна і затерта – літературна кухня, і до того ж, підозрюю, винайдена українськими членами спілки письменників або журналістів. Щось таке на зразок - ‛боєць трудового фронту‛, ‛коваль перемоги‛, ‛харизматичний лідер‛, ‛акула бізнесу‛, ‛корабель ланів‛ (комбайн) чи „корабель пустелі‛(дромадер). Такого добра по книжках і газетах, особливо спілчансько-радянських, можна нашукати гору. От і ‛літературна кухня‛. Але, треба визнати, що тут трафили в десятку.
Аж тепер, зайнявшись писаниною, я зрозумів, що вона дуже схожа на приготування страви. Власне страви, а не їжі. Щоби ви зі мною погодилися, нагадаю образ iз бородатого радянського анекдоту. Коли на поличках у гастрономах не було нічого, крім рекламованого повсюдно маргарину, і, у кращому випадку, докторської ковбаси й кабачкової ікри, можна було почути у магазині трагічний побутовий гумор ‛Дайте мені пів кіло їжі‛. Ось чому відрізняю це слово від прадавнього і дуже глибокого українського слова ‛страва‛. Це не російське ‛блюдо‛ (те, що подається на тарелі), і можна приколотися, назвавши тих, що сидять при тарелі ‛ублюдками‛, це й не польська ‛потрава‛, яку просто треба перетравити. Це страва, створена з різних компонентів, як твір мистецтва. У цьому слові звучить і корінь ‛три‛ (бо для страви треба щонайменше три компоненти), і ‛трава‛ як символ витривалості, відродження і закоріненості у рідному ґрунті.
Облишмо суб’єктивну етимологію, а пригадаймо- чим же літературний процес схожий на кулінарний, на приготування страви. Якби не почав записувати різних оповідей про життя одного хлопчика, то не зрозумів би, що вигадування оповідання так схоже на приготування страви.
Задумав зробити, скажімо, кулешу, а в засіках племені лишилася лише крупа. Аж бачиш, що прийшли мисливці з лісу і принесли кабанчика й серну, а дівчата грибів назбирали, а жінки дикої моркви намикали, і ось ти вже думаєш, як то все поєднати у смачну страву. Пробуєш, експериментуєш, куштуєш і стаєш потрохи кулінарним письменником, бо аби не забути, коли вийшло найсмачніше, викарбовуєш на камені, або малюєш на скелі тура, двох свинок, незрозумілий для археологів трикутник, а то власне конус – купка солі і десять чогось схожого на очі, а то власне коренеплоди – ось і перший кулінарний перепис, а властиво - прототип роману.
Збирався зробити кукурудзяну кашу – кулешу, а твої одноплеменці забезпечили матеріалом (прототипами) і вийшла пречудова страва – куліш. Я цього б також не зрозумів, якби сам одного дня не спробував куліш приготувати. Не буду тут подавати його рецепту, а лише скажу, що добрий куліш - то мистецький витвір, як і літературний твір, як роман, котрий і пишеться і читається захоплено, з любов’ю, на одному диханні. Добрий роман хочеться читати, не відриваючись, а за якийсь час хочеться перечитати ще. Так само і з кулешем - з’їв усе, і ще би їв.
Куліш складається iз багатьох компонентів, і кожен з них має свій час приготування, свій час додавання солі, свою міру вудження (адже найкращий шпондерок до кулешу вуджений (копчений, для ‛совків‛), висмаження, пасирування, тушкування, варіння, свою межу подрібнення, і бере для загустіння саме стільки води, скільки потрібно. Додаси менше – загусне і пригорить, більше – і вийде не куліш, а юшка. Якщо не додати чогось вчасно, то або буде затверде, або розвариться на гумус. А справжній куліш тим і добрий, щоб у ньому відчувалися зокрема шкварок, і м’ясо, і морква і петрушка, але щоб не відчувалися зокрема ні крупа, ні цибуля, ні часник, ні сіль, ні перець, ні паприка, а творили разом неповторну одноцілу субстанцію смаку, багату на неповторні обертони у гармонійному оркестрі добре приготованої страви.
Та сама історія і з борщем, і з розсолом, і юшкою, та й кожною мистецьки і з любов’ю зготованою стравою.
Неможливо просто накидати усього, що заманеться, до казана і варити. Нічого з того не вийде і доведеться викидати, як радив у лимерику Едвард Лір. Оповім вам про те одну бувальщину з 1991 року.
Львівські козаки будують чайку в Брюховичах. Хтось вирізає шпангоути, хтось струже дошки, інший весла, той точить кочети, інший кує, а по кухні чергові по черзі. Є, правда, кашовар, пан Славко. Але він сьогодні не прийшов, може занедужав. Я черговий і зварити треба. Ну, думаю, зроблю борщ. Курка, буряки, морква, цибуля, капуста, бульба є – наче б то все до борщу. Взявся я те усе скубати, чистити і кидати до киплячої води. А треба сказати, що курка була в пір’ї. Я, звичайно, її ошпарив, обскубав і обпатрав, але не надто ретельно. Солі, правда не пошкодував, і оцту, бо бачив, що мама добру ложечку в баняк кидає, а тут же цілий казан.
Раз по раз хлопці питали, чи вже готове, бо ж голод не тітка. Нарешті закликав. Хто вже був такий голодний, що аж судомило, то юшки трохи похлебтав. А хто розумівся на кухні, то кляли, як могли. Курка і недоварена, і недоскубана, бульба розлізлася цілком, а буряк твердий. Ледве мене тоді не побили. Зате потім мав спокій – до кухні більше не підпускали на гарматний стріл.
Що то значить єдність простору і часу! Саме ці риси характерні для класичних літературних творів, особливо п’єс. Простір, то пропорції – чого і скільки давати до борщу, а час, то ясно – що за чим і коли. Лише вміючи, можна зготувати пристойну страву і написати добрий літературний твір.
Способи навчання цьому можуть бути різними - від практичної емпірики до академічної теорії. Важливо, щоби борщ вдався, а чи вдався, про те люди скажуть, як не тепер, то в четвер. Є, звичайно, вроджені кулінарні генії, як і літературні. Та найчастіше до писанини, а головне, до друкування своїх творів вдаються писаки, від чиєї господи Божа іскра впала далеченько. А могли б з них вийти добрі кухарі! Хоча, якщо ти кухар добрий, то й письменник з тебе вийде незлецький, от, як Оля Вербинець, наприклад.
Поганим кухарем бути небезпечно – поб’ють, чи власним варивом обіллють, а шлях від письменника до читача, все ж довший, і можна встигнути втекти, не те що на безпечну відстань, але й в іншу країну, чи у кращий світ. Правда у кращий світ бездари-графомани, щось не поспішають, все більше ґенії. На виробництві про такого б сказали – згорів на роботі.
Покину я ту філософію філософам, а борщ кухарям, за принципом, що економка повинна бути економною, а економіка - економікою.
Мається на увазі, що література повинна бути літературою, себто видом мистецтва, що зображує життя, створює художні образи за допомогою слова, навіть кіберпанкові. (оминемо тут наукову і спеціальну). Вже за визначенням у літературу нема чого пхатися ремісникам, халтурщикам, заробітчанам і рекламним агентам. А пхаються ж і то без кінця-краю: політики і політологи, безталанні і матолки, ґеї і маразматики, „пророки‛ і їх фанатики, Бузини і Дарії Донцови. А найбільше вражає, що усе це має шалений попит, і продуценти цього масового чтива мають не лише велику моральну сатисфакцію визнання, але й грубі банківські рахунки, що дають можливість глибше і краще пізнавати життя.
Візьмімо (вибачайте ‛продвинуті‛) Шевченка. І уявімо собі на хвильку, що він не десять років блукав у мундирі степами серед казахів, а як Фредерік Бегбеде, Мішель Уельбек, Лесь Подерев’янський, Сергій Жадан, ба навіть Марія Матіос, чи Володимир Яворівський мав би можливість скочити на тиждень у будь який кінець світу, потрапити в будь який музей, на виставку, до театру, ресторану і т. ін. Та ще якби прожив на заслуженій літературній пенсії з додатками за ордени Св. Володимира, Б.Хмельницького, Героя соц. Праці, за звання Героя України та ін. так років до 86, то яку спадщину лишив би нам Шевченко?
Ой, здається я вжив слово ‛якби‛. Тому, мої милі однодумці, відразу пригадалася мені одна не позбавлена глузду думкa, одного ж таки хорошого літератора, правда не аж так славного, як Андрухович. Отже цитую:
- Рахуйте серед тексту слово ‛якщо‛. Одне ‛якщо‛ означає, що перед вами гіпотеза. Два ‛якщо‛ – це наукова фантастика. Три ‛якщо‛ – просто фантастика. Ненаукова. А коли ‛якщо‛ у тексті більше трьох – то це маячня розумово хворого.
Боюся, що такий діагноз поквапиться мені приліпити не один кололітературний слідопит вже після мого першого вищезгаданого ‛якби‛.
Вибачте, шановна публіко, надалі, принаймні у цьому тексті, урочисто обіцяю ні ‛якби‛, ні ‛якщо‛, ні прізвищ не згадувати, навіть псевдонімів, за винятком власного підпису. Зуб даю. Якщо ж дуже закортить, то скажу пан N, або пані К.
От, скажімо, на останньому форумі видавців Пані К була найпопулярнішою письменницею. Її книгу купували усі, навіть я. ‛Ця‛ книга розійшлася 25-тисячним тиражем. Пан N виявився генієм реклами, тобто найкращим менеджером своєї кухні і ресторану. І невідомо чого мають до геніального менеджера претензії. Я б його за такий подвиг навпаки орденом би нагородив. Я ж бо ‛цю‛ книжку прочитав, страви скуштував, і багато не довареного, чи пересмаженого у зубах позастрягало, та як порахував економічний ефект, то стало мені радісно за непересічний талант друга N, тому всілякі критичні зауваження щодо коралів з пацячих спинок на снігу, ‛дитин дикої свині‛ які вмерзли в нього, ‛добиваючись до букового жиру‛ крізь ‛тріскучі сніги‛, що лежали як ‛Білий незайманий саван‛ ‛безконечною товщею снігу‛, щодо ‛іржучої на всі гори‛ конячої туги і сердечних одкровень на зразок, ‛знала, що був у неї тато‛, я вирішив полишити. Хай читають. Їжте очі, хоч повилазьте. Правда циган купував хрін, бо був дешевий, а тут не інакше, як штука-магіка пана N, бо потрапив нам втиснути того добра аж за 40 (сорок гриваків). То му ся вдало. То чого хтось мав би ображатися. І я гумор маю, а-я.!
Хоча страва й не смакувала, та я вдосталь насміявся з себе, згадавши свою недощипану курку в борщі.
Отже, виявляється, роман не тільки треба добре зварити, ще й треба вміти подати і продати. Але ця частина справи мистецького кухаря вже не цікавить. Йому важливо почастувати друзів і близьких чимось смачненьким.
Не раз, готуючи куліш, і чуючи похвалу на його адресу, я сам і не куштував, його, бо вимітали до ріски. Цікавив мене процес його приготування, і те, як смакує людям. Так само і з писаниною. Цікаво думати, поєднувати слова, творити образи, з них складати колізії, сюжет, фабулу, нове життя, так, наче ти Бог і зсукуєш ниточку чиєїсь долі, потім приплітаєш до неї іншу, тчеш з них гарасівку, а якщо більш наполегливий, то і крайку, якщо ж стане духу, то витчеш полотно роману. І тут вже треба добре вважати, щоби не загубилася на ньому якась барва, чиясь доля, не урвалася нитка чийогось життя, a може навпаки, так виводиш плетиво, що мус вкоротити комусь віку, бо вже все, що мала та доля вже зробила, і тепер буде все тоншою, аж до непомітності, а того ні ниточці, ні килиму вже не треба.
Якщо би порівнювати літературні твори зі стравами, то новели Стефаника я би порівняв з гуслєнкою, клєгом, бринзою, молоком і хлібом, а навіть з водою, з тим, що рятує людину від смерті. А, скажімо, ‛Ім’я Рози‛ Умберто Еко мені нагадує килим 14- го століття, який бачив у Метрополітен-музеї, де є дуже цупка, майже волосяна історична основа, якісна, правдива, але подекуди поточена молями і грибком, і тому її треба реставрувати. А ще твори Еко нагадують мені чебурек зі змії, у торті з печінки дракона, запечений всередині у бісквіті, яким начинена туша печеного на рожні бика.
Якщо то заскладно, то не намагайтеся повторити. Хоча страва того варта. Умберто вона вдалася єдиний раз. Я маю на увазі ‛Маятник Фуко‛. ‛Код да Вінчі‛ слабенька і заідеологізована спроба компіляції ідеї. Так само як Андрухович пробує перейняти аромат страв Мілорада Павіча, але в нього виходять цілком смачні власні страви.
На одному Форумі у Львові спробували вкинути до однієї ринки на одній презентації Михайла Бриниха з його ‛Шахматами для дебілів‛ і Анну Багряну з ‛Етимологією крові‛. Хоча він і почав першим і грав довше, але програв, і тому я купив і вже прочитав ‛Етимологію‛, а його й не буду. Написано ж бо – ‛для дебілів‛, до того ж благородні шахи за щось обізвані плебейськими ‛шахматами‛. Нам і без літературних перепічок матів у житті вистарчає.
Не можна було їх варити в одній ринці ‛Коронації слова‛, як не можна схрестити чи впрягти разом вола і трепетну серну. Серна хай бігає на волі. Їй, як і Галині Пагутяк, реклами не треба. Їхні Господарі, Слуги, Королі, Ликери, Горностайполі і Страхолісся, і біль, і сльози, і любов, і смерть - та правда життя, яка просто є у нас і між нас. Приходять у снах і діях, бо вони у нашій крові. Просто хтось розуміє її мову і чує її голос, а хтось ні.
Блискуч-че володіють пательнею і підкиданням на ній печеного і смаженого шеф-кухарі Оксана Забужко, Ірен Роздобудько і Василь Шкляр. Він не лише елементально і гостро запікає кров, і не лише кажана, але й у жилах. Тут він у кухарському мистецтві поступається хіба що Андрію Куркову, і то лише кількісно, а не якісно. В обох не бракує перцю і гірчиці. Шкляр, окрім того, прекрасно готує і східні страви як шурпу, плов чи біб‛яр долмаси. Втім Оксані Забужко вдаються усі кухонні жанри, які потребують солі інтелекту. А солодке є кому пекти і без неї. Один Винничук чого вартує?! Я б йому дав найбільший і найбіліший кухарський ковпак. Тільки не знаю, чи зумів би він під ковпаком так майстерно змішувати сіль і цукор грішного з праведним. Тішить також екзотичним смаком четвергова кухня Акрю Акирдзі.
Плеяді метрів поступаються смаком брати Капранови, що є більше торговими агентами, ніж кухарями. А спроби Любка Дереша помішати своє вариво великим черпаком поки що не вдаються. Хоча, якби так Любка Дереша з Люко Дашвар в один казан… Надто багато борошна в запражці, і загусає вже на третині читання, хоча прагнення створити ‛культову‛ потраву не полишає. Важко змагатися за визнання у світовій кухні, скажімо, французькій, якщо на ній орудують такі віртуози сирів, салатів і гострих соусів як Бегбеде, Уельбек, і навіть легіонер Дай Сіє. Хоча при ближчім аналізі їх страви надто простенькі, щоби лишитися за історичним столом дійсно пам’ятною гостиною, з тих, які влаштували нам Гріффіт, Манн, Франко чи Фаулз.
Христина Лукащук і Софійка Андрухович непогано й смачненько випікають штудерне домашнє печиво настроєвих і ледь не філошофшьких новел і оповідок. Правда, більша форма – торт чи пляцок більшої оповіді Софійці поки що не вдається. Тісто сюжету або не домішaне, або недопечене у братрурі. Але хто не пече, в того й не спечеться. От Єві Гаті вже непогано вдаються окремі як солодкі, так і м’ясні випічки історико-побутового чи психолого-етичного малого роману, з цина-, або карда-моном елементів символізму і кухонного містицизму.
Не усім же подобаються устриці й артишоки, чи акриди і печена сарана. Мені устриці подобаються, дуже, як і усі „Fruіtes de mer‛. Але я не зустрічав людини, якій би не засмакували добре зварені борщ, вареники, голубці, налисники, палюшки. Тому так і буду продовжувати – пекти коржі новелок, бо корж можна посипати і ваніллю, і кмином, і сіллю, і цукром і цинамоном, а можна запекти в нього й часник і перець, то саме з налисниками, а французькою «крепсами». Можна й отруту чи послання, як і в булочку бувальщини завальцювати. Така собі мила «несподзянка» від шефа. Буду кришити і заправляти найрізноманітнішою яриною, овочами, сирами і соусами салатки ессеїв. І буду намагатися спряжити гарячу страву актуального роману чи холодник історичних оповідань. Хоча робота над історичною темою більше нагадує приготування студенини – найбільше в роботі різнорідні мерці – свині, телята, корови, кури, індики, і коли холодець готовий і вдався, то крізь його прозору товщу можна проглянути їхні залишки, як у морі своєї пам’яті залишки планів, мрій, надій, вчинків, гордощів, радощів, суму і сорому. І може колись мені таки вдасться наготувати геть усіх голодних і спраглих правди, знань, розуміння найкращим і справжнім українським борщем, яким частували вже світ Котляревський і Гоголь... далі лічити не буду, аби не пересолити.
