Спонтанне освідчення домовичкові, не вписане в жанр звичайної рецензії на книжку для дітей
Галина Кирпа (1.01.1950, с. Любарці Бориспільського р-ну Київської обл.) – письменниця, перекладачка. Закінчила філфак Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка (1976). Працювала на видавничій (1969–1978) та журналістській (1978–1989) роботі. Автор поетичних книжок «День народження грому» (1984), «Цвіт королевий» (1988), «Гостини» (1986), «Ковток тиші» (1999), «Слон мандрує до мами (2001), збірок ліричних новел «Катруся з роду Чимчиків» (1992) та «Будинок старий, як світ»(1999), віршів та оповідань у книзі «Чарівний вузлик» (2000), народознавчої книжки для дітей «Забавлянки мами Мар’янки» (1992, у співавторстві), «Ну й гарно все придумав Бог» (2003, видання отримало Грамоту Президента Форуму видавців у Львові), а також шкільних читанок «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993) (під спільним псевдонімом Оксана Верес – разом із Дмитром Чередниченком); посібника з етики для початкової школи «Андрійкова книжка» ( для 1, 2 кл. – 1992, для 3 кл. – 1993, для 4 кл. – 1996; у співавторстві), тритомної читанки-хрестоматії для дошкілля «Український садочок» (спільно з Дмитром Чередниченком), хрестоматії школяра «Про маму» (2001); антології поезії української діаспори «Листок з вирію» (спільно з Дмитром Чередниченком – 2001, 2002), хрестоматії світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» у трьох томах (2007), книжки вибраних творів для дітей «Місяць у колисці» (2011).
(З посвятою – Домовичкові Марини Павленко)
Ця книжка полишає по собі якийсь жаль. Він кублиться в серці доти, доки врешті-решт дає збагнути причину своєї з’яви. Ба! Та ж то жаль прощання! Він обсідає геть усі закапелки душі, поки нашукує одну-одненьку шпарину й шепоче в неї: «Не покидай мене, Домовичку, не покидай!..» Мені так затишно від твого шепелявенького голосу – я впізнаю тебе по ньому, бо то – твій шарм.
Ця книжка породжує якусь дивну радість, схожу на повну квітку, що не перецвітає навіть тоді, як минає її пора. Ходиш навколо тієї квітки й просиш кожної пелюстинки: «Не квапся ще, не опадай…»
Ця книжка помахом невидимої чарівної палички повертає нас у Країну Непроминального Дитинства: там, і тільки там, гармонійно співіснують вигадка й реальність, доповнюючи і наснажуючи одна одну ілюзією правдоподібності. Там, і тільки там, можна набути неоенциклопедичних знань про кімнатного Вовка, Володіння Чорної Руки, капосну Нудьгу, лісову Країну Втікляндію, Хапка чи Зелених Людей… Там немає дрібниць, малозначущих подій і чогось другорядного. Там усе важливе, все особливе й неповторне.
Ця книжка має властивості цілющого джерела, з якого спрагло п’ється жива вода рідного слова. Грають-виграють усіма барвами приказки-примовки. Вийнята з призабутого сховку поетичної скарбниці лексика пробивається крізь намул буденності свіжим росточком і обертається на ясні самоцвіти. Все так природно. Все на своїх місцях. Все доречно. Аж бере подив: звідки пробився до нас цей рідкісний на сьогодні діамант? З якого дна безберегого моря ніякомовної, ніякобарвної, а часом і до провінційності безнадійної базгранини він випірнув?
О Домовичку! Дякую тобі за настрій свята — за цей пам’ятний дарунок, що приніс мені неабияке пережиття втіхи від гостини у тім далекім краї, куди насправді дістаються хіба що подумки! Дякую за вміння розвіяти нудьгу й подати так небанально і ненав’язливо перші поняття про світ і про те, як у ньому жити. О, як же ти догодив моєму перебірливому смакові! Дякую тобі за теплий, погідний слід, що тягнеться дорогою пригаслих спогадів про дитинство! Ти нагадав мені, що дитинство не минає, воно лише причаюється за параваном дорослості й при першій слушній нагоді нечіткі обриси снів перетворює на ефемерну реальність. Ось вона — спіймана на льоту дрібка часу! Вона — мов реставрована фреска десь у скромній церковці, перед якою падають навколішки найвразливіші поети.
О Домовичку, зграбний чоловічку з бузковою бородою, ти зиркаєш на мене очима тих літ, що безповоротно зникли за крайнебом, передавши у спадок прийдешньому лише лагідний усміх і зворушливий, тихий міф. Ти поселив мені в душу якесь казкове відчуття спокою і недорозгаданої таємниці. Так, наче заходився накидати мого портрета, а натомість намалював бджолу, що вилетіла з темниці тісного вулика й здивувалася: ого-го який безмежний світ!
О Домовичку, дитинна метафоро Доброго Духа, ти зворушив моє серце, піднявши із забуття його власні спомини, а наостанок ще й заінтригував обіцянкою розповісти про своє, Домовичкове, дитинство. То я оце собі гадаю: а може, б ти не барився? Знаєш, як гарно мережаться думки довгими зимовими вечорами? Тобі тоді ніхто не заважатиме. Ну, хіба що Хапко… Але, здається, ти зумієш його уговкати. Згадую, як ти провчив міських молокососів, і пишаюся тобою!
Насамкінець зізнаюся, що всі ці враження – всього-на-всього експромт під впливом прочитаної повісті ‛Домовичок з палітрою‛ молодої письменниці з Умані Марини Павленко. Ще перше її видання я привітала як напрочуд вдалий самобутній дебют. Несподіване відкриття. Талант, осяяний світлом та безпосередністю. Тим, без чого ще не з’явилася на світ жодна справжня книжка для дітей.
А потім я так само зраділа, коли Домовичок таки повернувся – тепер завдяки видавництву „Грані-Т‛ маємо обидві пригодницькі повісті – і „Домовичок з палітрою‛, і „Домовичок повертається‛. Тож тепер мені з повним правом лишається повторити Домовичкові слова: „А взагалі важко уявити, що світ може бути без нас!‛ (себто без усіх тих, хто живе в цих історіях). А оскільки наш шепелявенький герой, виявляється, досі не написав книжки про своє дитинство (узяв, бачте, собі за моду тримати інтригу), у нього є шанс повернутися знов. Славнозвісний Карлсон, принаймні, повертався.
