Марія Шунь Народилася 22 січня 1962 р. у м. Городку на Львівщині в родині вчителів.
У 1986 р. закінчила факультет іноземних мов Львівського державного (нині — національний) університету ім. Івана Франка.
З 1980 р. працювала екскурсоводом у Львівському національному музеї, а з 1983 майже рік часу провела на розкопках Тустаньської давньоруської фортеці в Уричі на Львівщині.
З 1986 р. працювала у Львівському інституті народознавства АН України.
Отримавши «зелену карту» на проживання у США, з 1995 р. є нью-йоркером.
Авторка декількох поетичних книг «Ми, котрі є» (К.: «Молодь», 1990), “Поміж” (Л.:“Барви”, 1993), «Верлібріарій. Абетка» (К.: Факт, 2006), «Борохно і порохно» (Л.: «Зукц», 2006), «Водокач» (К.: Просвіта, 2007), «БІЯС» (К.: Видавництво Жупанського, 2008), «ООН» (К.: Видавництво Жупанського, 2009).
Співупорядник літературно-художнього альманаху «Літпошта» (К.: Видавництво Жупанського, 2009) та упорядник антології «ЛяЛяК» (Львівська Літературна Криївка) (Львів: ЛА «Піраміда», 2010).
Також є упорядником та учасником Антології Авторського Зарубіжжя “Аз, два, три...дванадцять – лист у пляшці” (Л: в-во Піраміда, 2010, серія “Приватна колекція” В.Ґабора), літературно-художньої розвідки про Полтву та місто на Полтві “ЛеоПолтвіс-LeoPoltvis” (Л: в-во ЛА “Піраміда”, 2011) та жіночої антології “Степ-Step” (Л: в-во Піраміда, 2012).
За тему львівської, забутої богом та людьми, річки Полтви львівські журналісти беруться дуже неохоче, це я вже зауважила давно. На пальцях можу порахувати, що, де і коли друкувалося. Тому колекціоную всі рідкісні замітки, пов’язані із колись судноплавною Рікою. Перечитуючи статтю Василя Худицького за 26 червня, 2008 р. у «Львівській газеті» «Старовинний Львів. Обережно: гази!», я в декількох місцях дозволила собі не погодитися зі змістом прочитаного. Зокрема, що стосується опису Полтви і що, мовляв, у давні часи річки виконували не лише функцію навігації, а й провітрювання міст. У Львові цю роль виконувала річка Полтва. Коли австрійці побачили, що вона зміліла і почала завдавати шкоди, окільки була дуже забруднена, вони сховали її під землю. Але відразу по тому вирішили насадити багато дерев. У підсумку у Львові відбулася замінa кисню з водного середовища річки Полтви на кисень зелених насаджень.
Мені заболіло. Річки не тільки в давні часи провітрювали міста, вони й далі це роблять і робитимуть, бо така їхня вічна ціль — давати кисень, чистити повітря, годувати всіх рибою та качками. А ще, як довели тепер вчені, телепатично проводити думки людей та енергію, позитивну чи негативну, хто яку мету задасть. Вода — це живий організм. Чиста вода та земля — здорові люди і лікарень не треба. Нема онкології, нема алергічних захворювань. Здоровий імунітет. Як могла річка Полтва, котра формувалася тисячі і тисячі років, захищала та тримала місто на собі, раптом шкодити місту — щоб її погребти? Щось тут не грає, явно якась вигадана причина, розрахована дуже вдало на подальше галицьке лінивство — не вникати в суть речей і нічого не змінювати. (Хай їм роками смердить, лиш би без дозволу вищих санів не рипнутися і не почати думати самостійно. І то нічого, що сусіди їх далі мають за тупе бидло. Маєтків чимпобільше —а що там хронічний брак води, як ніде у світі! Привілейовані райони чи квартири мали зовсім інші водопроводи, не як решта черні. До запаху звикли — всьо кльово, чуваки…) Бо хіба невідомо, що роблять із річками, що в силу обставин зміліли та захиріли? Прочищують їх, поглиблюють їх, так споконвіку чинили селяни без всякої архітектурної освіти. Вони засаджували береги річок верболозами, аби корені утримували грунт від корозії. Невже неможливо було те ж саме зробити із Полтвою? Та могли. Але польський архітектор Зиґмунд Ґорґолевський чомусь уперто переконував жюрі у Лейпцігу (під час конкурсу на кращий проект Оперного Театру) позбутися Полтви для розв’язання життєвого простору — для театру та алеї модних бутиків повздовж вбитої ріки. І після тривалих вговорювань таки домігся свого. Мода космополітичної еліти витіснила всілякий здоровий глузд та інстинкт самозбереження. Не помогло й те, що одразу насадили багато дерев. Бо старі ліси у центрі Львова було нещадно вирубано.Коли їх ‛зачистили‛ і продали, то це i стало однією із головних причин для зміління річки. Спочатку вирубають, а тоді починають насаджувати. Але як можна повноцінно букові, дубові чи березово–вільшані дерева, наприклад, замінювати тополями чи навіть каштанами? Коли вони органічно там ніколи не вписувалися. Природа сама собі генетично вибрала найкращий вид насаджень для кожного ареалу. Зайшлі люди бездумно все зруйнували. Полтва — це є живий урок того, як було жити століттями у колонії. Урок із доволі смердючим закінченням. Особливо, коли побуваєш поблизу від того місця, де ріка виходить на яв із–під каналізаційного колектора. І в багатьох місцях навіть у центрі міста. А що станеться, приміром, коли той бетонний колектор , нарешті, трісне під проспектом Свободи, як гнилий чиряк? А рано чи пізно, так буде. Бо ніщо не вічне, жоден бетон.
То би мало бути завдання львівської мерії привести Полтву знову до життя, ну хоча би вивести її русло з центру міста , з’єднавши його з обома кінцями ріки! Бо Львову катастрофічно бракує чистої ріки.
Ґорґолевський тоді тільки одного не врахував (біда з тими недалекоглядними архітекторами!), що поругана річка Полтва, виходячи з–під «ляди», понесе їм ту воду бумерангом у Польщу до Вістули, до с. Модлін… Іноді географія є кращим вчителем, аніж історія…
І хай навіть зараз Полтву стараються очищати на виході з тої «ляди» різними технологічними санстанціями, все одно вода несе всю неприховану інформацію далі в Європу, до Балтики.
Нещодавно довідалася із британської „The Sunday Times», що лондонський мер Борис Джонсон вирішив оживити присипані землею та асфальтом (правда, не каналізацією!) притоки Темзи Тайберн і Фліт. Честь і хвала йому! Може, всі інші візьмуться за голову, що ми, люди, приречені, аби вижити, оживляти наші втрачені річки. А де наш Львівський Борис Джонсон? А де наша самоповага?
У свій час мало не всі ріки та міста Європи були занедбані, але ні австрійці, ні поляки у себе своїх річок у каналізацію не спускали, а в колонії можна було це зробити. Автохтонний народ повністю був видвореним iз міста, як це завжди буває. Перед очима стоїть картина: під час першого будівництва Колони А.Міцкевича, коли вже майже було закладено фундамент, ріка ще востаннє закричала і розлилася з бетонного колектора із–під землі, і пам’ятник перенесли на інше місце, на Маріяцький пляц. Коли ще ріці вистарчило сили закричати про себе і вирватися на волю, то значить вона ще не була зовсім змілілою та безводною! А в Ґорґолевського серця не було. І львівські райці не зреагували на той крик. А нам кричить і досі!
Нещодавно прочитала заголовок якогось чергового журналістського опусу про проблеми ‛відомого на весь світ‛ львівського водопостачання - ‛Цілодобове водопостачання: чого бракує aqua, аби стати aqua vitae?‛ Гомеричний сміх – це ще м’яко сказано – був моєю відповіддю. Бо відповідь, як завжди, лежить на самій поверхні. Та живої ріки бракує! Не зі столітньої каналізації, а живої ріки!
Але... щось вже та й робиться. Не мерія Львова, а сама громадськість Львова почала зрушуватися із застояного місця. Два роки тому за цю наболілу справу взявся львівський ‛Музей Ідей‛ і, як результат, кілька тижнів тому, нарешті, наша львівська міська рада із мером А.Садовим отримала від нього проект ‛ЛеоПолтвіс‛
(‛Жива Полтва‛) та кошторис на нього (керівник проекту директор ‛Музею Ідей‛ Олесь Дзиндра, , www.idem.org.ua, (032)295-69-68)) . Колектив організації також хоче подати цей проект на отримання гранту в Єврокульті (www.eurocult.org).І тому шукає європейських та світових партнерів для підтримки та допомоги у його реалізації.
В рамках проекту ‛ЛеоПолтвіс‛ заплановано проведення низки культурологічних, наукових та мистецьких заходів, а саме: ‛ інструктажні семінари та перегляди екофільмів на цю тему – для актуалізації проблеми серед соціуму та проведення всесвітнього конкурсу на кращу ідею реконструкції міської ріки (листопад ц.р.).
У жовтні ц.р. провести міжнародну науково-практичну конференцію на теми, пов’язані із порятунком Полтви. Де розглядатиметься досвід Європи в аналогічних проблемах та значення Полтви для львів’ян та країн балтійського басейну.
Постійно, протягом всього року проводити серед громадськості Львова мистецькі
акції-перформанси, зокрема у червні ц.р. планується літній музичний перформанс на березі р. Полтви (в противогозах); фотовиставка ‛Ріка в казематі‛. У лютому ц.р. вже було проведено конкурс на кращий плакат ‛Врятуймо Полтву‛, протягом всього року розміщувати даний плакат на ᳥бордах міста як соціальну рекламу; у липні ц.р. провести екологічний суботник на прибережних смугах річки поза містом; у серпні ц.р. на пл. Міцкевича встановити газовидобувну вишку. Актуальною темою цього року є створення фільму про Полтву (історія Полтви з кінця ХІХ ст.i до наших днів) та презентація його на фестивалі ‛КіноЛев 2010‛ Англомовний документальний 15-хвилинний фільм про Полтву пропагуватиме місто Львів, його історію та історію його ріки у світі‛.
Сподіваємося, що 2010 рік стане роком прозріння та одкровення, роком усвідомлення нашої вини перед Рікою, роком очищення. Знаю, що у Нью-Йорку та в інших штатах Америки проживає безліч вихідців зі Львова чи Львівщини.
Всі, хто небайдужий до екологічних проблем Львова – прошу відгукніться на цей проект!( Електронна адреса та телефон ‛Музею Ідей‛ подано у цій статті).
В тій чи іншій мірі. В КОГО НА ЩО Є ХИСТ – архітекторський чи організаторський. Чи меценатська спромога.
Адже переконана, колишніх львів’ян не буває.
Це і будуть перші кроки до свободи Полтви.
Матеріал для роздумів: http://www.river-cities.net/articles.php?cat_id=8
