Ірина Гей (ака Noelle Daath) Перекладач, редактор у бюро перекладів. Живу в невеличкому містечку в Миколаївській області.
– Знаєш, я хотів тобі сказати… Я весь час хочу сказати… Ти не думай, що… Я розумію, твої батьки… Хто я для них? Сама знаєш… Але я ніколи, чуєш? Ні-ко-ли не думав про таке!… Розумієш?
(Важке дихання)
– Розумію… Я все розумію, Педрінью…
– Ні, ти не розумієш… Знайомся, це мій брат Жуліу… Він Жуліу, його так звуть… Мене теж… Розумієш, в нас не було грошей на два фото… Тепер ми обидва – Педру-Жуліу Гомеш да Олівейра… Тобто… я хочу сказати – то він, а не я… Я тоді був з Жуанітою… Знайомся, це Жуаніта… Санта Марія, як ви схожі!!!...
Веселенька музичка.
– А, ч-чорт! Знов реклама! – Семенівна намацала біля подушки пульт, перемкнула на другий канал.
– Ану не чортихайся проти ночі! – озвався дід із кухні, де саме досипав вугілля в піч. Зайшов до кімнати й знову – Не чортихайся в хаті, чула? Бо накличеш.
Сів на канапу, став роздягатися.
– Шось воно чи козеня насцяло в хаті… – мовила Семенівна, вимикаючи телевізора.
– Нічо’ не чую, – буркнув дід і запхав ногою під канапу свої шкарпетки.
……….
В суботу, ще й не розвиднілося, Семенівна видоїла корову, занесла до хати відро молока, налила Мурзі в мисочку, «шоб не вив». Думки були сонні, мляві, а тіло вже й процідило молоко, вже й перелило до бутлів, вже й хотіло виносити у веранду… аж раптом стало, наче йому сказали «тпру!» – і мало не впустило бутля.
У сіруватому світлі з віконця Семенівна побачила, що біля печі стоїть на задніх лапах Мурзя, вирячивши зелені очі й дивиться на свою мисочку. А з його мисочки – хльоб-хльоб-хльоб! – хлебче молоко щось таке маленьке, кругленьке, чорненьке, ще й козою повонює.
– Господи, Твоя воля! – видихнула Семенівна і поставила бутля на стіл. Страхітько перестало їсти, зблиснуло оченятами та неохоче шаснуло в запічок. Мурзя ліг, де стояв. Семенівна на ватяних ногах підійшла до печі… Нема нікого.
……….
Повернувшись в обід з базару, Семенівна витягла з пакета пару оселедців, неспродані два кіла сиру, та банку сметани. «Завтра вареничків наварю!» – подумала, кладучи наїдки до холодильника. З другого пакета дістала п’ять пар дешевих чоловічих шкарпеток і понесла до шафи.
Коли повернулася на кухню, сир і сметана лежали на обідньому столі. Здивувалася, гукнула:
– Діду! Ти вдома? – прислухалася. В хаті було тихо. Знизала плечима, знов однесла до холодильника.
……….
Дід надвечір так натопив у хаті, що Семенівні хтознащо наснилося.
Оце ніби йде вона на кухню, напитися води. І чує, що на кухні хтось є. Оце вмикає Семенівна світло й бачить: на печі закипає п’ятилітрова каструля, на столі порожня миска, а на лаві біля столу сидять мовчки оте мале страхітько з Мурзею та ува-а-ажненько дивляться на стіл, а Семенівни наче й не бачать.
А на столі кипить робота! Качалка – стук-стук-стук! – качає тісто, ножик – різь-різь-різь! – ріже тісто на варениці, ложка – ляпсь-ляпсь-ляпсь! – накладає сир із тарілки, а мишенята, – душ десять! не менше – ліплять вареники. Одне мишеня тримає тісто, а друге ліпить, і тільки пі-пі-пі! між собою. А Мурзя сидить мовчки і тільки дивиться на мишенят, і навіть мордашка йому чиста, хоча баночка зі сметаною стоїть відкрита біля миски. А страхітько теж сидить мовчки і тільки оченятами – кліп-кліп! А оченята в нього великі, зелені, наче в Мурзі.
Семенівна піднімає руку, щоб перехреститися, та не може, бо пальці самі показують дулю. «І насниться ж таке!» – думає Семенівна, підходить до відра з водою, набирає повну люмінєву кружку, п’є собі спокійнесенько, вимикає світло та йде спати.
«Хтознашо…» – подумала Семенівна, засинаючи.
……….
Семенівна розплющила очі. За вікном уже розвиднялося. На кухні хтось шарудів. Схопилася з канапи, халат на плечі – і на кухню.
–– І коли це ти варила, що я не чув? – мовив дід, ковтнувши, – Ще й недосолила, – прицілився виделкою, підчепив іще одного вареника з миски. Вареники мало не плавали в сметані. Семенівна тільки зирк-зирк! то на миску, то на діда.
– Чи й не здивована, стара́?.. – мовив дід, ковтнувши ще раз. – Мурзя! А бабуня хи-и-итра! – мовив до кошака, що валявся та мурчав на килимочку і тільки – морг! – до Семенівни. Вареник, що лежав у мисці зверху, підскочив, вимазав дідові носа сметаною та впав додолу. – Тю! – мовив дід, витираючись, – Мурзя, киць-киць-киць!
Мурзя глипнув одним оком – і не ворухнувся.
……….
Після того мале страхітько не показувалося тижнів зо три, хіба що тягало їжу в Мурзі. Семенівна мусила поставити біля печі другу мисочку. Дід спершу не вірив, сміявся, а потім перестав.
……….
Перед Водохрещею, коли баба з дідом повернулися надвечір од куми, у веранді повонювало козенятком. Старі перезирнулися, навшпиньки зайшли до хати.
Страхітько трошки підросло. Воно сиділо в кімнаті за столом, боком до дверей, не дістаючи копитцями до підлоги й тримало в правому кулачку онуків фломастер, що був загубився влітку. Руця в страхітька була тоненька-сухенька, наче в мавпочки. На старих воно й не глянуло, бо дуже заклопотане було – висолопивши язика й пошморгуючи кирпатим носиком, підмальовувало діду й бабі ріжки на весільній фотографії. Ріжки виходили гарні, чорні, як і в самого страхітька на кругленькій голівці. Під столом валявся здоровенний фотоальбом, обшитий вишневим плюшем, а на столі лежали й чекали своєї черги поморгуючі японочки на листівках та іконка Миколи Чудотворця.
– А ніззя! – гримнув дід. Семенівна зблідла й схопилася за одвірок.
Чортеня зиркнуло скоса, прижало довгі козячі вушка, мовчки поклало фломастера і боком-боком, мимо діда та Семенівни, хвостиком махнуло – і шасть! в запічок…
… – Стара́, чуєш? Тебе кума шукала, – озвався дід хвилин через десять, одтираючи ріжки на склі ваткою з тройним дікалоном. Руки йому трусилися.
– Умгу, – озвалася Семенівна з канапи. Кума Галина була півчою в церкві.
……….
Батюшка з трьома бабуськами-півчими прийшли в неділю після служби, коли саме ходили по хатах, як зазвичай на Водохрещу. Батюшка був при повному параді та вже «в настроєнії». Від нього пахло чи то ладаном з кагором, чи то кагором з ладаном, в руках замість кропильниці ніс дитяче відерце з намальованим хрестом, а у відерці теліпалося кропило, – довге, хоч хату біли.
– Мир дому сьому! Христос хрещається! – проголосив, зайшовши у веранду.
– В річці Йордані! – відповіли Семенівна з дідом, поздоровкалися, почоломкалися з півчими та кумою Галиною.
Благословивши діда й бабу, батюшка прийняв у діда гроші, запитав то те, то се, моргнув молодшій півчій, щоб узяла в Семенівни сумку з молочним. «Чи то в них козенята в хаті?» – бовкнула середня півча. Батюшка цитьнув на неї, моргнув кумі Галині, щоб долила святої води у відерце. Перехрестився та за звичкою взявши кропило в праву, наче демократизатор, «дав отмашку». Півчі, перехрестившись, задеренчали на три голоси: «Во Йорда-а-ані крещающуся Тобі, Го-о-осподи…» і подибали слідом за батюшкою в хату, а за ними хазяї.
Але ще не встигли Семенівна з дідом зайти з коридорчика до кімнати, як зненацька батюшка запнувся на півслові, наче язика проковтнув. Зацокали копитця. Щось упало, покотилося. «Ой, блять!!!» – вискнув не своїм голосом батюшка. Баби заверещали, аж залящало в вухах. Батюшка, штовхнувши Семенівну ліктем до стіни, вискочив з хати, витираючи мокре обличчя, за ним – дві молодші півчі. Кума Галина вчепилася Семенівні в рукава й потягла на двір, а переляканий дід залишився стояти в дверях кімнати, наче вкопаний.
Чортеня стояло посеред кімнати в калюжі зі святої води, тримаючи кропило двома руцями, і аж сопучи від задоволення, святило килим над канапою. Відерце валялося поряд, святої води було на денці. Канапа, стіл і каланхой на вікні вже були посвячені на славу. Чортеня сунуло кропило до відерця, повазюкало ним і вже намахнулося на телевізора, але дід, забувши про все на світі, підскочив і гаркнув:
– Ти ш-шо робиш?! Ніззя – на тілівізора!!! – забрав кропило і замахнувся...
Чортеня зіщулилось, глипнуло знизу на діда великими зеленими очима, схлипнуло та здиміло.
Дід ошелешено повертів кропило в руках. Повернувся, важко всівся на канапу, аж пружини заскавчали.
В хаті стало тихо.
……….
Днів через три сусідка Марина, повернувшись вранці знадвору з оберемком задубілих на морозі простирадл, почула, що малий Сірьоня вже прокинувся й сміється замість того, щоб ревти на всю.
Заглянувши в спальню, побачила, що малий стоїть у колисочці, взявшись руцями за дерев’яні бильця, а перед колисочкою на килимку бавиться цуценя, ще й таке гарне! Чорненьке, пухнастеньке, на лапках білі «шкарпеточки». І то ловить хвостика, то лягає на спинку, то качається на килимку… хтознащо витворяє, а малий сміється, аж заливається!
– Куті-куті-куті! І звідки ж ми взялися такі нічогенькі? – озвалася Марина.
Цуценя затанцювало на задніх лапках.
– Ав-ва-вав! – сказав Сірьоня і посміхнувся на всі свої вісім зубиків.
– Іду-у-у! – підійшла до колисочки та взяла Сірьоню на руки – Підем до Семенівни по молочко? Підем? – цуценя заскавчало й замахало хвостиком, дивлячись Марині у вічі.
……….
– А хто це до нас прийшов? Хто це з мамкою по молочко прийшов? А хто це в нас такий, тьху-тьху, поганий? – засюсюкала Семенівна до Сірьоні, беручи у Марини порожні бутлі, – Сідай осьо на лаві з мамкою, а тьотя зараз молочка-а-а принесе… А це в нас хто? Куті-куті-куті…
– Забігло сьогодні в хату, – сказала Марина, – Хтось підкинув. Я надворі була, двері, мабуть, не зачинила добре, тож воно й забігло. Гарненьке, чистеньке. Хазяйське, хоч і без нашийника…
Поки жінки балакали між собою, цуценя підбігло до печі, побачило Мурзіну миску й стало хлебтати молоко. Мурзя глипнув на нього одним оком – і не ворухнувся.
